З полковника в... старші сержанти

Чому Олександр Карбашевський, маючи високе звання, посаду і комфортне життя, вирішив піти на війну

Олександр Карбашевський службі в правоохоронних органах віддав 25 років життя. Остання посада — начальник підрозділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Управління МВС у Чернівецькій області. Звання — полковник міліції.

Знявши мундир, працював у комерційних структурах, а 2018 року виграв конкурс на посаду директора Кіцманської автомобільної школи, що на Буковині.

— Навесні 2020 року неждано й негадано дізнався, що Карбашевський написав рапорт з проханням призвати його до лав Збройних сил,        — розповідає Володимир Кравченко, безпосередній керівник Олександра Васильовича. — Спочатку не повірив, подумав, що мене розігрують. Тож зателефонував йому. На тому кінці дроту підтвердили, що ніхто мене не розігрує... Комісар, інші військкоматівці були ошелешені його рішенням, — розповідав мені наш спільний знайомий. — Не менше здивувалися й колишні колеги із Нацполіції: не кожен день полковники МВС після звільнення одягають армійські однострої з погонами старшого сержанта!

Я не обмовився: саме старшого сержанта. Річ у тім, що згідно з чинним законодавством, офіцерам поліції, інших структур, котрі виявили бажання служити Україні в лавах її війська, ті звання, які вони мали під час попередньої служби, не зараховуються. Олександр Васильович, приймаючи для себе доленосне рішення піти до Українського війська, знав про це. Знав також і про те, що «тепла» посада десь у передмісті рідної Кіцманщини чи Чернівців теж не світить. Та це аж ніяк не похитнуло його рішення.

— Буквально за кілька днів після того, як написав рапорт, вирушив на схід, — розповідає Олександр Карбашевський. — Служити випало у складі 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади. Посада — командир відділення. Підлеглі різного віку, приблизно від моїх років та ровесники сина.

Підрозділ, де випало служити вчорашньому директору автошколи, виконував завдання в районі населеного пункту Водяне на Широкинському напрямку, де донедавна було вкрай неспокійно: армійці перебували під численними мінометними обстрілами, на них чатували снайпери, траплялися спроби проникнення на підконтрольну Українській державі територію розвідувально-диверсійних груп противника. Сьогодні ситуація більш-менш спокійна. Перемир’я. Але розслаблятися аж ніяк не можна.

— Які завдання виконуєте?     — цікавлюся в Олександра.

— Несемо службу на спостережних пунктах, — відповідає співрозмовник. — Основне завдання — спостерігати за «сєпарами», їхні позиції всього за якихось 400 — 500 метрів. Таких масованих обстрілів, які бували раніше, немає. Але подекуди вони все ж нагадують про себе гранатометними пострілами та автоматно-кулеметними чергами в наш бік. Чи відповідаємо? Лише з дозволу командування: ми неухильно дотримуємось угоди про перемир’я. А також пильнуємо, щоб диверсійно-розвідувальні групи ворога не проникали на нашу територію.

На запитання, чи змінилася Українська армія порівняно з 2014 роком, відповідає:

— Тоді я не служив у ній і на власні очі не бачив, у якому стані вона була. Проте із розмов зі своїми знайомими, мобілізованими тоді до війська, знаю, що в жалюгідному. А ось про сьогодення ЗС скажу так: харчування особового складу нормальне, всі обмундировані як слід, є сучасні засоби зв’язку. Про захисні шоломи, бронежилети, які шість років тому мої земляки змушені були купувати власним коштом, й говорити не варто: вони є в кожного солдата, офіцера. Техніка, зброя не останнього покоління: що правда, то правда. Але її вистачає: переозброєння війська — справа не з дешевих і не одного дня. Та все ж добре, що в частинах, задіяних у проведенні Операції Об’єднаних сил, її стає більше.

Строкову службу Олександр проходив у бригаді Протиповітряної оборони в Житомирі й Золотоноші. Звісно, тодішню службу не порівняєш із сьогоднішньою, але, разом з тим, ті два роки не минули для нього безслідно: одна річ — потрапити до війська, знаючи про нього лише з фільмів, і зовсім інша    — маючи армійський вишкіл.

На час нашої розмови старший сержант Олександр Карбашевський перебував у Чернівцях: батальйон, у процесі ротації, прибув у місце постійної дислокації. Особовий склад займається бойовою підготовкою, незабаром відбуватиметься і бойове злагодження. І за наказом у визначену дату вирушить на Донбас — боронити Україну.

— Васильович — грамотний, добре підготовлений у військовому плані командир, — каже побратим Віталій з позивним «Тризуб». — Не знаю, де він так добре навчився поводитися з різними зразками зброї, але робить це досить майстерно.

— Одним лише виглядом вселяє в оточуючих впевненість, — додає Василь з позивним «Шторм». — Навіть під час обстрілів на його обличчі не побачите лячності, розгубленості. Скажу більше: нам не вистачає сьогодні саме таких командирів. Хай там що написано в законах, але такі люди, як Олександр Васильович, повинні обіймати інші посади... Адже недарма має позивний «Полковник».

У Олександра Васильовича чудова сім’я: дружина Ганна, вчителька початкових класів, а також двоє дітей. Син Владислав — лейтенант Національної поліції, старший слідчий. А донька Ангеліна навчається в гімназії. Спілкуючись з Карбашевським, не втримався й відверто запитав, що змусило його, відставного полковника МВС, котрий має пристойну пенсію, пільги, обіймав посаду директора автошколи, все покинути й піти на війну. Справжню: навесні цього року ще не було ніякого перемир’я. Та й сьогодні, незважаючи на всі домовленості, воно може будь-якої миті скінчитись: що в голові господаря Кремля — лише один Бог знає. Ось що він сказав:

— Дехто вважає, що я пішов за додатковими пільгами: вони в учасників бойових дій дещо ширші. По-перше, для того, щоб їх отримати, потрібно ще й повернутись до рідної домівки. А це не кожному вдається.

По-друге, мені й тих, що мав, цілком вистачало, аби комфортно почуватися в цьому житті. Пенсії, зарплати директора автошколи теж вистачало на хліб з маслом, а то й з ікрою, хоч і не чорною (посміхається). Пам’ятаєш фільм, герой якого каже такі слова: «Є така професія — Батьківщину захищати...» От будемо вважати, що і я тому пішов до війська. Якщо там воюють 20-річні, то що вже говорити про таких, як я, 48 — 50-річних? Багато запитань було від знайомих, друзів, скажімо: «Навіщо ти туди пішов». Відповідь проста: запитай спочатку себе, чому ти туди не пішов, а коли сформулюєш негативні причини, то переведи їх на позитивні й отримаєш відповідь на своє запитання. Тобто здоров’я не дозволяє, а мені дозволяє; не потрібно, а мені потрібно і т. д. Нехай різко, але так воно і є.