Відповідь Верцнеру

Я далекий від думки, що українська армія, навіть після майже чотирьох років бойових дій на сході, після важкого виходу із того надзвичайного організаційного й управлінського стресу, в якому вона перебувала напередодні та в початковий період війни, після внутрішніх потуг суспільства, держави та закордонних партнерів, направлених на приведення до тями всіх компонентів нашої обороноздатності, є ідеальною. Українське військо нині викристалізовується у жорстких умовах, які можна порівняти із версією науковців про зародження життя на Землі у первинному, вкрай агресивному довколишньому «супі». Ми всі добре знаємо, наскільки непростою є навколоукраїнська міжнародна ситуація, у нас досі неподолані більшість системних хвороб, на кшталт корупційних ризиків чи інституційної вразливості, а бекграунд деяких українських політичних сил, хоч як це дивно, достить «токсичний» щодо теперішнього ціннісного мейнстрім-курсу України.

ПУБЛІЧНИЙ УКОЛ ОБРАЗЛИВИМ ДОКОРОМ – ЧИ МОЖУТЬ ТАК ЧИНИТИ ДРУЗІ?

Війна перевірила, на що варті ми й чого варті наші друзі. Вороги своє слово вже сказали. І це правда: якби не вони, ми б не відали, скільки у нас є справжніх друзів. Сотні, ні, тисячі небайдужих до долі України людей – від Києва до Львова, Берліна, Лондона, Нью-Йорка чи Тель-Авіва кинули частину своїх справ, а то й усі, та стали волонтерами нашої майбутньої перемоги, нашого першого історичного Відродження. Бо, як показали події минулих кількох літ, справжню незалежність ніколи не дарують, її буквально завойовують. Ще невідомо, скільки нас чекає попереду випробувань. І одне з таких випробувань – на мудрість та здатність генерувати конструктив. ВОНО УЖЕ стосується усіх, хто вважає, що допомагає українській армії стати ефективним інструментом стримування агресора та головною засадою нашої реальної суверенності.

І, напевне, я знаю, чому саме зараз говорю про те, що це випробування вже почалося. Про це також знає і майор оборони Ізраїлю Віктор Верцнер, котрий добряче скаламутив соцмедійний простір своїм недавнім дописом, який тепер трактують не інакше, як «пост про тупих українських генералів». Я віддаю належне цій людині, котра щиро хоче добра моїй країні, тим паче, що і сам він до певної міри українець. Але для чого маніпулювати фактами, і яка мета огульного звинувачення абсолютного всього армійського генералітету в якійсь неповноцінності? Так, шановний Віктор наводить тут і в решті своїх реплік багато прикладів, як той чи інший аспект нашої української дійсності, зокрема і військової, міг би мати дещо кращий вимір, вигляд чи якість, якби те ж саме відбувалося в Ізраїлі. І він тут у дечому правий. Але ж ця близькосхідна країна практично безперестанку воює за своє суверенне право називатися державою із самого, як кажуть українці, пуп’янка. Тобто, понад 70 років. Чи уславленій, народженій у Києві ізраїльській прем’єрці Голді Меїр тоді було легше представляти інтереси власної держави назовні, а потім будувати економіку і військо, аніж теперішнім українським урядникам? Хто би їй що не радив, а вона, як і весь Ізраїль, вижили тільки завдяки власній волі, мудрості та активності, помножених на довготерпіння.

Немає сенсу аналізувати почасти некоректні дружні «уколи» чи «докори» Віктора Верцнера на адресу тих, із ким він так чи інакше комунікував. Є зрозумілим його бажання, щоби радянський спадок, який, очевидно, що не витравиш із української дійсності лиш деклараціями і партнерським консалтингом, канув у Лету. Цей живучий спадок справді, як кажуть в Одесі, «робить нерви» адекватним і сучасним людям, ким, без сумніву, є Верцнер. Але чомусь цей наш партнер не бачить змін. І того, що в українських масштабах, і, знову-таки, викликах, у нас таки відбувається феномен еволюційного поступу. Нехай не в темпі спринту, але він є. І це справді феномен, який руйнує російсько-імперську парадигму, розриваючи настільки сподіваний Кремлем фатальний для нас виток історичної спіралі. Я закликаю всіх українських друзів і партнерів не тішитися з того, що ви знаєте багато рецептів успіху – не всі вони підходять теперішній Україні. Бо нині саме наш шанс знайти відповіді на те, як «у власній квартирі розставляти меблі».

ВІКТОРЕ, ЗНІМІТЬ, БУДЬ-ЛАСКА, ШОРИ…

І таким партерам, які дозволяють собі через певні амбіції, емоції поспішність у висновках, я порадив би вже без шор упередження поспілкуватися із першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії – Олегом Мікацем, чи теперішнім командувачем сил АТО, головним десантником країни Михайлом Забродським, чи знавцем кількох мов, героїчним Ігорем Гордійчуком, чи «генерал-кіборгом», як деколи його називають, Ігорем Луньовим. І таких персонажів дедалі більшає. На жаль, і майор ЦАХАЛу це добре знає, в жодній країні не існує фабрики, де штампують готових полководців. А згадані генерали є нашим «пуп’янком», новою військовою генерацією, яка тільки умовно вчора пройшла випробування українською Масадою – Савур-Могилою. Ми лише на старті, і нам потрібен, порівняно з Ізраїлем, колосальний людський та економічний ресурс, щоби знову повернути цю висоту, аби вона вже ніколи не пала. І так само сакралізувати її, як це відбулося із Масадою…  Ось тоді й поговоримо про те, скільки Ізраїлю треба було років, життів, ресурсів і помилок, аби реалізувати прадавню мрію цілого народу, вкарбовану в словах сучасної військової клятви.

Я не можу не нагадати нашому ізраїльському другові, що, виконуючи завдання в АТО, загинули три українські генерали. І ці люди не випадково там опинилися, а саме як керівники, котрі полягли в бойових умовах! Вікторе, ви можете повторити ті самі вирази про «тупих» і «товстопузих» їхнім рідним чи підлеглим, разом із якими вони до кінця виконали свій обов’язок? Публічним словам, тим паче в такому контексті, потрібно давати якусь раду та пояснення. Не ображайтеся, але таким чином, діючи навідмаш, ви огульно образили багатьох достойних військових, які й без ваших опусів знають про вантаж армійських проблем, що потребують вирішення. Але чому ви не випустили ні пари з вуст з приводу того, що Українська армія вже майже виповзла із в’язкого суглинку «совка»? Вам би разом із нами радіти кожному позитивному зрушенню. Наш солдат уже нагодований, одягнений, краще вмотивований, стає краще підготовленим. Так, є негаразди, але, якщо ви фахівець, чому не говорите професійною мовою, а спустилися до рівня ницого тролінгу? Ви вже самі по собі, чи таки щиро бажаєте допомогти?

ЩО СТАЛОСЯ ІЗ «ОБ’ЄКТИВОМ» МАЙОРА ВЕРЦНЕРА?

І не смішіть народ роздумами про нераціональність розподілу нашого оборонного бюджету! Фактично за рівноцінної ваги у доларах, теперішній обсяг оборонного кошторису незрівнянно ефективніше використовується, аніж у попередні роки. І ви це добре знаєте! Україна матиме власні сучасні танки – «Оплоти», і вже виділено відповідні кошти. Військо оснащують новими радіостанціями (перепрошую за те, що в боротьбі за контракт на постачання ЗСУ систем зв’язку турецький виробник обігнав ізраїльський). Міноборони, хоч і після відомих НП, але з поточного року таки розпочинає масштабну програму підвищення живучість арсеналів. Цього не робили десятиліттями. А ви кажете про неефективність, показуху і якісь там «розпили»!

Вікторе, може, ви погарячкували – усе на те сподіваюся. Але не хочу вірити у написане вами те, що до українського солдата і досі ставляться принизливо. Невже їх принижує підвищення грошового забезпечення, нові полігони й містечка для навчання, вистраждана нова система харчування та намагання вгодити і підібрати вже чи не під кожну військову специфікацію окремий однострій? А може вас принижує те, що солдати-строковики не служать в районі АТО, а тих, хто воював, на мирному терені зустрічає все більше закладів реабілітації і відпочинку? Чи може вам гидко дивитися, як розбудовується сучасне табірне містечко і загалом навчальний центр у Широкому Лані й інші локації військової інфраструктури, зокрема, гуртожитки? Не соромтесь, так і напишіть! Наших солдатів тепер «принизливо» витягують із старих, наповнених брудом та вологою наметів, і дають змогу мешкати у нормальних умовах, як це узвичаєно стандартами НАТО. Чи може ви ніяк не змиритеся із думкою, що на передовій і загалом у польових умовах скоро малоефективні «буржуйки» почнуть замінювати значно безпечніші болер’яни? Чи, може, таки щось сталося із вашою «фотографічною» пам’яттю та незаангажованим поглядом майстра батальної і не тільки «об’єктивістики»? А може, набратися сміливості й на весь світ заявити, що Польща, перебуваючи 20 років у Альянсі, в озброєннях і досі повністю не перейшла на калібри НАТО…

Сотні молодих офіцерів влилися у годину випробувань у наше військо, стали командирами нової формації, серед них – і майбутні полковники й генерали, яким не дорікнеш, що вони не нюхали пороху. Навіть натовці визнають: у цих хлопців є чому повчитися. Як і у звичайних бійців та сержантів, серед яких чимало справжніх лідерів. А от у майора Верцнера, напевно, щось сталося із об’єктивом. Не бачить він ні уніфікації наших органів військового управління до натовського типу, ані започаткування вищих академічних курсів з питань оборонного планування за стандартами НАТО, ані того, що в Україні відкриють Школу оборонного менеджменту. Напевно, легше написати, що наша система навчання командного складу застаріла. І поставити крапку. А ви там, товариші перемого- і зрадофіли, ламайте списи, витрачайте енергію у безкінечному серіалі соцмережевих диванних баталій.

Іще одне. Вікторе, а чим вам не подобається наше кумівство? Це нормальне явище в Україні – переважно православній державі. Щоправда, може ви погано знаєте, що якраз у житті й в історії так повелося, що саме цей інститут, як і козацьке побратимство, забезпечував виживання та виховання дітей в родинах загиблих за «долю і волю» звитяжців. І не треба плутати грішне із праведним. Так обструкції можна піддати будь-що, навіть дружбу...

Насамкінець процитую американського експерта в галузі безпеки й оборони доктора Філіпа Карбера: «Коли ми вперше прибули із генералом Веслі Кларком до України в березні 2014-го, всі західні дипломати, навіть американські, запевняли: Збройні сили України не встоять, їх вистачить на кілька днів справжньої агресії. Але вони зупинили російський наступ улітку, проте надвеликою ціною. Я на власні очі бачив деякі бої і це було вражаюче… Віддаю належне відданості ваших військових! У вас значний прогрес у розвитку командирського лідерства, особливо серед молоді, не залученої в корупцію – це ваша велика надія. Я бачив таких офіцерів на Донбасі, у Штабі АТО і тут, у Києві – в Генштабі й Міністерстві оборони. Нині українська армія – найбільш боєготова серед армій Європи…».

Напевно, Філіп Карбер знає про наші проблеми не менше, аніж про те публічно говорить Віктор Верцнер. Я хочу, щоб «об’єктивний майор» чесно відповів, хто він для нас: партнер чи той, хто тепер лише по хижому і боляче кусатиме..?