Мовчати більше не можна

Важко навіть уяити, що на десятому році незалежності України з’являться деструктивні політичні сили, які насильно, неконституційно, недемократичним шляхом будуть намагатися здійснити протиправні дії, спрямовані на зміну державного устрою країни.

Причому, найголовнiше, не даючи відповідь навіть самим собі на головне запитання: а що далі? Або більш конкретніше: а ХТО далі? Чи то свідомо, чи то умисно залишаючи за кадром можливі спалахи насильства, пролиту кров, а то й, упаси, Боже, людські жертви. У когось просто сверблять руки від думки, як швидше зрівняти Україну з іншими державами СНД по пролитiй людськiй крові. Крові безвинних, обдурених людей.

Ради задоволення своїх особистих, корисливих політичних амбіцій робиться спроба втягнути всю державу, весь народ в брудну політичну авантюру, наслiдком чого може бути різке відкочування країни назад і повна ліквідація перших паростків економічного зростання. Але вже зараз всі й так чудово зрозуміли, особливо після розгнузданого шабашу зi знущанням над державною символікою, учиненого 9 березня, в день річниці Великого Кобзаря, так званою опозицією, що гра йде не просто крапленими картами, а те, що і сама колода знаходиться в абсолютно чужих руках, для яких національні інтереси України зовсім нічого не значать.

Причому результатом такої дестабілізації може бути подальше різке погіршення інвестиційного клімату. Думається, не тільки про інвестиції, але й про сам термін — іноземні інвестиції — можна буде забути взагалі на найближчі декілька років. Такі політичні ризики знаходяться за межами зони розумного інвестування.

Прийнявши у 1996 році Конституцію незалежної України в стінах Верховної Ради, український парламент успішно витримав один з найголовніших екзаменів за весь період свого існування — екзамен на державну мудрість і політичну зрілість. Тим самим розвіявши всілякі інсинуації про недієздатність головного законодавчого органу країни. Верховна Рада в той час підтвердила свій колосальний внутрішній інтелектуальний і творчий потенціал, виявила найвищу міру відповідальності за майбутнє країни, здатність в критичній ситуації, коли на карту була поставлена доля всіх демократичних процесів в державі, відкинути або принаймні відсунути на другий план свої різношерсні політичні та партійні амбіції і об’єднатися в головному — бажанні і прагненні спільними зусиллями зробити Україну могутньою, процвітаючою демократичною державою. І не треба зараз на якіхось мікроскопічних терезах намагатися зважувати, хто більше тоді виграв або більше програв. Ліві або праві. Захід або Схід. У тій перемозі переможених не було. Тоді переміг розум. Переміг реалізм. Перемогли всі разом. Весь народ. А виграла демократія і вся Україна.

Успішним завершенням конституційного процесу Україна ще раз продемонструвала всій світовій спільноті непохитну прихильність курсу демократичних перетворень в країні, уміння знаходити цивілізовані розв’язки у найскладніших, здавалося б, остаточно заплутаних, майже безнадійних політичних ситуаціях.

Сьогодні, віддаючи данину минулому скликанню Верховної Ради, коли у 1996 році була прийнята Конституція незалежної України, слід зазначити, що життя підтвердило необхідність внесення в неї істотних змін в частині підвищення ефективності функціонування державної влади загалом. Результати всенародного референдуму 2000 року були додатковим цьому підтвердженням.

Сама логіка процесу підкреслювала необхідність якомога швидкої імплементації результатів волевиявлення народу. Здавалося, ось на чому повинна бути сконцентрована вся енергія парламенту і усього політичного бомонду країни, якщо не на словах, а на ділі керуватися вищими інтересами держави і народу.

Але, на жаль, ось вже майже рік, як народ сказав своє вагоме слово на референдумі про механізми і структуру державної влади. Однак його думка на сьогоднішній день так: і залишилася поки лише тільки думкою. Тобто іншими словами, замість динамічного конституційного процесу вдосконалення механізму державної влади, що еволюційно розвивається, вигідніше комусь здалося розгойдати державний човен, не думаючи про те, що не тільки самому не вдасться в ньому утриматися, а й те, що він може перекинутися і накрити всіх, в тому числі і застрільників цієї мерзотної провокації.

Весь парадокс полягає в тому, що сьогодні, здавалося б, сама доля дає нам в руки історичний шанс — розвинути успіх минулого 2000 року і почати нове сторіччя, нове тисячоліття з нарощування економічних потужностей країни. Але такий поворот подій когось просто не влаштовує. Хтось цим просто збитий з пантелику. Хтось цього просто не хоче. Комусь це просто політично не вигідно. Цілком закономірне питання: а як же народ? А як же країна? А хто про них з ініціаторів безладдя сьогодні думає? Свої амбіції, своє Я над усе.

Головний урок, який повинна засвоіти влада з вуличного безладдя, що відбулося в день народження Тараса Шевченка, і чого чекає від неї абсолютна більшість чесних і порядних людей, — це те, що влада, якщо вона дійсно Влада, повинна прислухатися до думки мітингуючого натовпу, але ні в якому разі не повинна йти у нього на поводі. І найголовнiше — щодо оскаженілих молодчиків та їх організаторів, які підняли руку на працівників правоохоронних органів, Влада повинна бути не просто твердою і жорсткою. Вона повинна бути безпощадною. Люди хочуть бачити, що в країні правлять не свавілля й анархія, а порядок і закон.

Сьогодні цінність і значущість будь-якої політичної партії і громадської організації повинні розглядатися не через призму напруження пристрастей, поляризації суспільства і шалених закликів до якоїсь міфічної боротьби із заздалегідь окресленим образом ворога, а навпаки, через уміння піти на компроміс, поступившись, можливо, навіть в якійсь мірі своїми політичними амбіціями і принципами в ім’я досягнення однієї високої мети — побудови суспільства, гідного людини. Одного разу ми вже намагалися побудувати його на злі і насильстві. Давайте ж на цей раз не упустимо наданий нам історичний шанс побудувати суспільство на принципах поваги прав і достоїнств людини.

Держава схожа на човен. Чим могутніші і згуртованіші суспільно- політичні сили, що знаходяться у центрі політичного спектра країни, тим стійкіше й упевненіше рухається державний корабель, обминаючи на своєму шляху всілякі рифи і перешкоди і тим самим зводячи нанівець спроби крайніх екстремістських сил як з одного, так і з іншого боку розгойдати державний човен і, тим більше, спробувати його перекинути.

Сьогодні як ніколи необхідна ідея, здатна об’єднати все суспільство, консолідувати всі суспільно-політичні сили, всі партії і рухи в напрямі економічного оздоровлення країни.

Нестачі пропозицій немає. Однак потрібна ідея більш вагома, більш патріотична, більш стратегічна, здатна об’єднати всіх і вся незалежно від національності, мови спілкування, релігійних переконань, регіональної належності. Такою iдеєю може, і просто зобов’язана, виступити ідеологія зміцнення держави, нарощування її економічних і соціально-політичних потужностей і на цій основі підвищення рівня життя народу.

Так вже історично склалося, що на території нашої країни проживають представники багатьох національностей, носії різних національних культур, які говорять різними мовами, сповідують різні релігії. Але це ще раз підтверджує, що Україна багатолика. Але вона одна. Одна для всіх. І нам разом у ній жити. Тому і підняти її ми зможемо тільки спільними зусиллями. Тільки об’єднавшись. Тільки всі разом. Ставлячи за основу вищі інтереси держави і народу.

На закінчення хочу підкреслити головне. Зараз все більше і більше людей намагаються знайти хоч якийсь захист у держави. І це цілком природно і справедливо. Але для того, щоб держава змогла захистити всіх і кожного, вона сама повинна бути досить сильною і могутньою.

У зв’язку з цим необхідно, щоб ідея зміцнення нашої державності стала якнайважливішою, найголовнішою в діяльності будь-якої політичної партії, що претендує на владу.

Розбудовчі процеси в Україні не зможуть успішно розвиватися без зміцнення самої держави і підвищення її ролі в розв’язанні насущних проблем в житті людей.

Мовчати більше не можна

Мовчати більше не можна

Важко навіть уяити, що на десятому році незалежності України з’являться деструктивні політичні сили, які насильно, неконституційно, недемократичним шляхом будуть намагатися здійснити протиправні дії, спрямовані на зміну державного устрою країни.

Причому, найголовнiше, не даючи відповідь навіть самим собі на головне запитання: а що далі? Або більш конкретніше: а ХТО далі? Чи то свідомо, чи то умисно залишаючи за кадром можливі спалахи насильства, пролиту кров, а то й, упаси, Боже, людські жертви. У когось просто сверблять руки від думки, як швидше зрівняти Україну з іншими державами СНД по пролитiй людськiй крові. Крові безвинних, обдурених людей.

Ради задоволення своїх особистих, корисливих політичних амбіцій робиться спроба втягнути всю державу, весь народ в брудну політичну авантюру, наслiдком чого може бути різке відкочування країни назад і повна ліквідація перших паростків економічного зростання. Але вже зараз всі й так чудово зрозуміли, особливо після розгнузданого шабашу зi знущанням над державною символікою, учиненого 9 березня, в день річниці Великого Кобзаря, так званою опозицією, що гра йде не просто крапленими картами, а те, що і сама колода знаходиться в абсолютно чужих руках, для яких національні інтереси України зовсім нічого не значать.

Причому результатом такої дестабілізації може бути подальше різке погіршення інвестиційного клімату. Думається, не тільки про інвестиції, але й про сам термін — іноземні інвестиції — можна буде забути взагалі на найближчі декілька років. Такі політичні ризики знаходяться за межами зони розумного інвестування.

Прийнявши у 1996 році Конституцію незалежної України в стінах Верховної Ради, український парламент успішно витримав один з найголовніших екзаменів за весь період свого існування — екзамен на державну мудрість і політичну зрілість. Тим самим розвіявши всілякі інсинуації про недієздатність головного законодавчого органу країни. Верховна Рада в той час підтвердила свій колосальний внутрішній інтелектуальний і творчий потенціал, виявила найвищу міру відповідальності за майбутнє країни, здатність в критичній ситуації, коли на карту була поставлена доля всіх демократичних процесів в державі, відкинути або принаймні відсунути на другий план свої різношерсні політичні та партійні амбіції і об’єднатися в головному — бажанні і прагненні спільними зусиллями зробити Україну могутньою, процвітаючою демократичною державою. І не треба зараз на якіхось мікроскопічних терезах намагатися зважувати, хто більше тоді виграв або більше програв. Ліві або праві. Захід або Схід. У тій перемозі переможених не було. Тоді переміг розум. Переміг реалізм. Перемогли всі разом. Весь народ. А виграла демократія і вся Україна.

Успішним завершенням конституційного процесу Україна ще раз продемонструвала всій світовій спільноті непохитну прихильність курсу демократичних перетворень в країні, уміння знаходити цивілізовані розв’язки у найскладніших, здавалося б, остаточно заплутаних, майже безнадійних політичних ситуаціях.

Сьогодні, віддаючи данину минулому скликанню Верховної Ради, коли у 1996 році була прийнята Конституція незалежної України, слід зазначити, що життя підтвердило необхідність внесення в неї істотних змін в частині підвищення ефективності функціонування державної влади загалом. Результати всенародного референдуму 2000 року були додатковим цьому підтвердженням.

Сама логіка процесу підкреслювала необхідність якомога швидкої імплементації результатів волевиявлення народу. Здавалося, ось на чому повинна бути сконцентрована вся енергія парламенту і усього політичного бомонду країни, якщо не на словах, а на ділі керуватися вищими інтересами держави і народу.

Але, на жаль, ось вже майже рік, як народ сказав своє вагоме слово на референдумі про механізми і структуру державної влади. Однак його думка на сьогоднішній день так: і залишилася поки лише тільки думкою. Тобто іншими словами, замість динамічного конституційного процесу вдосконалення механізму державної влади, що еволюційно розвивається, вигідніше комусь здалося розгойдати державний човен, не думаючи про те, що не тільки самому не вдасться в ньому утриматися, а й те, що він може перекинутися і накрити всіх, в тому числі і застрільників цієї мерзотної провокації.

Весь парадокс полягає в тому, що сьогодні, здавалося б, сама доля дає нам в руки історичний шанс — розвинути успіх минулого 2000 року і почати нове сторіччя, нове тисячоліття з нарощування економічних потужностей країни. Але такий поворот подій когось просто не влаштовує. Хтось цим просто збитий з пантелику. Хтось цього просто не хоче. Комусь це просто політично не вигідно. Цілком закономірне питання: а як же народ? А як же країна? А хто про них з ініціаторів безладдя сьогодні думає? Свої амбіції, своє Я над усе.

Головний урок, який повинна засвоіти влада з вуличного безладдя, що відбулося в день народження Тараса Шевченка, і чого чекає від неї абсолютна більшість чесних і порядних людей, — це те, що влада, якщо вона дійсно Влада, повинна прислухатися до думки мітингуючого натовпу, але ні в якому разі не повинна йти у нього на поводі. І найголовнiше — щодо оскаженілих молодчиків та їх організаторів, які підняли руку на працівників правоохоронних органів, Влада повинна бути не просто твердою і жорсткою. Вона повинна бути безпощадною. Люди хочуть бачити, що в країні правлять не свавілля й анархія, а порядок і закон.

Сьогодні цінність і значущість будь-якої політичної партії і громадської організації повинні розглядатися не через призму напруження пристрастей, поляризації суспільства і шалених закликів до якоїсь міфічної боротьби із заздалегідь окресленим образом ворога, а навпаки, через уміння піти на компроміс, поступившись, можливо, навіть в якійсь мірі своїми політичними амбіціями і принципами в ім’я досягнення однієї високої мети — побудови суспільства, гідного людини. Одного разу ми вже намагалися побудувати його на злі і насильстві. Давайте ж на цей раз не упустимо наданий нам історичний шанс побудувати суспільство на принципах поваги прав і достоїнств людини.

Держава схожа на човен. Чим могутніші і згуртованіші суспільно- політичні сили, що знаходяться у центрі політичного спектра країни, тим стійкіше й упевненіше рухається державний корабель, обминаючи на своєму шляху всілякі рифи і перешкоди і тим самим зводячи нанівець спроби крайніх екстремістських сил як з одного, так і з іншого боку розгойдати державний човен і, тим більше, спробувати його перекинути.

Сьогодні як ніколи необхідна ідея, здатна об’єднати все суспільство, консолідувати всі суспільно-політичні сили, всі партії і рухи в напрямі економічного оздоровлення країни.

Нестачі пропозицій немає. Однак потрібна ідея більш вагома, більш патріотична, більш стратегічна, здатна об’єднати всіх і вся незалежно від національності, мови спілкування, релігійних переконань, регіональної належності. Такою iдеєю може, і просто зобов’язана, виступити ідеологія зміцнення держави, нарощування її економічних і соціально-політичних потужностей і на цій основі підвищення рівня життя народу.

Так вже історично склалося, що на території нашої країни проживають представники багатьох національностей, носії різних національних культур, які говорять різними мовами, сповідують різні релігії. Але це ще раз підтверджує, що Україна багатолика. Але вона одна. Одна для всіх. І нам разом у ній жити. Тому і підняти її ми зможемо тільки спільними зусиллями. Тільки об’єднавшись. Тільки всі разом. Ставлячи за основу вищі інтереси держави і народу.

На закінчення хочу підкреслити головне. Зараз все більше і більше людей намагаються знайти хоч якийсь захист у держави. І це цілком природно і справедливо. Але для того, щоб держава змогла захистити всіх і кожного, вона сама повинна бути досить сильною і могутньою.

У зв’язку з цим необхідно, щоб ідея зміцнення нашої державності стала якнайважливішою, найголовнішою в діяльності будь-якої політичної партії, що претендує на владу.

Розбудовчі процеси в Україні не зможуть успішно розвиватися без зміцнення самої держави і підвищення її ролі в розв’язанні насущних проблем в житті людей.