Ескалація безглуздості

Те, чого найбільш боялись і чого сподівались уникнути, сталося. Протистояння влади та опозиції набуло силових форм. Опозиція увесь час провокувала владу на застосування сили, оскільки, на думку опозиційних лідерів, перша ж пролита кров посилювала б їхні позиції: можна було б звинуватити владу у початку політичних репресій і додати до низки епітетів нинішнього, як вони кажуть, режиму, ще й «кривавий». Але чому, попри відому заяву Президента, що він ні за яких обставин не піде на силове вирішення конфлікту, першою силу застосувала влада? Спочатку, коли міліцейські підрозділи були задіяні для ліквідації наметового містечка на Хрещатику, потім при знятті студентських наметів біля пам’ятника Кобзареві за вказівкою начальника з питань благоустрою міста за відсутності судового рішення, і нарешті, під час подій 9 березня.

Аналізуючи хід подій, приходиш до висновку, що намагання пограти м’язами спостерігалося з обох сторін, причому кожна з них розраховувала отримати внаслідок цього певні переваги. На що розраховувала опозиція, ми вже сказали, а певні кола у владі також, здається, були не проти продемонструвати силу. А виникнення заворушень дало б привід до активних силових дій аж до введення надзвичайного стану.

Певний подив викликала реакція Президента увечері 1 березня після подій на Хрещатику, коли Леонід Кучма фактично схвалив силові дії влади. Ця заява настільки дисонувала з попередньою про незастосування сили, що виникло припущення: Президента просто підставили. Забігаючи наперед, зазначимо, що воно посилилося після заяви Президента у Закарпатті 9 березня вже після сутички на розі Володимирської та бульвару Шевченка. Заява, що ніякого застосування сили не було, пройшла у випусках новин одразу ж за кадрами, які свідчили про абсолютно протилежне. Чи то Президента неправильно інформували, чи то порадили висловитись саме у такому ключі — невідомо. Як би там не було, але висловлювання глави держави були сприйняті певними силами як свого роду карт-бланш, що потім знайшло підтвердження у вечірніх подіях того ж самого дня.

Дійсно, поведінка опозиції набувала все більш провокаційного характеру. Образи на адресу Президента, влаштування театралізованих дійств під назвою «народних трибуналів» повинні були, на думку опозиції, вивести опонентів зі стану рівноваги. Але не зрозуміло, чому, маючи всі підстави притягти організаторів таких акцій до кримінальної відповідальності за фактом образи честі та гідності Президента, влада зволікала, а потім перейшла до силових дій і, по суті, підіграла своїм опонентам. Не дивно, що лідери опозиції, отримавши «подарунок» у вигляді силової ліквідації наметового містечка, зробили крок у відповідь, заявивши про спробу перешкодити покладанню квітів Президентом до пам’ятника Тарасу Шевченку у день народження Кобзаря. Все це дозволяє констатувати, що, на жаль, обидві сторони послідовно наближалися до силового протистояння, що й сталося 9 березня.

Знову повертаючись до тих подій, поставимо головне запитання: чому після покладання квітів вищим керівництвом держави ще протягом години міліцейські кордони не допускали людей до пам’ятника? Чим спровокували обурення, яке врешті-решт вилилося у сутичку, оскільки у декого з наших громадян дуже хвороблива реакція на безпідставне обмеження права вільного пересування. Що трапилось далі — добре відомо, що й не дивно, оскільки те, чого бажають обидві сторони, обов’язково мусило здійснитись.

Щонайменше подив викликають і вечірні події того дня. Після зіткнень біля університету та на Банковій, здавалося, конфлікт уже був вичерпаний, принаймні опозиціонери розійшлись та збирались роз’їхатись по домівках. Але розгром штаб-квартири УНА-УНСО, затримання не тільки її лідерів, але й усіх, хто там перебував на той час, «полювання» на осіб «від 18 до 25 років», влаштоване на київському залізничному вокзалі біля львівського потяга, викликає ще одне запитання: навіщо була продовжена «гра м’язів» і хто віддав відповідний наказ? Тим більше, що затримали багатьох, непричетних до денних подій. Усе це дуже нагадувало «міліцейську вендетту», тобто помсту за постраждалих товаришів. Не хотілося б думати, що це робилося задля подальшої ескалації конфлікту чи намагання довести керівництву країни крайню необхідність не тільки збереження, але й нарощування чисельності силових структур.

Цікаво поглянути і на поведінку лідерів опозиції. Симптоматично, але чим більш наближеними ставали силові дії, тим більше ці лідери віддалялися (у прямому значенні цього слова) від рядових учасників акцій. Де зараз той же товариш Мороз, який фактично вперше і вивів людей на вулиці, та ряд інших «революціонерів»? Щось подібне вже було у січні 1905 року в Санкт- Петербурзі, і чим воно закінчилося — теж відомо.

А тепер найголовніше питання: чи є перспективи вирішення політичного конфлікту силовими методами? Як на мою думку, то жодних і у жодної зi сторін. На певний період влада може очистити вулиці від протестуючих, але причин конфлікту це не усуне. Не сприятимуть цьому ані силові методи з обох сторін, ані спроби не помічати конфлікту і наявності опозиції — з боку влади, ані мова ультиматумів — з боку опозиції. У той же час якнайшвидший початок діалогу в рамках правового поля, об’єктивний і всебічний аналіз як подій, що вже сталися, так і причин, що до них призвели, — це той шлях, який може привести до порозуміння. Можливо, треба розширити правове поле, прийнявши ряд законів, які б дозволили вирішити конфлікт мирним шляхом, і це вже одна із тем майбутніх переговорів. Поки що ж складається враження, що певні кола у владі йдуть на поводі у «яструбів», чим провокують подальшу ескалацію безглуздості. Настав час усвідомити, що на даний час нашому суспільству як ніколи потрібні розум, виваженість і сила аргументів, а не аргумент сили.

Ескалація безглуздості

Ескалація безглуздості

Те, чого найбільш боялись і чого сподівались уникнути, сталося. Протистояння влади та опозиції набуло силових форм. Опозиція увесь час провокувала владу на застосування сили, оскільки, на думку опозиційних лідерів, перша ж пролита кров посилювала б їхні позиції: можна було б звинуватити владу у початку політичних репресій і додати до низки епітетів нинішнього, як вони кажуть, режиму, ще й «кривавий». Але чому, попри відому заяву Президента, що він ні за яких обставин не піде на силове вирішення конфлікту, першою силу застосувала влада? Спочатку, коли міліцейські підрозділи були задіяні для ліквідації наметового містечка на Хрещатику, потім при знятті студентських наметів біля пам’ятника Кобзареві за вказівкою начальника з питань благоустрою міста за відсутності судового рішення, і нарешті, під час подій 9 березня.

Аналізуючи хід подій, приходиш до висновку, що намагання пограти м’язами спостерігалося з обох сторін, причому кожна з них розраховувала отримати внаслідок цього певні переваги. На що розраховувала опозиція, ми вже сказали, а певні кола у владі також, здається, були не проти продемонструвати силу. А виникнення заворушень дало б привід до активних силових дій аж до введення надзвичайного стану.

Певний подив викликала реакція Президента увечері 1 березня після подій на Хрещатику, коли Леонід Кучма фактично схвалив силові дії влади. Ця заява настільки дисонувала з попередньою про незастосування сили, що виникло припущення: Президента просто підставили. Забігаючи наперед, зазначимо, що воно посилилося після заяви Президента у Закарпатті 9 березня вже після сутички на розі Володимирської та бульвару Шевченка. Заява, що ніякого застосування сили не було, пройшла у випусках новин одразу ж за кадрами, які свідчили про абсолютно протилежне. Чи то Президента неправильно інформували, чи то порадили висловитись саме у такому ключі — невідомо. Як би там не було, але висловлювання глави держави були сприйняті певними силами як свого роду карт-бланш, що потім знайшло підтвердження у вечірніх подіях того ж самого дня.

Дійсно, поведінка опозиції набувала все більш провокаційного характеру. Образи на адресу Президента, влаштування театралізованих дійств під назвою «народних трибуналів» повинні були, на думку опозиції, вивести опонентів зі стану рівноваги. Але не зрозуміло, чому, маючи всі підстави притягти організаторів таких акцій до кримінальної відповідальності за фактом образи честі та гідності Президента, влада зволікала, а потім перейшла до силових дій і, по суті, підіграла своїм опонентам. Не дивно, що лідери опозиції, отримавши «подарунок» у вигляді силової ліквідації наметового містечка, зробили крок у відповідь, заявивши про спробу перешкодити покладанню квітів Президентом до пам’ятника Тарасу Шевченку у день народження Кобзаря. Все це дозволяє констатувати, що, на жаль, обидві сторони послідовно наближалися до силового протистояння, що й сталося 9 березня.

Знову повертаючись до тих подій, поставимо головне запитання: чому після покладання квітів вищим керівництвом держави ще протягом години міліцейські кордони не допускали людей до пам’ятника? Чим спровокували обурення, яке врешті-решт вилилося у сутичку, оскільки у декого з наших громадян дуже хвороблива реакція на безпідставне обмеження права вільного пересування. Що трапилось далі — добре відомо, що й не дивно, оскільки те, чого бажають обидві сторони, обов’язково мусило здійснитись.

Щонайменше подив викликають і вечірні події того дня. Після зіткнень біля університету та на Банковій, здавалося, конфлікт уже був вичерпаний, принаймні опозиціонери розійшлись та збирались роз’їхатись по домівках. Але розгром штаб-квартири УНА-УНСО, затримання не тільки її лідерів, але й усіх, хто там перебував на той час, «полювання» на осіб «від 18 до 25 років», влаштоване на київському залізничному вокзалі біля львівського потяга, викликає ще одне запитання: навіщо була продовжена «гра м’язів» і хто віддав відповідний наказ? Тим більше, що затримали багатьох, непричетних до денних подій. Усе це дуже нагадувало «міліцейську вендетту», тобто помсту за постраждалих товаришів. Не хотілося б думати, що це робилося задля подальшої ескалації конфлікту чи намагання довести керівництву країни крайню необхідність не тільки збереження, але й нарощування чисельності силових структур.

Цікаво поглянути і на поведінку лідерів опозиції. Симптоматично, але чим більш наближеними ставали силові дії, тим більше ці лідери віддалялися (у прямому значенні цього слова) від рядових учасників акцій. Де зараз той же товариш Мороз, який фактично вперше і вивів людей на вулиці, та ряд інших «революціонерів»? Щось подібне вже було у січні 1905 року в Санкт- Петербурзі, і чим воно закінчилося — теж відомо.

А тепер найголовніше питання: чи є перспективи вирішення політичного конфлікту силовими методами? Як на мою думку, то жодних і у жодної зi сторін. На певний період влада може очистити вулиці від протестуючих, але причин конфлікту це не усуне. Не сприятимуть цьому ані силові методи з обох сторін, ані спроби не помічати конфлікту і наявності опозиції — з боку влади, ані мова ультиматумів — з боку опозиції. У той же час якнайшвидший початок діалогу в рамках правового поля, об’єктивний і всебічний аналіз як подій, що вже сталися, так і причин, що до них призвели, — це той шлях, який може привести до порозуміння. Можливо, треба розширити правове поле, прийнявши ряд законів, які б дозволили вирішити конфлікт мирним шляхом, і це вже одна із тем майбутніх переговорів. Поки що ж складається враження, що певні кола у владі йдуть на поводі у «яструбів», чим провокують подальшу ескалацію безглуздості. Настав час усвідомити, що на даний час нашому суспільству як ніколи потрібні розум, виваженість і сила аргументів, а не аргумент сили.