За яку Україну ми боремося на Донбасі

Під час лютневого відрядження до Донбасу (Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, Світлодарськ та Покровськ) ми активно спілкувалися із військовими, цивільними, волонтерами, лікарями, збираючи матеріали для нашого проекту «Коли закінчиться війна». Було багато емоцій, втоми, розумних речей та експресивних висловлювань. Але крізь все це прослідковувалося головне — люди, які роблять спільну справу, не мають єдиного усвідомлення шляху виходу з війни. Схожі вони тільки в єдиному — щоби позиція була почута, ми маємо бути сильними, насамперед у військовому сенсі. Коли про це говорить досвідчений воїн, комбриг 72-ї бригади «Сват», це одне. А от коли майже ті ж слова повторив 22-річний боєць із позивним «Птиця», який на третій день після «учебки» потрапив на передовий ВОП в районі шахти Бутовка, — це вже тенденція.

ВІЙНА ЯК БУДНІ

Першу ніч в Авдіївці один із нашого колективу майже не спав. Це була його перша поїздка у прифронтову територію. І хоча гупало не так вже й інтенсивно та досить далеко, він до ранку йорзав у себе в спальнику. Натомість через кілька днів, потрапивши під прямий мінометний обстріл на Світлодарській дузі, ми забігли до бліндажа і довго не могли оговтатись від ментального розриву. Десь над нами розриваються 120-міліметрові міни, а хлопці безтурботно собі сплять, готують їжу, жартують, бавляться із бліндажними котами.

Така ж сама «звичка до війни» виробилась і у місцевого населення. Особливо подібна байдужість вражає в дітях. «Діти війни» в Авдіївці досить жваво розповідають про те, як вони по звуку відрізняють калібр та напрямок «вильоту-прильоту». При цьому, підслухавши розмову вчителя із кореспондентом, дізнаємося, що педагоги принципово наголошують на тому факті, що в авдіївських дітей не буває уроків у підвалах під обстрілами. Цей факт місцева вчителька досить жорстко намагалася довести журналістові.

Люди настільки звикли до війни, що їм важко пояснити, навіщо потрібно евакуюватися під час обстрілів. Під час загострення обстрілів Авдіївки наприкінці січня — на початку лютого з 30-тисячного міста добровільно зголосилися виїхати тільки 248 осіб (118 дітей та 130 дорослих). Особливе враження справила картина, яку ми спостерігали в одному з під’їздів «дев’ятки» — дев’ятиповерхового будинку на околиці міста, який стоїть у прямій видимості сепаратистів та на прямій наводці їхньої артилерії. На першому поверсі будинку розташувався імпровізований медичний пункт 72-ї бригади, куди привозили і 300, і 200 людей. І в той момент, коли молоді дівчата-медики працювали із пораненими безпосередньо на подвір’ї, до під’їзду будинку повільно заходить молоде подружжя із дитиною шкільного віку, тримаючи в руках пакунки з їжею та баклажки води.

Змінювати звичне ставлення людей до війни — завдання не тільки для психологів, які працюватимуть із ветеранами та членами їхніх родин, а й для цивільної адміністрації, яка змушена буде налагоджувати у відвойованому Донбасі повсякденне життя.

АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ ТА ГІБРИДНІ МЕТОДИ ВІЙНИ

Деякі експерти, оцінюючи ефективність ведення сучасної війни на Донбасі, намагаються співвіднести вартість витрачених боєприпасів із кількістю загиблих сепаратистів. Звісно, виходить статистика вражаюча, але... абсолютно некоректна.

Агресія Росії розпочалася не 13 квітня 2014 року (в.о. Президента Турчинов підписав Указ про початок АТО), а значно раніше. Вона велася роками в інформаційному просторі, витісняючи технологічно та ідеологічно українські комунікаційні канали з території Криму та Донбасу. І саме цей напрямок війни сьогодні є не менш важливим, аніж переозброєння нової української армії.

Періодично ми стикаємося із інформацією про те, що спецслужби затримали в якомусь населеному пункті коректувальників із місцевого населення. Майже кожні показові стрільбища реактивної артилерії («Гради») відбуваються за участю коректувальників (здебільшого цивільних). Заради справедливості, слід зазначити, що побіжний моніторинг «сєпарських» ресурсів переконує нас, що на неконтрольованій території також є чимало патріотично налаштованих громадян, за якими полює т.зв. МГБ.

«Ватні» настрої у цивільного населення — результат багаторічної роботи потужної пропагандистської машини РФ. І перебити їх одночасно неможливо, тим більше, якщо застосовувати виключно військові методи протистояння. Слід зазначити, що Міноборони змогло поставити на професійні рейки роботу прес-служби у зоні АТО, створивши розгалужену мережу фахових прес-офіцерів та запропонувавши українським та зарубіжним медіа не тільки власні дайджести, а й допомогу при отриманні інформації. Великим проривом є також досить професійна робота і власне військових ЗМІ — військового телебачення та радіо «Армія ФМ» (яке святкує днями свою першу річницю). Але слід розуміти, що основна аудиторія цих ЗМІ — бійці української армії та патріотично налаштовані жителі Донбасу.

«ПРАВОСЛАВНІ» КОРЕКТУВАЛЬНИКИ

Проблема участі церкви у конфлікті на Донбасі — не менш болюче питання, ніж робота місії «Евакуація 200». Є чимало фактів неадекватної поведінки церковників УПЦ МП, які виходять за межі тези про віддаленість інституту церкви від держави та принципів божої любові та поваги до життя людини. Ще у 2014 році розійшлася інформація про те, що Святогорська лавра була перетворена мало не на осередок допомоги сепаратистським з’єднанням. І йшлося не лише про надання медичної допомоги, а й про використання приміщень лаври для військової логістики.

Нещодавно українськими офіцерами поблизу Авдіївки було складено рапорт щодо підозри у здійсненні корегування вогню супротивника священнослужителями церкви УПЦ МП. Неодноразово фіксувалися приклади відмови у проведенні сповіді чи душпастирських бесід церковниками МП для військовослужбовців України. Зафіксовано зовсім недавній випадок, коли під час душпастирської бесіди в одному з храмів Краматорська священнослужитель рекомендував бійцям української армії ухилятися від виконання своїх військових обов’язків.

Публічно представники влади намагаються не порушувати цю проблему. Проте вже традиційно велику роботу зі збору такої інформації роблять волонтери (окремо слід згадати відомого релігієзнавця Олександра Сагана). Непрямим доказом масштабу цієї проблеми є створення в рамках Міністерства культури відповідного підрозділу, який у постійному режимі моніторить подібні випадки.

ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Управління цивільно-військового співробітництва ЗС України — це підрозділ, який за своєю сутністю має бути визначальним при відвоюванні Донбасу, його ментальної реінтеграції.

Ідея використання одночасно військових та невійськових сил та засобів під час ведення бойових дій — не нова. Вона активно реалізується у НАТОвському стандарті. Проте українські СІМІСи мають абсолютно унікальний досвід через те, що бойові дії та діяльність СІМІСу ведуться на території своєї країни. Тут зовсім інший образ ворога та перелік механізмів для реалізації. Вже сьогодні досвід українських офіцерів цивільно-військового співробітництва надзвичайно запитуваний у багатьох країнах-членах НАТО. І якщо деякий час тому українці були слухачами різного роду курсів та лекцій, то сьогодні саме наші офіцери розтлумачують нюанси ведення бойових дій за умов гібридної війни.

Саме СІМІСи залагоджують перші й найбільший конфліктні контакти із цивільними. Саме вони розробляють логістику забезпечення місцевого населення у надзвичайних ситуаціях, координують роботу військових та цивільної адміністрації. Ще одним із гіперчутливих та важливих напрямів діяльності СІМІСу є робота гуманітарної місії «Евакуація 200».

Кожен напрям роботи цього підрозділу — суперконфліктний. В Авдіївці зникло світло і зупинилася подача води — СІМІС координує роботу табору. Під обстрілами сепаратистів у найближчий хутір не можуть завезти продукти, офіцери СІМІСу забезпечують адресну доставку їжі та води для пенсіонерів. Під час контратаки гинуть бойовики ворожої ДРГ, представники «Евакуації 200» під кулями витягують тіла загиблих сепаратистів та забезпечують їхнє повернення протилежній стороні. Становище представників СІМІСу інколи нагадує принцип «свій серед чужих, чужий серед своїх». Але саме цей підрозділ ЗСУ сьогодні має бути вирішальним при визначенні методів завершення АТО.

НАДІЯ Є (І ЦЕ НЕ САВЧЕНКО)

Учасники нашого проекту «Коли закінчиться війна» провели багато годин у бесідах із місцевим населенням, волонтерами, офіцерами СІМІСу та бойовими офіцерами. Ми усвідомлюємо, що за наявності глобальних проблем тенденція поступово змінюється на краще. Є окремі дуже показові приклади успішності низки проектів.

Звісно, перший і головний висновок — сучасний український волонтерський рух можна розцінювати як нову національну ідею. В країні, де завжди була популярною теза «моя хата скраю», організовано два Майдани та ініційовано унікальну навіть для Європи волонтерську допомогу. При цьому йдеться не лише про допомогу армії чи медичну реабілітацію. Дуже серйозна волонтерська допомога сьогодні надається переселенцям та цивільному населенню у зоні АТО. Один із найбільш показових прикладів — чергова хвиля волонтерства для жителів Авдіївки під час січневого загострення.

Другий перспективний напрям — робота з дитячою свідомістю.

Днями українсько-німецька документальна стрічка про школярів Донеччини «Школа №3» здобула Гран-прі Берлінського кінофестивалю в конкурсній програмі молодіжної секції Generation 14 plus. Цей фільм був створений у співпраці українки Єлизавети Сміт та німця Георга Жено. Зйомки відбувались у Миколаївці Слов’янського району. Стрічка «Школа №3» стала кіноверсією вистави «Миколаївка», створеної «Театром переселенця». Подібні культурно-просвітницькі ініціативи є дуже ефективним методом ментальної реінтеграції. Саме такі акції якнайкраще доносять до західного споживача інформації реальність подій на Донбасі.

Але в контексті цієї стрічки варто згадати інший момент. Завдяки волонтерським ініціативам та державним програмам налагодився досить інтенсивний культурний та освітній обмін між школярами різних регіонів України. Чимало дітей із зони АТО та переселенців брали участь у різноманітних таборах та навчальних програмах, що передбачають навчання та проживання у Карпатах, Києві, Львові тощо. Діти із зони АТО мають можливість вийти із інформаційного зомбі-простору та отримати альтернативну точку зору на події. Можливо, саме цей напрям роботи і буде пріоритетним у довгостроковій, без сумніву, складній програмі ментальної реінтеграції Донбасу, а згодом — і Криму.

Дмитро МУРАВСЬКИЙ, військовий фотограф, волонтер, ініціатор соціального проекту «Коли закінчиться війна»;

Ярослав ПАВЛОВСЬКИЙ, директор Інституту інформаційного суспільства, координатор соціального проекту «Коли закінчиться війна»