«Як Україна втрачала Донбас?»

У Києві представлено книжку, яка, за словами авторів — Дениса Казанського і Марини Воротинцевої, є «публіцистичним вироком винним»

Війна на сході України обумовлює контекст нашого суспільно-політичного життя уже понад шість років. За цей час дуже багато аналітиків, політиків та журналістів намагалися описати перебіг бойових дій, визначити мотиви місцевих жителів, схарактеризувати політику Росії.

Однак нещодавно в Києві вийшов публіцистичний погляд на ті першопричини, які містилися в основі подій 2014 року, але розпочалися ще із самого початку незалежності: зумовили економічну катастрофу Донбасу, залежність від фінансово-промислових груп, засилля російської пропаганди, — і які врешті-решт закінчилися для України війною. «Як Україна втрачала Донбас» — книжка авторства Дениса КАЗАНСЬКОГО — журналіста і блогера із Донецька, який починаючи з червня 2020 року представляє своє рідне місто у складі ТКГ в Мінську, та Марини ВОРОТИНЦЕВОЇ, журналістки й PR-консультантки із Луганська.

За словами Дениса Казанського, автори намагалися зрозуміти, що саме призвело до війни з Росією і чи можна було б її уникнути: «Нашим завданням було проаналізувати причини конфлікту на Донбасі й дати відповідь на запитання: чи можна було його уникнути? І також: що робити, аби подібного не повторилося в Україні в майбутньому? Адже передумови для конфлікту закладалися значно раніше 2014-го року... Для нас також було важливо щось сказати людям, які кажуть, що на Донбасі триває громадянська війна, і довести, чому це не так. Війна не була б можлива без російського чинника, але, на жаль, місцеві еліти також вплинули на перебіг подій: росіяни заходили туди, де були впевнені, що там вони матимуть гарантовану підтримку та ширму, за якою можна сховатися».

У книжці представлені аналітичні статті, дослідження різноманітних джерел, документів, інтерв’ю з місцевими жителями, бізнесменами, політиками — переважно із колишньої Партії регіонів. Для роботи використовувалися навіть сепаратистські видання, наприклад книжка «Факел Новоросії», в якій, за словами авторів, самі бойовики визнають допомогу від РФ.

Марина Воротинцева пояснює: «Книжка складається із двох великих частин: одна присвячена Донецькій, друга — Луганській області, хоч згодом історія переростає в одну оповідь. Наприкінці роботи над книжкою мені, як редактору, стало очевидно, що події 2014 року не були випадковими, більше того, вони страшенно закономірні.

Все починається з опису Донецька й Луганська 1991 року. Ми забралися так далеко назад, бо нас цікавила історія Донбасу в складі України, зокрема взаємодія регіональних еліт із центром. Ключовим моментом фабули є реструктуризація вугільної промисловості, яка змінила еліти і порушила економіку вугільних промислових містечок, більшість населення яких станом на 2014 рік становило покоління злиднів, яке не бачило нічого, крім бідності.

Ще один важливий момент — результати виборів 2004 року і пропаганда дов?ола них: я досі пам’ятаю пропагандистські ролики та газети тих часів. Саме тому великий розділ присвячений Сєверодонецькому з’їзду (зібрання депутатів місцевих рад, здебільшого зі сходу України, які визнавали перемогу В. Януковича і зверталися за підтримкою до РФ. — А. П.) та його наслідкам, бо, по суті, він не закінчився нічим для організаторів, а озвучені тези до 2014 року продовжували циркулювати медіапростором і переростати в ідеологію. 2014 рік, у свою чергу, можна поділити на дві значні частини: до кінця березня і захоплення СБУ та після захоплення СБУ 6 квітня в Луганську.

Книжка закінчується описом подій влітку 2014-го, ?оли припинився будь-я?ий політичний процес і почалася гаряча фаза війни, зокрема було збито «Боїнг» МН-17. Далі ми нічого не описували, бо після 2014 року починається новий період, про який варто було б писати окремо».

«Ми дійсно не описували воєнні дії, бо не брали участі, а аналізували передумови конфлікту, — додає Казанський. — Питання: чи могла У?раїна зупинити ці події точ?овими арештами лідерів сепаратистів? Нагадаю, ці люди були пов’язані з місцевими елітами, Партією регіонів. Багато з українських політиків підтримували посилення сепаратизму й так і не відповіли за свої злочини... Цю книжку варто було б писати ще й тому, що ми не отримали виро?у суду для частини винних, які провокували цей конфлікт. Тому ця ?нижка — публіцистичний виро?, я?ий має залишити в історії фа?ти про зраду винних. Я хотів би акцентувати на знищенні підприємств і на нелюдських умовах життя населення Донбасу, проте, як показує наше дослідження, такі умови створювали не уродженці Західної України, як втовкмачувалося жителям Донбасу, а регіональні еліти, політики місцевої прописки, багато олігархів та відомих політиків, які заробили перший капітал на переділі донбаських підприємств.

Роль Ахметова була однією із визначальних. Ми вважаємо, що він мав досить впливу для того, щоби принаймні мінімізувати шкоду від тих подій, але він цього не зробив. Крім того, у квітні 2014 року захоплена Донецька ОДА не була звільнена саме через нього. Існує запис, де він спілкувався на барикадах з бойовиками, які захопили ОДА, і казав їм, що не допустить штурму і стане поруч з ними. У Донецьк тоді приїжджали люди, які мали зайнятися зачисткою захопленої адміністрації, однак після зустрічі з Ахметовим операцію було скасовано.

Також у книжці було описано участь клану Єфремова в подіях у Луганську, зокрема політика Тихонова, який щиро чекав приходу Росії».

Марина Воротинцева зауважила, що книжка може послугувати доказовою базою для слідства, адже розслідування подій на Донбасі триває досі: «Нещодавно мені зателефонував слідчий СБУ і запросив на допит. Його цікавило, чи знаю я що-небудь про діяльність нардепа від Партії регіонів Володимира Струка 2014 року. Уже шість років минуло, а його діяльність ніким не зафіксовано. Частину подій я вже навіть не пам’ятаю, хоча довго була в контексті. Мине ще кілька років, і забудуть навіть ті люди, які були втягнуті в процес. Саме тому було важливо видати книжку зараз, бо ми уже забуваємо».

Зараз політики багато говорять про Мінські домовленості, мирне врегулювання конфлікту, припинення стрілянини, однак навіть якщо вся міць української влади й дипломатії стане спроможна повернути нам територію Донбасу — які гарантії, що сценарій Л/ДНР не зможе повторитися знову? У багатьох заявах про необхідність реінтеграції Донбасу варто враховувати досвід незалежної України, яка відверто ігнорувала багато завдань внутрішньої інтеграції та українізації проблемного регіону.

Одна із основних тез книжки — трагічні події в Донецьку та Луганську спровокувало колоніальне мислення місцевих еліт, які свідомо упродовж років продавалися Росії. Тому поки зарано говорити, чи засвоїла Україна урок Донбасу. Зростаюча підтримка проросійських політичних сил, яким, що засвідчують результати соціологічних опитувань, довіряє трохи менше, ніж 25% населення, — реальний показник кричущого незнання і нерозуміння українцями своєї власної історії та водночас відповідальність тих людей, які віддали цей регіон на відкуп місцевим князькам і впливу Москви.