Він хотів врятувати честь суддівської мантії

«Легендарний суддя». Саме такими словами відреагували соцмережі на сумну звістку про смерть судді Юрія Василенка (йому було 79 років). В свій час він пішов на вчинок, який, на жаль, не оцінили ні тоді, ні після. Хоча для нього цей крок, на той час судді Апеляційного суду міста Києва, коштував дуже дорого — посади, кар’єри, здоров’я, друзів...

У жовтні 2002 року Юрій Василенко порушив кримінальну справу проти президента України Леоніда Кучми на вимогу депутатів від тодішньої опозиції (на підставі наданих ними матеріалів) за 11-ма статтями Кримінального кодексу України. Звичайно, це був виклик для «системи Кучми», і у відповідь вона включила свою машину. Генпрокуратура вирішила, що порушувати кримінальну справу проти президента — «неможливо», оскільки щодо цієї посадової особи не можна приймати будь-які процесуальні рішення.

«Мене тоді звинуватили в тому, що я не мав права порушувати справу проти Кучми, — розповідає Юрій Олександрович в інтерв’ю «Дню» (№ 75 за 28 квітня 2011 року). — Їх не цікавило, чи було в мене достатньо підстав для порушення справи, чи не було. Я вже зараз навіть не пам’ятаю, скільки було додатків до цієї заяви народних депутатів, але, як на мене, понад 30 аркушів займав лише висновок експертів, які підтверджували, що на плівках Мельниченка були голоси Кучми, Литвина, Деркача... Доказів, звісно, було предостатньо. ... Я ще 2002 року говорив (з приводу «справи Ґонґадзе—Подольського». — Ред.): розслідуйте, пред’явіть обвинувачення, направте справу до суду — і нехай суд дасть оцінку — винна людина чи не винна. Моїм єдиним мотивом було розібратися в ситуації. Адже справа вже гриміла на весь світ. Але розібратися не захотіли... Як міг пан Потебенько або Піскун чи інші генеральні прокурори розслідувати справу проти Кучми? Він же їх усіх і призначав».

Утім, у тій ситуації пан Василенко все одно пішов проти системи. «...Але чого мені це коштувало! — згадує він в інтерв’ю. —  Хоча можу вам сказати — я й раніше порушував кримінальні справи. Наприклад, проти заступника генерального прокурора, проти начальника управління, слідчого ГПУ. Після порушення кримінальної справи проти Кучми мене хотіли звільнити за порушення присяги. Міністром юстиції тоді був Олександр Лавринович, а головою Вищої ради юстиції — Сергій Ківалов. Коли ж гарненько зазирнули в Конституцію, Кримінально-процесуальний кодекс — виявляється, я мав право порушувати цю кримінальну справу. Навіть слідчий мав право це зробити. Звісно, на мене чинили тиск, мене хотіли прибрати з посади. Це була чистої води помста. У результаті я опинився в ситуації, коли мене сторонилися судді, боялися навіть розмовляти зі мною. Лише з деякими з них збереглися у мене стосунки. Тиск з боку влади тривав три роки. У травні 2005-го Вища рада юстиції відправила мене у відставку».

Відтоді багато чого в Україні, здається, змінилося — обличчя у владі, різні подій... Однак згадували Юрія Олександровича протягом наступних років дуже мало. Не навчилися поки у нас шанувати сильних, принципових, порядних, розумних...

Наше спілкування з Юрієм Василенком в редакції «Дня» відбулося ще в 2011 році (згодом це інтерв’ю навіть увійшло в нашу книгу «Котел, або Справа без терміну давності»), невдовзі після того, як за часів президентства Віктора Януковича порушили кримінальну справу проти того ж Леоніда Кучми. Зрештою, друга спроба так само завершилася нічим. Через суди постанову про порушення справи першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна визнали незаконною. Не було належного тиску журналістів і громадськості, не була готова і сама влада на чолі з Януковичем, який, як виявилося, фактично зробила «справу Гонгадзе—Подольського» розмінною монетою у з’ясовуванні стосунків з кланом Кучми—Пінчука... Тобто, якщо у 2002-му «система Кучми» проявляла себе напряму, то у 2011-му вже мав місце її спадок. 

Звичайно, Юрію Василенку було складно, тому що він виступив проти системи сам. Було створено перший прецедент на пострадянському просторі. Власне, інших і не було. І якби подібні випадки принциповості в різних сферах мали достатню підтримку суспільства, ми мали іншу країну. «Вихід? Треба позбуватися рабської психології, психології постійної боязні. Люди повинні без страху виступати на захист своїх співгромадян», — казав Юрій Василенко в згаданому інтерв’ю.

Давайте пам’ятати про нього і про його вчинок. Тільки тоді ми відбудемося як Держава і Суспільство.

«ВІН СТАВ ДЛЯ МЕНЕ ЖИВИМ ВТІЛЕННЯМ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО БОРЦЯ»

Олексій ТОЛКАЧОВ, правознавець, громадський діяч:

— Мені пощастило не просто бути знайомим, а навіть товаришувати з Юрієм Олександровичем. З великою ностальгією пригадую ті часи, коли у жовтні 2002 року він порушував кримінальну справу проти чинного президента Леоніда Кучми.

Ще не обжита квартира судді на Осокорках в Києві, його дружина Тетяна, маленькі діти, тусовка опозиційного сайту «maidan.org.ua» — здавалося, що тоді ми були на вістрі боротьби зі злочинним режимом Кучми.

Юрій Олександрович важко приймав рішення про порушення кримінальної справи проти президента. Попри те, що для того були всі юридичні підстави — тут суддя Василенко зі своїм грандіозним досвідом не міг схибити. Важко було, адже він розумів, який пресинг почнеться на нього, на його родину, якій небезпеці він наражає своїх дітей.

Тим не менше, Ухвала судді про порушення кримінальної справи проти Президента стало потрясінням для системи. Які ресурси були кинуті на те, щоб скасувати ухвалу, щоб заплямувати суддю Василенко. Його відсторонили від розгляду справ, йому виносили дисциплінарні стягнення, всіляко намагалися зломити.

Тоді він для мене став живим втіленням інтелектуального борця, який наносить удар не грубою силою, а своєю моральною перевагою, своєю непохитною вірністю справедливості.

Пригадую, як разом з Юрієм Олександровичем, в очікуванні репресій, ми створювали і презентували в УНІАН «Спілку майбутніх політв’язнів»...

Відійшла справді велична постать, символ епохи. І прикро, що за життя Юрія Олександровича справедливість в Україні так і не перемогла. Попри всі зусилля.

«ВИНЕСЕНІ НИМ ВИРОКИ ПЕРЕДУСІМ — ВИПРАВДУВАЛЬНІ, СТАЛИ ХРЕСТОМАТІЙНИМИ ШЕДЕВРАМИ»

Володимир БОЙКО, журналіст:

— Пригадую, як на початку 2003 року, коли я ще жив у рідному Донецьку, мені зателефонував Юрій Олександрович Василенко, суддя палати в кримінальних справах Апеляційного суду Києва, про якого тоді говорила вся країна:

— Володю, у мене є такий цікавий матеріал, звернулась до мене знайомий адвокат і розповіла про унікальну справу. Може вийти непогана стаття. А Ви щось давно в нас не були. То, може, завітаєте?

— Юрію Олександровичу, — кажу, — я завжди радий Вас бачити. Але, сказати направду, боюся Ваших діточок (малися на увазі два старшеньких шибеники, близнюки Ярослав і Богдан, яким тоді було по 6 рочків).

— Ви знаєте (іронія. — Ред.), у нас така радість, така радість: Ярик пробив Богдану голову санчатами й Богдан тепер лежить у лікарні. Тож у хаті така тиша, така тиша. Не бійтеся, приїжджайте...

Юрій Олександрович телефонував не випадково — я, коли бував у Києві, зупинявся в його оселі, де вирувало громадське життя, збирались журналісти та політики, а на мене чекало спальне місце в дитячій кімнаті. Втім, дітлахи вимагали сатисфакції за вторгнення на їхню канонічну територію — я мав їм співати за це каватину Султана з «Запорожця за Дунаєм».

Жили вони не те що бідно, а голодували: судді тоді не отримували зарплатню місяцями, а дружину Юрія Олександровича, адвоката Тетяну Монтян, судили за те, що вона побила конвоїра під час розгляду «справи 9 березня», тож вона також не могла працювати за фахом. І ось ця квартира, з незавершеним ремонтом і сходовою клітиною зі слідами пожежі (то Богдан і Ярик розкладали багаття біля ліфта), стала осередком тодішнього спротиву режиму Кучми. Двері не зачинялись ледь не цілодобово, на підлозі малювались плакати для мітингів, за столом збирались автори сайту «Майдан» та інших опозиційних видань і над усім цим гармидером височіла постать Юрія Олександровича, який становив повну протилежність галасливому товариству — підкреслено ввічливий (він усім казав лише «Ви») і напрочуд спокійний, з вишуканими манерами й тихим голосом, який він не підвищував навіть на дітей.

Звісно, Юрій Олександрович не брав участі в засіданнях гуртка революціонерів — для нього, як судді, на це було накладено абсолютне табу. Хіба лише обговорював з нами новини чи ділився поглядами на законодавчі зміни, які приймала Верховна Рада, або розповідав випадки зі своєї суддівської практики. А обраний народним суддею Василенко був, між іншим, у 1969 році й до 90-х років працював військовим суддею — спочатку на Тихоокеанському флоті, потім — у військовому трибуналі Київського округу. До речі, саме він розглядав супер-секретну «справу Галя» й ще за радянських часів засудив тодішнього начальника 5-го відділу Управління КДБ по Києву та Київській області Галя та його підлеглих Леуцького та Наухатька за розкрадання коштів, що призначались для виплати агентурному апарату...

Сказати, що Юрій Олександрович був взірцем судді як в професійному сенсі, так і в побутовому спілкуванні — то не сказати нічого. І легендою в юридичних колах Василенко став не через те, що в жовтні 2002 року порушив дві кримінальних справи проти президента Леоніда Кучми, а значно раніше — через свою безкомпромісність, виняткову правосвідомість і загострене відчуття справедливості. На нього неможливо було тиснути, його неможливо було підкупити, а винесені ним вироки, передусім — виправдувальні, стали хрестоматійними шедеврами. Він був людиною, яка задихалась у тій атмосфері, що з кінця 90-х запанувала в українських судах, і, будучи не в змозі поміняти систему, боровся з нею лише в один спосіб — чесно виконував свій обов’язок і по-справедливості та за законом вирішував людські долі.

*  *  *

Днями громадськість вимагала відповіді на запитання — хто замовив вбивство Катерини Гандзюк? Ми не отримаємо відповіді на це запитання, поки не доб’ємося відповіді на інше принципове запитання — хто замовив вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе і побиття громадського діяча Олексія Подольського? Або не пам’ятатимемо такого безкомпромісного суддю, як Юрій Василенко.