Де українець розважається зі своєю дитиною, чутно: «БАРАН — БАРАН — БУЦ...»

На ваших сторінках було порушено питання про риси національної вдачі українців і про здатність українців до надмірної самокритики чи недостатньої критики, про здатність українців створити динамічні і конкурентоспроможні форми соціальної організації. Прочитавши статтю Любові Ковалевської «Розвиток: не наша ідея?» («День», №206 від 10 листопада 2000 року), я замислився над деякими питаннями і зважився вперше у своєму житті матеріалізувати свої думки. Тож дозвольте запропонувати власну точку зору.

Безперечно, ми, як і будь-яка інша нація, володіємо певними рисами, властивими лише нам. Проте зараз доводиться говорити про деформацію характеру, зумовлену багатовіковим підлеглим становищем.

Бажання критикувати є наслідком відсутності незалежності. Ми не пройшли еволюції. У нас не було своєї основи, своїх цінностей, необхідних для поступового розвитку. Кожна домінуюча країна намагалася приживити свої цінності, щоб мати вплив на розвиток подій. Це ж і перешкоджало еволюції.

Багатовікове приниження викликало опір і бажання враз відкинути усе старе і почати життя спочатку. Ніхто не намагався оцінити, що є позитивним, а що негативним. Люди просто стомилися і хотіли жити повноцінно. І я у жорсткій критиці (самокритиці) вбачаю те ж саме бажання. Бажання почати жити по-новому, не намагаючись упорядкувати вже існуючий стан справ. Проблема відсталості, нужденності вбачається у характері нації. Сьогодні майже кожен говорить про «не ту ментальність». Проте, як на мене, проблема не в тих чи інших рисах людей, а у середовищі, яке тривалий час оточувало людей. Воно виховало рефлекси, які сприймаються як риси характеру.

Поряд із фізичною підлеглістю розвинулась моральна. Від комплексу неповноцінності намагаються врятуватися критикою інших, бажаючи виокремити себе з-поміж інших.

Відокремлення від маси завжди спостерігалось у нашої еліти, яка усвідомлювала стан справ і хотіла бути самодостатньою. Ізоляція від інших породжувала недовіру і неповагу, які заохочувались ззовні. Результатом є відсутність еліти і викривлення розуміння її ролі в суспільному розвитку.

Інтелектуальний вакуум повинен був бути заповнений. Взірцем стають люди «знизу». Але ця міграція не була еволюційною. Навпаки, вона була штучною і керованою. При таких умовах, як казав Ленін, кожна домогосподарка могла керувати країною. Якщо не підійшла домогосподарка, скинемо її і оберемо за отамана чабана.

Ніхто не бачив свого справжнього призначення. Кожен думав, що може керувати державою і тільки він знає, як це робити.

Одного разу я мимоволі підслухав розмову двох жінок, що розмовляли між собою саме на тему незадовільного стану в економіці. Коли розмова торкнулась податків, одна зi співрозмовниць видушила з себе феноменальну фразу: «Держава повинна жити з економіки, а не з податків. Вони повинні бути додатковою статтею бюджету». Крім того, вона була впевнена у сказаному і стовідсотково переконана у позитивному перебігу подій за умови її приходу до влади. Це яскравий зразок безвідповідальності за свої слова, а згодом і вчинки. В таких випадках не допоможе демонстративний показ своїх економічних знань. Не допоможе нищівна критика. Тут потрібне мистецтво, що примусить людину думати перед тим як говорити. Думати, перед тим, як щось робити, і відповідати після того, як зробив.

Мені часто доводилося чути від старших людей про безініціативність молоді, сліпе поклоніння перед закордонним. І знову усе зводиться до особливих рис характеру.

Проте на формування особистості впливають три фактори: сім’я, оточення і самовиховання. Усі постійно наголошують на самовихованні чи самовдосконаленні. Так, самовдосконалення — це передумова прогресу. Але воно не може стояти окремо від основ, які закладаються у сім’ї і впливу, яке здійснює середовище. Саме сім’я і суспільство дають імпульс і напрямок розвитку, підвищуючи свій потенціал за рахунок «результатів» самовдосконалення окремих індивідів. У цьому полягає прогрес.

У нас у країні сім’я має величезний вплив на формування особистості. При цьому складається суперечлива ситуація, коли очікування суспільства і сім’ї, протилежні впливу, який чиниться на молодих людей. У результаті цього впливу прищеплюється почуття другорядності і підлеглості. Виховуються фрустровані особистості. Коли вік визначає ступінь мудрості і компетентності в усіх питаннях, коли ігнорується ініціатива молоді, не може бути бажання самовдосконалення.

Колись моя бабуся розповіла мудрість, суть якої полягає у наступному: німець, тримаючи на колінах свого сина говорить, що їх нація вибрана, німецька мова — мова філософії; єврей говорить своєму сину, що він найрозумніший, найхитріший і може зробити все, що захоче; із хати, де українець розважається із своїм сином, чути: баран-баран-буц.

Ініціативність і бажання вчитися з’являться лише тоді, коли буде усвідомлення того, що майбутнє залежить лише від самої людини, від того, як вона працює над собою. Коли не буде усвідомлення втрати років навчання при контакті з реальним життям. У державі, де можна було робити лише те, що написано і де молодь «скеровувала» група старих паралітиків, не могло існувати бажання самовдосконалення та розвитку. І проблема тут не в рисах характеру чи нездатності до утворення форм соціальної організації. Не отримавши підтримки і розуміння з боку «своїх», тягнуться до чужого. Як наслідок: деформовані цінності, різке протиставлення «свого» як поганого і «чужого» як позитивного.

Отримавши свободу, ніхто не знає, що з нею потрібно робити. Свободою називають море брехні та брудних вчинків. А зневажливе ставлення до своєї історії, держави, нації — прогресом, поступом демократичного суспільства.

Завершуючи, я б хотів підсумувати вище викладене. Не можна пояснювати невдачі якимось особливими рисами характеру. Якщо ж вірити Лебону, котрий у своїй праці «Психологія народів і мас» сказав, що характер народу, а не розум визначає його розвиток, то за таких обставин у нас не може бути майбутнього. Щоб змінити характер цілої нації, потрібно багато часу. Залишається розум. Невже ми не можемо спростувати його слова?

Лише розум може об’єднати людей, створити єдине ціле. Головною цінністю повинен бути саме вiн. Розум не як привілей окремої групи осіб, а як загальна цінність, загальна мета. У нас великий інтелектуальний потенціал, ним потрібно лише скористатися. В умовах взаємоповаги, толерантності, відповідальності, які можливі лише в розумному суспільстві, зникнуть брехуни, байдужі і зрадники. Тож висміюючи, зневажаючи себе, проклинаючи свою ментальність, можна досягти одного — повного регресу і в кінцевому результаті — зникнення з лиця Землі.

Де українець розважається зі своєю дитиною, чутно: «БАРАН — БАРАН — БУЦ...»

Де українець розважається зі своєю дитиною, чутно: «БАРАН — БАРАН — БУЦ...»

На ваших сторінках було порушено питання про риси національної вдачі українців і про здатність українців до надмірної самокритики чи недостатньої критики, про здатність українців створити динамічні і конкурентоспроможні форми соціальної організації. Прочитавши статтю Любові Ковалевської «Розвиток: не наша ідея?» («День», №206 від 10 листопада 2000 року), я замислився над деякими питаннями і зважився вперше у своєму житті матеріалізувати свої думки. Тож дозвольте запропонувати власну точку зору.

Безперечно, ми, як і будь-яка інша нація, володіємо певними рисами, властивими лише нам. Проте зараз доводиться говорити про деформацію характеру, зумовлену багатовіковим підлеглим становищем.

Бажання критикувати є наслідком відсутності незалежності. Ми не пройшли еволюції. У нас не було своєї основи, своїх цінностей, необхідних для поступового розвитку. Кожна домінуюча країна намагалася приживити свої цінності, щоб мати вплив на розвиток подій. Це ж і перешкоджало еволюції.

Багатовікове приниження викликало опір і бажання враз відкинути усе старе і почати життя спочатку. Ніхто не намагався оцінити, що є позитивним, а що негативним. Люди просто стомилися і хотіли жити повноцінно. І я у жорсткій критиці (самокритиці) вбачаю те ж саме бажання. Бажання почати жити по-новому, не намагаючись упорядкувати вже існуючий стан справ. Проблема відсталості, нужденності вбачається у характері нації. Сьогодні майже кожен говорить про «не ту ментальність». Проте, як на мене, проблема не в тих чи інших рисах людей, а у середовищі, яке тривалий час оточувало людей. Воно виховало рефлекси, які сприймаються як риси характеру.

Поряд із фізичною підлеглістю розвинулась моральна. Від комплексу неповноцінності намагаються врятуватися критикою інших, бажаючи виокремити себе з-поміж інших.

Відокремлення від маси завжди спостерігалось у нашої еліти, яка усвідомлювала стан справ і хотіла бути самодостатньою. Ізоляція від інших породжувала недовіру і неповагу, які заохочувались ззовні. Результатом є відсутність еліти і викривлення розуміння її ролі в суспільному розвитку.

Інтелектуальний вакуум повинен був бути заповнений. Взірцем стають люди «знизу». Але ця міграція не була еволюційною. Навпаки, вона була штучною і керованою. При таких умовах, як казав Ленін, кожна домогосподарка могла керувати країною. Якщо не підійшла домогосподарка, скинемо її і оберемо за отамана чабана.

Ніхто не бачив свого справжнього призначення. Кожен думав, що може керувати державою і тільки він знає, як це робити.

Одного разу я мимоволі підслухав розмову двох жінок, що розмовляли між собою саме на тему незадовільного стану в економіці. Коли розмова торкнулась податків, одна зi співрозмовниць видушила з себе феноменальну фразу: «Держава повинна жити з економіки, а не з податків. Вони повинні бути додатковою статтею бюджету». Крім того, вона була впевнена у сказаному і стовідсотково переконана у позитивному перебігу подій за умови її приходу до влади. Це яскравий зразок безвідповідальності за свої слова, а згодом і вчинки. В таких випадках не допоможе демонстративний показ своїх економічних знань. Не допоможе нищівна критика. Тут потрібне мистецтво, що примусить людину думати перед тим як говорити. Думати, перед тим, як щось робити, і відповідати після того, як зробив.

Мені часто доводилося чути від старших людей про безініціативність молоді, сліпе поклоніння перед закордонним. І знову усе зводиться до особливих рис характеру.

Проте на формування особистості впливають три фактори: сім’я, оточення і самовиховання. Усі постійно наголошують на самовихованні чи самовдосконаленні. Так, самовдосконалення — це передумова прогресу. Але воно не може стояти окремо від основ, які закладаються у сім’ї і впливу, яке здійснює середовище. Саме сім’я і суспільство дають імпульс і напрямок розвитку, підвищуючи свій потенціал за рахунок «результатів» самовдосконалення окремих індивідів. У цьому полягає прогрес.

У нас у країні сім’я має величезний вплив на формування особистості. При цьому складається суперечлива ситуація, коли очікування суспільства і сім’ї, протилежні впливу, який чиниться на молодих людей. У результаті цього впливу прищеплюється почуття другорядності і підлеглості. Виховуються фрустровані особистості. Коли вік визначає ступінь мудрості і компетентності в усіх питаннях, коли ігнорується ініціатива молоді, не може бути бажання самовдосконалення.

Колись моя бабуся розповіла мудрість, суть якої полягає у наступному: німець, тримаючи на колінах свого сина говорить, що їх нація вибрана, німецька мова — мова філософії; єврей говорить своєму сину, що він найрозумніший, найхитріший і може зробити все, що захоче; із хати, де українець розважається із своїм сином, чути: баран-баран-буц.

Ініціативність і бажання вчитися з’являться лише тоді, коли буде усвідомлення того, що майбутнє залежить лише від самої людини, від того, як вона працює над собою. Коли не буде усвідомлення втрати років навчання при контакті з реальним життям. У державі, де можна було робити лише те, що написано і де молодь «скеровувала» група старих паралітиків, не могло існувати бажання самовдосконалення та розвитку. І проблема тут не в рисах характеру чи нездатності до утворення форм соціальної організації. Не отримавши підтримки і розуміння з боку «своїх», тягнуться до чужого. Як наслідок: деформовані цінності, різке протиставлення «свого» як поганого і «чужого» як позитивного.

Отримавши свободу, ніхто не знає, що з нею потрібно робити. Свободою називають море брехні та брудних вчинків. А зневажливе ставлення до своєї історії, держави, нації — прогресом, поступом демократичного суспільства.

Завершуючи, я б хотів підсумувати вище викладене. Не можна пояснювати невдачі якимось особливими рисами характеру. Якщо ж вірити Лебону, котрий у своїй праці «Психологія народів і мас» сказав, що характер народу, а не розум визначає його розвиток, то за таких обставин у нас не може бути майбутнього. Щоб змінити характер цілої нації, потрібно багато часу. Залишається розум. Невже ми не можемо спростувати його слова?

Лише розум може об’єднати людей, створити єдине ціле. Головною цінністю повинен бути саме вiн. Розум не як привілей окремої групи осіб, а як загальна цінність, загальна мета. У нас великий інтелектуальний потенціал, ним потрібно лише скористатися. В умовах взаємоповаги, толерантності, відповідальності, які можливі лише в розумному суспільстві, зникнуть брехуни, байдужі і зрадники. Тож висміюючи, зневажаючи себе, проклинаючи свою ментальність, можна досягти одного — повного регресу і в кінцевому результаті — зникнення з лиця Землі.