МЕНЮ

Втрачені роки

Валентин ТОРБА, «День»
1 серпня, 2019 - 19:45
До 20-річчя виходу дуже чесної книги

1994-й рік. Улітку президентом України обирається Леонід Кучма. «Червоний директор» — так про нього говорили. Це в майбутньому він стане найвпливовішим олігархом, а тоді Кучма загравав з проросійським електоратом, грав на почуттях тих хто сумував за Радянським Союзом, обіцяв двомовність, а згодом взагалі сказав відому фразу: «скажіть яку країну треба побудувати і я вам її побудую» та « не політик, я ракетчик»...

За п’ять років відбулися чергові президентські вибори. Період, який відділяв 1999-й рік від 1994-го був ознаменований тотальним перерозподілом власності, утвердженням кланового олігархату. Організм держави потребував термінового діагнозу і оперативного втручання.  В той же доленосний рік виходить друком книга Євгена Марчука: «П’ять років української трагедії», де був розписаний чітко не лише епікриз стану нашої країни та суспільства, а й конкретні рецепти виходу з цього стану.

Євген Марчук тоді в передмові до своєї книги написав: «Проголошення ідеї цивілізованого суспільного розвитку з використанням механізмів протилежної, руйнівної дії — суть державної політики, що проводиться в Україні з 1994 року». І додав: «У межах кожного світогляду даються відповіді на запитання: «Що відбувається з Україною», «Чому?», «За якими механізмами?», «Хто несе за це відповідальність?»

У січні 2016-го року відомий дисидент і політик, один із співавторів Декларації про суверенітет України Левко ЛУК’ЯНЕНКО в інтерв’ю газеті «День» сказав: «Євген Марчук українець і ця українська суть стала основним в його політичних переконаннях. Він міг запровадити законність. А запровадження законності означало би обмеження свавілля олігархів і Україна була б у набагато кращому стані, ніж вона опинилася. Добре пам’ятаю книгу «П’ять років української трагедії», автором якої є Євген Марчук. Можливо, нині цю книгу варто допрацювати з позиції нинішніх умов. Але на той час і по цей день вона є певним дороговказом як будувати державність».

«Україна для мене перебуває в постійній боротьбі за свою незалежність починаючи з 1989-го року, — говорить «Дню» Сергій ГОЛОВАТИЙ, суддя Конституційного суду України, який був на той час учасником конституційного процесу. — Тому якщо брати цю історичну пряму, то вона майже однакова. Просто змінюється форма, а не суть. Змінюються комуністи на некомуністів, відбувся розподіл власності, був сформований олігархат. Комуністи були проти незалежності України. В олігархату метою є лише збагачення. Олігархат поставив собі за мету привласнити все надбання суспільства заради власних інтересів. Зрештою українська державність так саме залишається за межами орбіти їхніх інтересів. Суспільство, яке не мало ніколи істинної державності, практично не усвідомлює її цінності. А отже, поки що не може повноцінно впливати на процеси державотворення. Українська державність є цінністю для дуже незначного прошарку українців. Останні вибори це лише підтвердили. Все інше це лише інструментарій переділу власності. Перехід до ринкової економіки в 90-ті роки не міг відбутись через Верховну Раду. Коли Кучма отримав всю повноту влади і зміг формувати уряд, це стало можливим. Комуністи почали втрачати свій вплив. Водночас з середини 1990-х років були відкриті шлюзи для формування кланового олігархату і відповідно нової хвилі загроз».

Дипломат і публіцист, який в 90-ті роки зокрема обіймав посади послів у США та Ізраїлю Юрій ЩЕРБАК в коментарі «Дню» стверджує: «Це період, який потребує ретельного вивчання істориками і його не можна описувати однозначними фарбами — чорними чи білими. Адже це період, коли ще інерційно існувала радянська республіка хоч і під синьо-жовтими прапорами. Але при цьому відбувалися глибокі трансформації. Позитивні трансформації полягали у визначенні наших геополітичних інтересів. У певний момент Кучма дійсно підтримав  рух на Захід. При цьому він не ставив питання практичного вступу до цих організацій. Але треба усвідомлювати, що поряд з Україною величезний і агресивний сусід. Мушу сказати, що у Кучми не було ілюзій щодо його агресивності. Так саме Мексика вимушено проводити політику багатовекторності, адже поряд з ними США. Таким чином і у нас продовжувалась «шизофренія» щодо так званої дружби та братства з Росією. Кучма крутився, як маячок під вітром. Щодо внутрішньої політики, то, звичайно, у нас тривали процеси, які дали старт для «дикого капіталу». Формувались монополії, олігархи, що було наслідком політики Кучми. При ньому виникло це явище. В двох моїх книжках є згадка про книгу Євгена Марчука «П’ять років української трагедії». Ця книга на мене справила дуже сильне враження. Вона увібрала в себе весь негатив того періоду. А потім сталася дивна аварія з Марчуком. Про яку зовсім мало говорять... Ця книжка зібрала воєдино дуже багато фактів. Це і проблема демографії, коли розпочався процес депопуляції України, політичні переслідування, економічні проблеми, олігархізація. Можна сказати, що Україна сформувалася на рівні відсталих африканських держав згідно з нинішніми показниками саме в епоху Кучми. Книга Марчука по часу стала початком епохи змін, адже потім з’явилась потужна опозиція до Кучми, зрештою виник рух «Україна без Кучми». Який, втім, захлинувся...

Член Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (жовтень 1997 — липень 1998) та Керівник юридичної служби Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму Володимир СТРЕТОВИЧ у коментарі «Дню» говорить: «У Тараса Шевченка є такі рядки «Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя». З вуст Євгена Кириловича в 1999-му році прозвучали слова про те, що ми рухаємося неправильним напрямком. Він детально розписав у чому ми програємо і причини цих програшів. Чому ми програли ринки, технології. Чому ми не думали про те, що було попитом на сучасних ринках і все робили за радянською інерцією. Розвинуті країни чинили іншим чином. Зокрема й ті, які мали такий саме старт як і ми з кінця 80-х та початку 90-х років. Важливим аспектом є тема як саме ми будували еліту, яка зрештою елітою в повному сенсі так і не стала.

Пам’ятаю, що книга Євгена Марчука мала не великий тираж. І це при тому, що це був час передвиборчої агітації на виборах у яких брав участь Марчук. На жаль у нас виборець не любить читати книжок. Він скоріше відреагує на агітку, на плакат, на телевізійну рекламу. Але з ґрунтовним аналізом у більшості існують проблеми. І це ще одна відповідь чому суспільство не завжди здатне на своєчасні і адекватні висновки. Таким чином той, хто любить читати книжки, аналізувати перебуває в меншості, а отже, не впливає на волевиявлення в цілому. Тому маємо, що ті п’ять років української трагедії вже вилилися в 25 років. В результаті ми топчемося на місці з від’ємним результатом. Ситуація, яку маємо зараз, в політичному і економічному сенсі є набагато гірша, ніж була на липень 1999-го року, адже за цим стоїться тенденція».

«1990-і в цілому виявилися періодом втрачених можливостей, — коментує «Дню» заступник директора Центру «Нова Європа» Сергій СОЛОДКИЙ. — Це період надзвичайного оптимізму в світі щодо начебто безповоротної перемоги ліберальної демократії. Це період, коли амбітні геополітичні проекти і мрії мали шанс на реалізацію. Польща, Чехія чи Литва цими можливостями скористалися в повній мірі, ставши повноправними членами ЄС і НАТО (окрема розмова — що з цього вийшло і чому країни Центральної Європи дійшли до часом небажаних умов). Більшість країн пострадянського простору застрягли в експериментах розбудови власного різновиду демократій. Україна часів Леоніда Кучми за всіх його нібито намаганнях рухатися в західному напрямку розвивалася за російською моделлю: і приватизація, і способи управління — повне мавпування кремлівських звичок. Зовнішньополітичні метання — сьогодні в ЄЕП, а завтра в ЄС, сьогодні в НАТО, а завтра без НАТО — у цьому суть тодішньої зовнішньої політики, яку пафосно іменували багатовекторністю (хоча насправді у цих коливаннях проявлявся банальний брак стратегічного мислення). Україна розвивалася не в парадигмі відстоювання національного інтересу, а в плані захисту інтересів найближчого оточення глави держави. Можна довго сперечатися про провокації ззовні, про підступи закордонних спецслужб — правда ж полягає в тому, що закордонні спецслужби (особливо російські) не менш були невдоволені Валдасом Адамкусом чи Вайрою Віке-Фрейбергою, які просували свої країни євроатлантичним курсом. Але чомусь щодо них Кремль у своїх провокаціях виявився безсилим. Чому? Можливо, справа в цінностях цих людей; політичній культурі. Усі наступні президенти, на жаль, лише посилювали ефект втрачених можливостей. Щоразу на заваді ставали політична недалекоглядність, перемога приватного над державним — у кожного з президентів ці риси проявлялися в різних пропорціях, однак зрештою вони справляли катастрофічний вплив на стан справ в Україні. Кожен із президентів зробив свій хтось більший, а хтось менший внесок у руйнування суспільної довіри в інституції, в спроможність країни йти шляхом успіхів, а не деградації. Роль Леоніда Кучми в цьому чимала, оскільки за великим рахунком він закладав траєкторію, модель подальшої політичної поведінки так би мовити еліт. Він найдовше з усіх президентів перебував при владі, тому в нього було більше можливості зацементувати ті порядки, які стримували і стримують Україну від розвитку».

***

Минуло 25 років з моменту обрання Леоніда Кучми президентом і 20 років з часу написання книги «П’ять років української трагедії». Час порівняти яким шляхом могла піти країна і яким зрештою пішла, куди нас це привело і як вибратись з цієї пастки. В іншій країні книга «П’ять років української трагедії» могла б стати політичним бестселером, адже є тим самим фарватером і дороговказом для державотворення. Проте, на жаль, влада не відповіла за свої злочини, а народ не навчився бути відповідальним за непрочитане і не почуте. Саме тому газета «День» визначила нинішній рік роком 20-річчя Рубікону, яким став рік 1999-й, коли остаточно закріпилась підміна понять у стратегічних питаннях державотворення. До чого це призвело? Не лише до зубожіння. До крові. Спочатку крові відомих осіб (політиків, бізнесменів, журналістів), потім крові Майдану, а згодом і крові тисяч і тисяч українців на війні. Адже саме згадана пагубна політика стала причиною ослаблення армії, втрати духу, розмиття орієнтирів. Злочинна байдужість народу на тлі злочинів влади стали комплексною причиною вже нової хвилі трагедії українців, яка тепер вимірюється в окупованих територіях і кількості жертв. Пам’ятаємо про це і перечитуємо, адже потім ніхто з нас не матиме право сказати — «я про те не знав».

Посилання на книгу