Технологія страху, або Контрелітарний популізм під час війни

Поза усіляким сумнівом, коли ми говоримо про «проект зеленський», ми маємо говорити про суто штучний, технологічний феномен, бо ніхто й ніколи не бачив справжньої людини «кандидата Зеленського» поза межами професійно зрежисованих, змонтованих та продукованих роликів.

Утім, не все так просто, ми маємо справу з набагато складнішим соціальним феноменом. Цей проект має свої цілком реальні соціально-економічні та політичні цілі в нашому реальному суспільстві, які можна визначити, як олігархічний реванш через змову з агресором та його агентами впливу. А значить, він має працювати в реальному суспільстві. Отже, цей проект має базуватися на об’єктивно існуючих глобальних та локальних соціальних і політичних тенденціях, виглядати привабливим для різноманітних суспільних груп, одночасно гармонізуючи та формуючи їх — іноді цілком протилежні — запити.

ЧОМУ ПОПУЛІЗМ ПЕРЕМОЖНО КРОКУЄ ПЛАНЕТОЮ

Загальна тенденція, на тлі якої успішне просування «проекту зеленський» стало можливим, полягає в тому, що за останні 15 — 18 років популізм у різних формах — культурний, соціально-економічний чи, як у нашому випадку, контрелітарний — переможно крокує планетою, напрочуд успішно адаптуючись до різних локальних соціокультурних умов, поширюючись навіть на розвинені високоінституалізовані західні демократії. І від популізму, особливо від його агресивних радикальних форм, сучасні спільноти поки не мають і не можуть мати ані захисту, ані імунітету, ані ефективних ліків.

Таке переможне поширення популізму є одним із проявів поточних глобальних соціальних трансформацій, причинами яких зазвичай називають потужні процеси глобалізації та децентралізації. Водночас, на мою думку, не варто забувати ще й дігіталізацію та віртуалізацію більшості сфер соціального та персонального життя сьогоднішнього глобального суспільства. У віртуальному просторі всі процеси — зокрема й глобалізація — відбуваються швидше, зі швидкістю комунікацій, що призводить до розриву між реальними та уявними процесами.

Наші уявні, віртуальні спільноти, до яких ми належимо в комунікаційному просторі, збільшуються набагато швидше за спільноти реальні, водночас наші уявлення про глобалізаційні процеси, міграцію, конфлікти, економіку формуються саме віртуальними повідомленнями. При цьому у віртуальному комунікаційному середовищі відсутні адаптаційні механізми, притаманні людині в реальному житті. Таким чином, цей розрив між реальним та уявним, а особливо між динамікою їхніх змін, призводить до істеризації та радикалізації спільнот у пошуках «простих відповідей» на складні виклики.

Саме радикальний популізм і є такою простою відповіддю, а істеризоване суспільство — живильним середовищем для популістів. Отже, тому ми й маємо тенденцію посилення популістичних проектів у всьому світі.

Тут варто розуміти, що технології глобальних комунікацій і віртуального світу, які ми породили і які виявилися рушійною силою соціальних трансформацій, є насамперед додатковим ступенем нашої спільної свободи. Через низку загроз і небезпек, які нам доводиться долати, ми вчимося цією свободою гідно і плідно користуватися — як колись вчилися користуватися вогнем, землеробством, друкарством, промисловістю чи енергетикою.

Питання в тому, чи є наше суспільство достатньо вразливим, щоб стати платою за навчання в цьому глобальному процесі.

ПРО «ВИБОРЦЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО» І СТРАТЕГІЮ РУЙНАЦІЇ

Щодо електоральної підтримки «проекту зеленський», то насправді доволі очевидно, що ніякого «виборця зеленського» не існує. Цей проект кон’юнктурно поєднує багато питомо різних, а іноді навіть ворожих одна до одної груп, які з різних причин обрали цю опцію для виявлення своєї поточної електоральної позиції. Єдине, що їх об’єднує станом на зараз — це втрата чи істотне спотворення поведінкових мотивацій і критеріїв ухвалення рішень. Тому вони схвально реагують на еклектичні набори «простих рішень», пропоновані радикальними популістами, не помічаючи їхньої руйнівної суті.

З одного боку, це є характерним для спільнот, що перебувають у стані соціальних трансформацій, коли руйнуються усталені соціальні групи, відбувається активна кластеризація, докорінно перебудовуються соціальні зв’язки, багато людей відчувають себе маргіналізованими в антропологічному сенсі, втрачають довгострокове бачення цілей і пріоритетів. Також стреси, викликані війною, є потужним чинником групової дезорієнтації. З другого боку, не варто забувати характер дій нашого супротивника, те, які потужні ресурси агресор спрямовує на забезпечення психологічної складової війни, на соціально-психологічні впливи.

Було б необачною легковажністю, що межує з недоумкуватістю, визнавати російське втручання в американські вибори, брекзіт, німецькі заворушення, французькі протести або навіть африканські вибори, але вперто «не бачити» такого в наших справах.

Наявна електоральна суміш «виборців зеленського» залякана й обурена потоками дезінформації, маніпуляцій і негативу, що безперервно наповнюють наш комунікативний простів протягом останніх п’яти років і знищують різницю між агресором і жертвою, стверджуючи, що «Порошенко розпочав війну», цинічно і відверто протирічать будь-яким статистичним даним, пропагуючи «зубожіння», «занепад», «збагачення олігархів», «небачену корупцію» тощо. В такій ситуації деморалізована й дезорієнтована людина ладна на що завгодно, щоб цей нескінченний жах нарешті припинився.

Така ситуація склалася тому, що наші медіа, які є майже повністю незалежними від громадськості і суспільства, та є підконтрольними лише власникам і керованими лише корпоративістськими цінностями й інтересами, п’ять років генерують дуже специфічний контент: понад 70% показово негативних новин, із яких більш ніж половина (38 — 45%) є депресивними, а інші — мають збуджувально-істеричне емоційне навантаження (хоча залежно від регіону та періоду це співвідношення може істотно змінюватися). Крім цього, в 15 — 20% випадків медіа генерують та/або поширюють фейки та неправдиву або спотворену інформацію — від «землетрусу в Кривому Розі на глибині 200 кілометрів» до «секретних тюрем СБУ» та «ІД» в Україні».

Усі спроби суспільства будь-яким чином вплинути на авторів/медіа призводять до того, що журналісти компрометують і видаляють справжніх фахівців із комунікаційного простору та заповнюють ефір розмовами один з одним або з підгодованими власниками своїх каналів «громадськими активістами», а також розганяють істеричні хвилі про «атаки порохоботів».

Тобто, все це могло спрацювати лише за наявності великої кількості псевдоелітарних корпоратизованих груп — представників великого бізнесу, які є за сумісництвом власниками ЗМІ, активістів, політиків, журналістів — які стратегією успіху обрали стратегію руйнації — руйнації соціальних і державних інститутів, суспільства і навіть країни. В таких умовах найближчою до перемоги виявилася та група, яка в своєму прагненні руйнації пішла навіть на ототожнення з ворогом. Саме тому «проект зеленський» активно підтримали всі знакові російські пропагандисти та політичні фігури, не приховуючи свого задоволення швидким реваншем і нав’язливо розкручуючи свої традиційні пропагандистські тези про «державний переворот», «громадянську війну», «злочинний характер АТО/ООС», «київських фашистів-карателів» тощо.

Але навіть це не зупиняє «виборця зеленського», бо поведінкові мотивації та критерії ухвалення рішень у нього є істотно спотвореними — аж до того, що це призводить до виникнення саморуйнівних поведінкових стратегій.

Ну і нарешті, не слід забувати про адміністративний ресурс, який у поточній ситуації належить олігархічним групам — прямим вигодонабувачам «проекту зеленський».

ДО ЧОГО ТУТ ПІДВИЩЕННЯ КУЛЬТУРНОГО РІЗНОМАНІТТЯ

Форми і правила поведінки в межах «проекту зеленський», як прибічників, так і супротивників, у даному випадку визначаються, на мою думку, переважно соціокультурними нормативами. Ми потрапили в «сферу впливу» — фактично в пастку — в той момент, коли масово погодилися з тим, що брутальність, жорстокість, цинізм, агресія та брудна обсценна лайка є не лише прийнятною формою комунікативної поведінки, а показником «чесності», «відкритості» й «мужності». Це трапилося після того, як культурне й інтелектуальне різноманіття було свідомо і послідовно знищене в форматах скандальних телешоу, псевдоаналітичних програм і крикливих колонок у медіа, спрямованих на вірусне поширення та клікабельність заголовків. І ось, зрештою, мова околиць і підворіть стала не лише стилем спілкування, а й способом масового мислення, колективного сприйняття дійсності. Тож зустрічайте — «нові обличчя» з повадками переляканого гопника.

Отже, методами зниження негативних впливів є підвищення культурного різноманіття суспільства, збагачення горизонтальних зв’язків спільнот, прискорення реальних процесів глобалізації та децентралізації, відмова від спрощених — переважно запозичених — зразків і патернів комунікацій, руйнування псевдоелітарних корпоративістських груп і побудова натомість громадянських інституцій. Так, це непростий і нешвидкий шлях, але будь-якій інший неодмінно призведе до руйнівного популізму.

ПРО ГОЛОВНУ ЗАГРОЗУ РАДИКАЛЬНОГО ПОПУЛІЗМУ

Зважуючи шанси і розмірковуючи про поведінкові стратегії в разі успіху «проекту зеленський», я сказав би, що свій вибір нація зробила, причому доволі давно, і тимчасова реакція — зазначу, навіть не перша такого роду — не має істотно вплинути на наш історичний шлях. Інше питання, скільки часу, життів і ресурсів це нам коштуватиме.

Сьогодні ми фактично платимо за вибір Януковича як продовження вибору Кучми. Скільки становитиме «додана вартість» Зеленського та чи готові всі ми до такої ціни? Тож будь-якій вибір, крім співпраці з ворогом та самодеструкції, буде історично так чи так виправданим. Зокрема, не слід засуджувати людей, які не мають зайвих кількох десятків років і ще кількох життів рідних і побратимів, а тому не готові розділити вибір на користь ситуативного колективного самогубства через проросійський олігархічний реванш, оформлений під радикальний популістський проект.

Головна загроза радикального популізму полягає навіть не в економічному та політичному хаосі через роздавання нездійснених обіцянок, а в тому, що він призводить до невідворотного руйнування державних і соціальних інституцій, отже, унеможливлює націє— та державотворення як таке, занурюючи країни в перманентний соціальний безлад. Саме ця загроза і є сьогодні ключовою, й на її усунення маємо спрямувати наші спільні зусилля.

Не виключено, що саме українське суспільство виявиться здатним продемонструвати хоча б відносно успішні соціальні механізми протистояння глобальній загрозі агресивного популізму. Можливо, я помиляюся й видаю бажане за дійсне, але скидається на те, що посеред поточної гарячки та істерії поступово вимальовуються деякі такого роду — як інституційні, так і позаінституційні — інструменти відгуку, приблизно так само, як вони з’явилися нібито нізвідки 2014-го.

Отже, в нас і вибору не так щоб забагато: хочемо жити й розвиватися в безпеці — маємо чітко декларувати загрози, позиціонувати себе відносно них, та зрештою якось припиняти всю цю ганебну клоунаду.

ЩО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОЖНОГО З НАС

Позаяк технологія «проекту зеленський» є проявом глобальної «хвороби популізму», спричиненої глобальними соціальними трансформаціями, її ефективність буде вичерпано разом із занепадом тенденції епідемічного поширення популізму, тобто, гадаю, з закінченням поточного етапу соціальних трансформацій.

Загалом ми вже бачимо певні індикатори послаблення глобальних проявів популізму. Питання в тому, з якими втратами вийде людство з цього випробування, набувши нової якості свободи, і чи будемо ми в переліку цих втрат.

Останнє залежить від нас, від усвідомлення міри персональної відповідальності, від готовності відмовитися від пошуку внутрішніх ворогів та апріорі в усьому винних, а натомість — виробляти й застосовувати універсальні спільні критерії та процедури ухвалення колективних рішень. Лише тоді ми зможемо вийти з партикуляристської пастки, коли особисті містечкові образи стають вагомішими драйверами поведінки за критерії колективної (суспільної чи державної) доцільності, коли інтереси витісняють цінності, а утилітарні персональні інтереси («на хлєп нє намажеш») винищують інституційні та стратегічні, коли емоційно-істерична складова наративу домінує в усіх рівнях дискурсу. Тоді, зрештою, ми зможемо стати незалежною нацією, стійким до руйнівних впливів, взаємопов’язаним співпрацею та самоорганізацією суспільством.