...Як я «демократизовував» Росію

Євген ГОЛОВАХА, спеціально для «Дня»

Наприкінці 1980-х років я був завідувачем сектору демократизації суспільства інституту філософії НАН України. У такій іпостасі познайомився з дуже цікавим російським науковцем, професором Тюменського індустріального університету Володимиром Бакштановським, який на той час був досвідченим вченим, його популярна книжка «Моральний вибір особистості» щойно вийшла друком. У нього був учень, який захистив кандидатську дисертацію з етики, але згодом зробив партійну кар’єру і став першим секретарем КПРС Ханти-Мансійcького національного округу РС. Щоб сучасне покоління розуміло, що таке Ханти-Мансійський округ — це 400 млн тонн нафти щорічно, половина видобутку тодішнього Радянського Союзу. Ідея розпочати демократизацію суспільства виникла тоді саме у цього першого секретаря партії, 1988 року, на початку перебудови. Для цього він зібрав різноманітних партійних секретарів із Сургута, Нижньовартовська, Когалиму, Нефтеюганська та ін. і запросив експертів, серед яких був і В. Бакштановський, котрий, у свою чергу, запросив і мене, бо ми з ним багато обговорювали ідеї демократизації суспільства.

Ми провели чудове навчання в місті Когалимі — до речі, саме із цього славетного міста вийшов і проходив у мене школу демократизації на той час перший секретар Когалимського міськкому партії, нинішній мер Москви Сергій Собянін. Не знаю, чи допомогли йому мої уроки демократизації, але сподіваюся, що він не найгірший серед сучасних російських можновладців.

У межах цього навчання ми створили різноманітні програми, зокрема курс спілкування з людьми, курс підтримки етичних принципів у діяльності партійних функціонерів. Навіть уявити складно, наскільки тоді це були дивовижні явища для Радянського Союзу. Тоді всі ці перші секретарі дивилися на нас з жахом, але позаяк наказ надійшов «згори», у них просто не було виходу. Пам’ятаю, як я сказав їм: «Ви маєте відмовитися від своїх партійних привілеїв, щоб вам люди повірили!»

Тут підвівся перший секретар Сургутського міськкому партії й каже: «У нас єдина привілея — працювати по 18 годин на благо народу!». На що я йому: «Знаєте, я прилетів до Сургута авіаквитком в один кінець, бо зворотні квитки були розкуплені наперед, але не турбувався — знаєте, чому? Бо у вас є привілея в будь-який момент дістати квиток, от ви його і придбаєте для мене!». Так і вийшло, що цей секретар мені потім купував квиток назад.

Я не вимірював ефект, мені складно сказати, наскільки значний вплив мали наслідки тої події, проте цей випадок був безпрецедентним в історії РРФСР.

Одна з ідей, яку я активно просував під час зустрічей у той період, — залучення експертів при вирішенні будь-якого специфічного питання. Ця ідея, до речі, не була реалізована повною мірою й досі. У нас дуже часто ухвалюють важливі рішення виходячи з кон’юнктури та міркувань утримання влади, а не долучення найосвіченіших у своїй галузі, — тому й маємо проблеми.

То був курс так званої практичної етики: як поводитися під час трудової діяльності таким чином, щоб не порушувати етичних норм. У теорії всі ми високоморальні. На практиці — дай Боже дотримуватись бодай мінімальних норм. Саме про це ми й говорили. Адже чому розвалився Радянський Союз? Саме тоді, наприкінці 1980-х, люди почали відверто розмовляти одне з одним, навіть партійні діячі. Створюючи програми розвитку для партійних діячів, я активно долучився до цього руху і щось зробив для того, щоб процес просувався вперед.

Зрозуміло, чому виник запит на демократизацію: економіка стала абсолютно неефективною, ідеологія почала пробуксовувати, люди вже не вірили в те, що промовляли з високих трибун, також суспільство заходило в глухий кут. Навіть Андропов, який усе бажав робити методом закручування гайок, якось сказав: «Ми не знаємо, в якому суспільстві живемо». Коли прийшов стихійний ліберал Горбачов — почалося оновлення. Позаяк система була жорсткою, потрібно було, щоб імпульс пішов згори, чого й дочекалися. Однак для цього мали піти один за одним старі діячі: Леонід Брежнєв, Юрій Андропов, Костянтин Черненко. Тому й обрали більш молодого та енергійного.

Дружина Горбачова, Раїса Максимівна, котру він дуже любив і поважав, до думки котрої завжди дослухався, свого часу проходила курс підготовки в Київському інституті підвищення кваліфікації як викладач філософії, в якому працювала і моя мама — Злотіна Марія Львівна (доктор філософських наук, одна із засновників київської школи філософії. — Ред.). Перший раз дружина Горбачова випадково потрапила до Києва, а другий — сама попросилася, бо хотіла побачити маму. Однак коли Горбачов відвідав з нею Київ, зустрічі не відбулося, бо київські можновладці так перелякалися, що сказали, що Марії Злотіної немає, хоч вона і була на той час у Києві.

Напередодні розпаду Радянського Союзу та Біловезьких угод трапилася ще одна важлива подія в загальному процесі демократизації Росії, участь у якій брав і я. До речі, коли я був у Ханти-Мансійську, то моїм сусідом у готелі виявилась дійсно непересічна людина — Михайло Полторанін, найближчий соратник майбутнього першого президента Росії Бориса Єльцина. Тоді якраз Єльцина звільнили з посади першого секретаря Московського міському партії і Полтораніна, як редактора міськкомівської газети, — теж. Його відіслали готувати якийсь репортаж у той край, і ми з ним багато говорили про Росію та її майбутнє, щодо багатьох питань дійшли порозуміння. За тими розмовами про демократизацію в тодішньому Союзі ніхто тоді й не припускав, що його взагалі не буде, — говорили лише про те, як із нього зробити щось більш перспективне. Ми шукали певні шляхи виходу — зокрема, Єльцин намагався робити якісь рішучі кроки з демократизації в Москві — столиці Радянського Союзу. Єльцин не впорався з цією місією, його просто усунули з посади. Наша дискусія з М. Полтораніним була присвячена тому, наскільки доцільно прискорюватися в демократичному оновленні суспільства, чи це не призведе до зворотного ефекту типу сумнозвісного ГКЧП. Ми обговорювали те, які темпи демократизації країни найбільш прийнятні, для того щоб Союз оновлювався і ставав більш відкритим світові, а з іншого боку, щоб не сталося вибуху і придушення всього прогресивного взагалі.

Коли Б. Єльцин став президентом і призначив уряд, то Полторанін став заступником прем’єр-міністра РФ і керував Росією певний час, бо Єльцин і Гайдар поїхали у Біловезьку Пущу, залишивши уряд. Михайло Полторанін як керівник уряду запросив мене до консультації з приводу проблеми, яку тодішня влада вважала центральною. Це був кінець 1991 року, для російського уряду гостро стояло питання лібералізації цін. Було прийнято принципове рішення, що ціни відпускатимуться, адже продуктів не вистачало і була б катастрофа. Нова влада розуміла, що ціни не падатимуть за таких умов, а підвищуватимуться. Тож вони обговорювали варіанти поведінки влади у випадках, якщо почнуться масові протести. Я вже тоді був завідувачем сектору соціальної конфліктології, змінивши дослідницький інтерес. Тоді мене запросили як експерта з проблем соціальних конфліктів, і я брав участь у навчаннях молодого російського уряду до різних ситуацій, які могли виникнути. Щоправда, до моєї думки не дуже дослухалися, адже я вважав, що жодних бунтів і масових агресивних протестів у зв’язку з підвищенням цін не станеться, бо люди, побачивши наявність хоч якихось товарів, не так гостро сприйматимуть ціни, і казав: «Ви втрачаєте сили на реакцію до того, чого не буде. А станеться інша ситуація: буде інфляція і виникне проблема, що грошей не вистачатиме навіть сплачувати зарплатню». Так потім і вийшло, коли вагонами відсилали надруковані гроші у регіони.

На думку російських експертів, їхня позиція був більш вагомою, ніж моя, до того ж, я тоді був молодшим, ще й із Києва, і мені протистояли відомі академіки. Багато росіян і тоді, і нині вважають, що «Москва — центр всесвіту», а решта світу хоч і має право на існування, але на других ролях. Багато чудових людей є серед росіян, але для багатьох Москва залишається «Третім Римом».

Росія — дуже централізована країна з історичною традицією тоталітарного мислення ще з тих часів, коли вона була під орудою Орди і потім, за власних царів. Система з дуже потужною і пихатою бюрократію. Саме це визначає оцю її колосальну інерцію, тож спроби демократизувати Росію, які намагалися здійснити багато інших людей, закінчилися тим, що сталося.

Зрозуміло, Росія зможе демократизуватися, в якийсь момент це станеться. Чому Путін підготував 300-тисячну гвардію і змінив Конституцію? Вони реально бояться. Проте ніхто не знає, коли це станеться. Будь-які соціальні прогнози не можна прив’язувати до конкретного часу.

Як це вплинуло на розвиток України? Росія тоді була лідером демократичних змін і тягнула за собою Україну. Незважаючи на те, що саме наша держава відіграла ключову роль у розпаді Радянського Союзу, ми на той період були більш консервативними і тодішня демократизація Росії обумовила те, що далі долучилася Україна. Адже перші кілька років саме Росія була лідером демократичного оновлення, а потім почалися зворотні процеси. Зокрема, Єльцин став спиратися на таких, як Путін. Спочатку вдалося зрушити державу з місця, але інерція, закладена за імперських та радянських часів, дуже потужна. Тож Росія як залишковий імперський центр, і не лише юридичний, а й, на жаль, духовний правонаступник СРСР, завершить останньою серед східнослов’янських країн процес демократичного оновлення.

ДОВІДКА «Дня»

Київська школа філософії — творчий напрямок в українській філософії, що виникає на поч. 60-х рр. XX ст. Вона відновлює і продовжує реальний зміст філософської позиції К. Маркса, вульгаризованої і спотвореної російськими «послідовниками» німецького мислителя (Г. В. Плеханов, В. І. Ленін, И. В. Сталін та ін.) в рамках т. зв. діалектичного та історичного матеріалізму (або «марксистсько-ленінської філософії»), що був фактично офіційною філософією СРСР. Київська школа філософії була по суті українським різновидом філософії неомарксизму, що постала в Західній Європі на поч. XX ст. як реакція на активну пропаганду радянськими більшовиками здогматизованого ними і перетвореного на тоталітарну конструкцію вчення Маркса (Е. Бернштайн, Д. Лукач, К. Корш та ін.).