МЕНЮ

Європейська інтеграція: «друга сторона медалі-2»?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
5 лютого, 2019 - 10:59
Певні сили Заходу щосили під будь-що намагаються пропхнути для України якийсь новий варіант сумнозвісної Мюнхенської угоди

Наприкінці минулого року телеканал ZIK улаштував дискусію між політологами Володимиром Волею та Віктором Тараном. Приводом стали зусилля влади якось захистити Україну від російської інформаційної агресії, що здатна на виборах 2019-го перетворитися (і вже перетворюється) на інформаційний штурм української державності, на відкриту війну «п’ятої інформаційної колони» Росії проти української нації.

Хоч і непослідовно та мляво, офіційний Київ намагається ухвалювати закони, що хоч трохи обмежують фейки, бездоказові звинувачення (до речі, це поступово робиться в державах Європейського Союзу), антидержавні пропагандистські кампанії тощо. Негайно у зв’язку з цим схвилювалися, очевидно, вразливі в цьому сенсі формально українські ЗМІ зі специфічними власниками. Скажімо, чи правдою є те, що телеканали «112» і NewsOne нібито придбав Віктор Медведчук? Так воно чи ні, проте останнім часом цитування цього політичного фігуранта на вказаних каналах стало дуже настирливим, і взагалі — вони перетворилися на арену буйства відверто антидержавних сил, які, за нашою оцінкою, керуються максимою «Україна не для українців», а самих українців воліють усіх перетворити на малоросів.

Зазначені експерти  в студії ZIK якраз обговорювали законопроект про захисні акції держави щодо антиукраїнських пропагандистських кампаній. Політолог Воля рішуче виступив проти будь-яких обмежень ЗМІ навіть в умовах війни. Головний його аргумент: «Захід нас не зрозуміє, ми посваримося зі своїми союзниками, і тоді нам кінець. А звідти нас уже критикують за «утиски преси», зокрема й за порушення стандартів свободи слова щодо «РИА Новости» (мається на увазі контора одіозного пропагандиста, російського громадянина Кирила Вишинського, фінансована, як тепер доведено, країною-агресором). Коли опонент Волі Віктор Таран запитав, а хто ж конкретно критикує Україну, той послався на якихось діячів із Парламентської асамблеї ОБСЄ. З тієї ПА ОБСЄ, що пережила чимало корупційних скандалів, зокрема зі своїми промосковськими головами, із тієї ПА ОБСЄ, де були випадки підкупу депутатів окремими державними структурами тощо. Ну а зараз вустами спеціального представника чинного голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронній контактній групі Мартіна Сайдіка запропоновано новий план щодо «врегулювання ситуації на Донбасі», який де-факто означає капітуляцію перед російськими окупантами та підвладними їм терористами. Власне, йдеться про те, що певні сили Заходу (які домінують у деяких державах) щосили намагаються пропхнути якийсь новий варіант сумнозвісної Мюнхенської угоди. А перед тим — як і в 1938 році — змусити жертву агресора припинити опір на всіх фронтах, в тому числі й інформаційно-пропагандистському, тобто спершу капітулювати духовно, а потім і політично та юридично.

Але — маємо те, що маємо. А маємо «зачарованих на Захід», як колись мали «зачарованих на Схід» (так небезталанний письменник Ярослав Галан назвав себе і своїх галицьких колег, яким було все одно, перед ким схилятися — перед російськими імператорами чи перед російськими більшовиками; Галан-батько був у числі тих, хто хлібом-сіллю в 1915 році зустрічав у Львові імператора Ніколая ІІ, ну а син вірно служив Сталіну, хоча «браві чекісти» розстріляли його кохану дружину). Як у першій половині ХХ століття все, навіть явні ідіотизми, які приходили до України з Росії, сприймалися цими «зачарованими» як одкровення, як істина в останній інстанції, так і зараз навіть приватна думка якихось персоналій сприймається «зачарованими на Захід» як наказ, що є обов’язковим для неухильного виконання, а сам Захід, вельми складний і суперечливий, — такий собі як кришталевий палац на горі, де міститься світова абсолютна істина. Політолог Воля непокоївся, що наші західні партнери до нас «охолонуть», перестануть нас палко любити. І що ж, мовляв, тоді буде? Проте вимоги до України не заважають партнерам безупинно плакати, що антиросійські санкції нібито вже мало не зруйнували їхню економіку. І не лише плачуть вони: з початку російського агресії проти України і донині «Газпром» наростив поставки газу до Європи з 150 млрд м. куб. до 200 млрд м. куб., а з пуском «Північного потоку-2» збирається ще більше наростити ці поставки, перетворивши низку держав, передусім ФРН, на своїх газових, а отже, і політичних сателітів. Не дивно, що на Заході постійно присутні сили, що виступають за зняття санкцій чи їхнє істотне зменшення та злиття з Кремлем у дружньому екстазі. «План Сайдіка» якраз і відповідає бажанням цих сил, яким заважає не лише Україна як така, а й самі так звані європейські цінності, тож так зручно зробити українців — за підтримки «зачарованих на Захід» — у всьому винними...

Соціально-психологічне пояснення феномену «зачарованих на Захід» водночас і просте, і складне. Кілька поколінь урядовців України (і не лише їх, а й переважної більшості представників т.зв. республіканської еліти, в тому числі й з числа інтелігенції) звично дивилися на «золотосяйну Москву» як соняшник на сонце, реагуючи на будь-які зміни, ба навіть, натяки щодо змін, які побутували в  московських керівних інтонаціях. А як же по-іншому? Адже, як говорилося у відомій пісні, «вся советская земля начинается с Кремля!». А в іншій пісні були ще відвертіші твердження: «Столица мира, Родины столица, Сверкаешь ты созвездием Кремля, Тобою вся вселенная гордится, Гранитная красавица — Москва». Ось так. Не менше, ніж цілий Всесвіт (який писався з малої літери...).

Утім, часом траплялися в радянській Україні й ті, хто не хотів постійно озиратися на Москву, Кремль. Їхня доля була тяжкою. Куля, пущена в себе власною рукою (Хвильовий, Скрипник), куля в потилицю від чекістів (тут список на тисячі й тисячі осіб), смерть від отрути, виробленої таємною лабораторією Майрановського (Шумський), роки й десятиліття за ґратами та колючим дротом (список теж надто великий), вимушена еміграція, де могла наздогнати смерть від рук «людей із добрими втомленими очима», нарешті, найлегший варіант — усунення з високих посад (Шелест, Смолич, Гончар).

Так гартувалася... ні, не сталь, а звичка завжди виконувати найпідліші московські забаганки. Ці персонажі робили найвдаліші кар’єри в УРСР. Недаремно, обговорюючи якісь питання в найближчому оточенні, намісник Кремля в УРСР Володимир Щербицький напівжартома запитував своїх «партейгеносен»: «А що про це думають московські бояри?». То в нього такий доброзичливий гумор був... «Що скаже Москва?» — це буквально ширяло в повітрі УРСР, від Києва до селища міського типу. Бо всі добре знали, що буває з тими, хто російськими побажаннями знехтує. І це виховало потужний прошарок жителів України, що складався з осіб, які панічно боялися особистої та національної свободи, а отже, особистої та національної відповідальності. Для них десь за межами України завжди мав бути якийсь найвищий авторитет, якому слід підкорятися та на якого можна покласти тягар ухвалення рішень. Якщо в цій ролі не зможе виступати Москва, нехай ним стане хтось іншій, аби був. Найстрашніше для них — залишитися на самоті з власним сумлінням, зі страхітливою свободою, без усякого владного «центру», за яким можна сховатися від суворих викликів сучасного світу.

Звичка, як то кажуть, — друга натура. Тож після 1991 року, коли дуже повільно, але почала відбуватися переорієнтація еліти (якщо можна вжити цей термін) України з Москви на Західний світ, значна частина виплеканої в колоніальний час еліти вирішила, що функції московського ЦК тепер перебере на себе чи то вашингтонський, чи то брюссельський «обком». При цьому, що доволі парадоксально, ця потреба мати «обком» передається у спадок: нові покоління, наче й не уражені радянщиною, відчувають потребу в «обкомі». Така собі новітня світська релігія — «обком» замість Бога.

Що ж стосується галицьких інтелектуалів, то там своя специфіка. Класичні москвофіли теж вважали «золотосяйну Москву» втіленням усіх чеснот (зверніть увагу — не прозаїчний Петербург, а містичну Москву). Проте події ХХ століття їх від того вилікували; кого — радикально, чекістською кулею в потилицю, кого — терором під час російської окупації 1914—1917 років, кого — вістками про Голодомор... Натомість культурна спадщина доби Франца-Йосифа (досить прогулятися Львовом чи Чернівцями, щоб відчути на собі вплив масштабності цієї спадщини) та безпосередні людські контакти з громадянами хоч і комуністичних, але норовливих Польщі, Чехословаччини, Румунії формували пієтет до Заходу, нехай і «нашого», «радянського». А на додачу ті, хто міг читати по-польськи, мали змогу знайомитися не лише з творами «народних» польських літераторів і мислителів (серед яких було чимало т.зв. ревізіоністів) чи з перекладами романів Агати Крісті, а й надрукованими в Парижі непідцензурними книжками, з тим же часописом «Культура» Єжі Ґедройця (польська комуністична влада була неспроможна перекрити їхній потік до ПНР, а звідти вони потрапляли й до УРСР). Отож «зачарованість на Захід» галицьких, і не лише галицьких, інтелектуалів мала під собою в радянські часи інше корення, ніж новонабута номенклатурна й до певної міри інтелігентська на Центрально-Східній Україні.

Сьогодні обидва потоки переплелися і посилилися західними грантами, які дають тільки тим, хто демонструє готовність грати за запропонованими їм правилами та не надто зважати при цьому (принаймні не на словах, а на ділі) на українські національні інтереси. Ба більше: іноді трапляються серед «зачарованих на Захід» і русофіли (читай — путіністи), які апелюють до «європейських цінностей», як тільки їм стає непереливки внаслідок реакції на їхню ж підривну діяльність. Ну, це вже «вищий пілотаж» політичної підступності, напрацьований ще за часів Комінтерну...

На загал же не варто забувати, що та класична Європа, до якої в минулі часи тягнулися українці і яка була для них взірцем, одним із найважливіших коренів або ж підґрунть мала християнство. Папа Іван Павло ІІ, який не йшов на жодні поступки в фундаментальних питаннях християнського віровчення, наполягав на тому, щоб у проект Європейської Конституції було внесено пункт про особливу роль християнства в цивілізації континенту. Проте під тиском прихильників суперсекулярності цього не було зроблено (та й сама Конституція врешті-решт не набула чинності). Втрата християнської культури в обмін на суто матеріальні цінності та особисту свободу без жодних моральних обмежень відкрила водночас і шлях до втрати європейськості. Культура, як і природа, не сприймає порожнечі: на території, покинуті християнством, прийшли інші, значно більш агресивні релігійні культури. Дуже специфічні плоди дає і так звана політкоректність, яка реально виступає забороною називати речі власними іменами, говорити правду, якщо вона може бути неприємна для якоїсь меншини. Та це, як ми вже писали, інша, хоча й дотична тема.