МЕНЮ

«Так, як було, вже не буде»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ
9 липня, 2020 - 19:20
Філософ Максим Горюнов — про те, як відреагує білоруське суспільство, якщо президентові Лукашенку вдасться обратися на новий термін, і чому нинішні протести відрізняються від усіх попередніх

Ситуація в сусідній Білорусі має для нашої країни без перебільшення стратегічне значення. Приділяти увагу подіям за північним кордоном — значить, приділяти увагу національній безпеці самої України. Тим паче що події, що відбуваються протягом останніх тижнів у Білорусі, на думку багатьох оглядачів, мають фундаментальний характер.

Нагадаємо, що чергові вибори президента заплановані в Білорусі на 9 серпня. Двоє з трьох найпопулярніших альтернативних кандидатів — екс-голова правління «Белгазпромбанку» Віктор Бабарика і блогер Сергій Тіхановський — перебувають в ув’язненні. Колишньому дипломату, співзасновнику й екс-директору Парку високих технологій у Мінську Валерію Цепкалу ЦВК фактично відмовив у реєстрації — із 160 тисяч представлених підписів дійсними були визнані лише 75 тисяч (необхідний мінімум — 100 тисяч підписів).

Але особливість нинішніх президентських перегонів у Білорусі не лише в репресіях та протидії опозиції — все це неодноразово було й раніше. Змінилася насамперед реакція суспільства. Уже сама процедура збирання підписів, коли люди вишикувалися в кілометрові черги, щоб підтримати висунення альтернативних кандидатів, набула чітко протестного характеру. І далі градус тільки підвищувався.

Тему білоруських виборів «День» продовжує розмовою з філософом Максимом ГОРЮНОВИМ.

«АЛЬТЕРНАТИВНІ КАНДИДАТИ ОБІЦЯЮТЬ ПОВЕРНУТИ БІЛОРУСЬ З 1984 у 2020 рік»

— Максиме, протягом останніх десятиліть у Білорусі періодично відбувалися акції протесту, зокрема  2017 і 2010 року, але жодна з них не стала серйозним викликом для влади Лукашенка. Чи мають нинішні події принципові відмінності?

— Безумовно. 2010 року проти результатів виборів протестували кілька десятків тисяч осіб. Приблизно стільки 2017 року протестувало проти «податку на дармоїдство». 2017-го акції були не лише в Мінську, а й в інших містах. Зараз же йдеться про сотні тисяч і одразу по всій країні. Відео про те, як набрид Лукашенко, записують і викладають у мережу навіть трактористи. Усього за альтернативних кандидатів зібрали майже мільйон підписів. Для Білорусі це неймовірний результат, і ніхто його не передбачав. За два тижні до початку акцій у білоруському «Фейсбуці» панувала звичайна білоруська єхидна зневіра: «так, він знову виграє, ніхто не протестуватиме, білорусам усе байдуже». Це було за два тижні. А потім раптом сотні тисяч.

Для багатьох громадян це  перший подібний досвід. Раніше вони читали протестні пости в соцмережах, обговорювали ситуацію в країні у вузькому колі рідних і близьких, але на вулицю не виходили. А тепер беруться за руки в центрі столиці. Зокрема й напроти будівлі КДБ. Треба мати на увазі, що білоруське КДБ — це «повноцінне» КДБ, є пряма спадкоємність з радянською спецслужбою, а люди стояли навпроти і свистіли. Щоб чинити так у Мінську, потрібна певна сміливість. І щоб українська аудиторія розуміла, про що йдеться: кілька років тому в Мінську затримали підлітка за «ляпас» скульптурі городового, яку білоруські міліціонери вважають символом МВС. Тоді проти хлопця відкрили адміністративну справу.

Ми знаємо про декілька поколінь білоруської опозиції. Чимало цих людей пройшли тюрми й тортури. Деякі — згодом залишили політичну діяльність. Сьогодні серед опозиційних кандидатів бачимо нові обличчя. Колись вони проявили себе в бізнесі, ІТ, блогінгу. Йдеться про принципово нове покоління з новим бекграундом?

— Усі альтернативні кандидати — це про сучасність і про майбутнє.  1994 року Лукашенко пообіцяв повернути Білорусь у «блаженний» 1984 рік. І повернув, Білорусь сьогодні — це 1984 рік з деякими косметичними змінами. Майбутнє, яке обіцяє білорусам Лукашенко, — вічний 1984 рік. Один і той же рік по колу.

Альтернативні кандидати обіцяють перенести Білорусь з 1984 у 2020 рік. У Тіхановського ця обіцянка розмита, а у Цепкала й Бабарика вона конкретна. І один, і другий обіцяють створити електронний уряд, замінити чиновників роботами, провести реформу освіти. Тобто різниця перш за все в часі. Лукашенко — це 1984 рік, село й сільське господарство, а опозиційні кандидати — 2020 рік, мегаполіс, ІТ, відкритість, англійська мова тощо.

«ПОЛІТИКА РУСИФІКАЦІЇ ДАЄ ЗВОРОТНИЙ РЕЗУЛЬТАТ»

— І рух від Росії до Європи?

— До себе в першу чергу. Не до Європи і не до Росії, а до себе. Опозиційні політики — і старі, і нові — вважають найкращим нейтральний статус. Вони не планують вступати до НАТО і ЄС, але в той же час схиляються до виходу з Митного союзу. Віктор Бабарико каже, що місце Білорусі «між» ЄС і РФ. При цьому, коли в нього запитали, які країни йому подобаються, він назвав Литву й Чехію. Валерій Цепкало віддає перевагу азіатським країнам, де є вибухове зростання в цифрових і наукомістких галузях.

Чи важливий для опозиційних активістів фактор білоруської ідентичності, мови?

— Звісно. Хоча Тіхановський, Бабарико та Цепкало спілкуються російською й погано (гірше, ніж я) розмовляють білоруською. Але вони публічно висловлюють жаль з приводу того, що погано володіють рідною мовою. Здебільшого опозиційні політики, зважаючи на те, скільки білорусів втратили навики спілкування рідною мовою, виступають за двомовність, коли громадяни самі обирають мову спілкування з владою, а чиновник зобов’язаний відповідати тією мовою, якою до нього звернувся громадянин. Якщо громадянин звернувся білоруською, отже, й відповідати треба білоруською.

Зараз у Білорусі навпаки: чиновник обирає, якою мовою йому відповідати громадянинові. Як правило, наслідуючи приклад Лукашенка, чиновник відповідає громадянину російською мовою. Наприклад, судді регулярно відмовляються спілкуватися з білоруськомовними підсудними білоруською мовою і всупереч їхній волі спілкуються з ними російською. Те саме в школах, в університетах, в комунальних службах, в поліклініках, в потягах. Це дає підстави говорити про дискримінацію білоруськомовних білорусів.

Причину такого низького рівня володіння рідною мовою білоруси схильні бачити в позиції влади, яка не створила для її вивчення належних умов, і в діях Росії. Ця ситуація тільки посилює небажання білорусів залишатися з Росією. Політика русифікації, яку Москва в минулому проводила в Білорусі, тепер дає зворотний результат.

При цьому сьогодні мова потроху відроджується, і це відбувається не на периферії, а в столиці, в Мінську. Зараз це найбілоруськомовне місто Білорусі. Люди — як правило, з хорошою вищою освітою і з середнього класу — самі, всупереч позиції держави і забобонам старших поколінь, вчать рідну мову, витрачають на це свій час. Незважаючи на те, що мову поки мало хто знає, протестувальники приходять на акції з біло-червоно-білим прапором Білоруської народної республіки. І виступають в першу чергу проти тиранії і за демократію, за свободу слова.

Мова, національна пам’ять і культура — наразі питання другого порядку. Вони безумовно важливі, але не самі по собі, не окремо, а у зв’язці з демократичними процедурами, з правилами, з законами. Білоруси хочуть зрозумілих і обов’язкових правил: щоб працював парламент, були незалежні засоби масової інформації, була змінюваність влади. Наприклад, Віктор Бабарико пообіцяв повернути конституцію 1994 року, яка передбачає принцип поділу влади й обмежує кількість президентських термінів. Саме ці ідеї перебувають у центрі уваги білоруського суспільства.

«У БІЛОРУСІ НА ТЕ, ЩОБ ЛЮДИНА НЕ ВИЯВИЛА СВОЮ ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ, ПРАЦЮЄ ВСЕ, ПОЧИНАЮЧИ З ДИТЯЧОГО САДКА»

— Чи можна сказати, що протестувальники вважають за необхідне перезаснування білоруської держави?

— Наскільки я можу судити, то заперечення держави немає. Білоруси думають приблизно так: у них є «автомобіль», він «на ходу», але необхідно замінити деякі важливі деталі, щось відремонтувати, і він працюватиме краще і як треба.

Крім того, в білоруській історії був короткий, але яскравий демократичний період в 1991—1994 роках. Тоді якраз був і парламент, і національний прапор з гербом, була спроба відродити білоруський мову. Частково протестувальники бачать вихід в актуалізації цього історичного досвіду.

Якщо запитати у білорусів, як би вони хотіли жити, часто можна почути у відповідь: «як в Естонії» або «як у Польщі». Середня зарплата в Таллінні — 1800 євро, вибори відбуваються регулярно, преса працює як годинник. Від Мінська до Таллінна — сім годин на автобусі, до Вільнюса — дві години (якщо не враховувати час проходження кордону). Квиток на автобус з Мінська до Вільнюса коштує близько п’яти доларів. До карантину на лоукості можна було за умовні 10 євро полетіти з Вільнюса до столиць Північної Європи. У багатьох молодих білорусів є хороший скандинавський досвід.

— Якщо протести зазнають поразки й Лукашенкові знову вдасться переобратися на новий термін, якою, за вашими відчуттями, може бути реакція суспільства?

— Так, як було, вже не буде. Лукашенко, звичайно, може переобратися, він це вміє, але у громадян був досвід черг, підписів, обговорення загальних проблем, відкритого невдоволення. Це важливий і цінний досвід, він просто так не мине.

Нинішня протестна хвиля змогла подолати дуже високий бар’єр, збудований спеціально проти неї. У Білорусі на те, щоб людина не проявила свою громадянську позицію, працює все, починаючи з дитячого садка. 25—30-річним білорусам, які становлять сьогодні кістяк протестного руху, їхні батьки ще з дитинства пояснювали, що виступати з якимись вимогами не можна. Однак вони подолали бар’єр, змогли вийти.

«ЯКЩО З ТВОЄЇ ПРОПАГАНДИ ПОЧИНАЮТЬ СМІЯТИСЯ, ІЗ ВАРІАНТІВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ СИЛОВИЙ»

— Чи існує в сучасній Білорусі механізм для зміни влади? Хіба в нинішніх умовах вибори можуть виконати цю функцію?

— Чому б і ні? У Мінську міркують приблизно так: Лукашенко обирався президентом 1994 року. Тоді в другому турі у нього було 80%. За ці 26 років, за свідченнями спостерігачів, не було жодного разу, щоб на виборах у нього було менше 50% підтримки. Сьогодні Лукашенка обзивають «Саша 3%» (таку кількість голосів президент Білорусі набрав у декількох інтернет-опитуваннях. — Ред.) Бути авторитарним лідером, «останнім диктатором Європи» в суспільстві, яке тебе підтримує, досить легко. Якщо проти тебе тільки інтелігенція, професура та студентство, ніяких особливих зусиль докладати не треба. Зараз, як вважають у Мінську, ситуація протилежна — суспільство не хоче ні диктатури, ні Лукашенка. Якщо з твоєї пропаганди починають сміятися, з варіантів залишається тільки силовий. Але чи готовий ти використовувати силовиків? І чи послухають вони тебе? І як відповість на це суспільство, що прокинулося? Невідомо. Усі кандидати ставлять на цю невідомість.

— Чи високим є ризик того, що зовнішні гравці (маю на увазі, звичайно, Росію) використають період нестабільності для того, щоб завдати удару по білоруському суверенітету?

— Для нападу потрібен якийсь привід. В Україні таким приводом стала втеча президента, котрий злякався Майдану. У Білорусі такого приводу поки не передбачається. Росія, звичайно, може щось вигадати, але що? Слабкість Білорусі в тому, що протягом 26 років Лукашенко дружив лише з «поганими хлопцями» — Муаммаром Каддафі, Уго Чавесом — і не підтримував дружніх відносин з Європою. Це призвело, зокрема, й до того, що про Білорусь мало хто знає. Білорусь — це така terra incognita. Мало хто знає, що це за країна, як вона з’явилася. Мало хто розуміє, чого вона хоче. Але це типова ситуація для Східної Європи. Чи багато ми з вами знаємо про історію Македонії? З Білоруссю така сама ситуація. Її й з Москви не дуже видно, не те що з капітолійських пагорбів.

В України до нещодавнього часу була схожа ситуація. 2015 року в київському видавництві «Дух і Літера» вийшла книжка німецького славіста Карла Шлегеля «Український виклик. Відкриття європейської країни» (див. Рецензію в №70-71 від 21-22 квітня 2017 року. — Ред.) У ній він, зокрема, розповідає, що в 1970-х роках, коли автор вступив до університету, німецькі вчені взагалі не знали про українців як про окремий народ. Вони розглядали їх як варіант росіян. Розуміння, що це окрема нація зі своїми мовою, історією, культурою та традиціями, з’явилося у них мало не після Майдану, й тому у книжки така назва. Про відсутність України на ментальній карті Європи багато пише й австрійський історик Андреас Каппелер. І це при тому, що Україна — країна з величезною за європейськими мірками територією та населенням, її важко не помітити. А Білорусь у п’ять разів менша за Україну. Білоруський націоналізм з’явився пізніше і проявив себе слабкіше, ніж український.

«ІНТЕГРАЦІЯ З РОСІЄЮ — ПРОЄКТ, ЩО СВОЄ ВІДЖИВ І ЯВЛЯЄ ЗАГРОЗУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

— Чи є у Європейського Союзу своя політика щодо Білорусі? Наскільки вона адекватна? І чи не повинна, на ваш погляд, більше активності на білоруському напрямку проявляти Україна?

— ЄС регулярно нагадує Лукашенкові про те, що вони проти затримання опозиційних кандидатів, але на Лукашенка це не особливо діє. Спеціальної стратегії у європейських країн щодо Білорусі, швидше за все, немає.

Що могла б зробити Україна? Виявляти інтерес і співчуття, напевно.

— Якщо аналізувати сучасну білоруську пропаганду, можна помітити, що Лукашенко намагається подати себе в ролі захисника білоруської незалежності від зазіхань Москви. Це виглядає досить парадоксально з огляду на всі попередні роки зближення, яке ледь не закінчилося поглинанням...

— Лукашенко взагалі зближується з усіма, для кого той факт, що він — диктатор, не є проблемою. І особливо з тими, хто готовий підтримувати його специфічну білоруську планову економіку. У нього, наприклад, добрі стосунки з саудитами, з туркменами.

Що стосується Росії, то в Мінську є версія, що Лукашенко зближувався з Москвою, бо збирався стати російським президентом. Коли старіючий Єльцин шукав собі наступника, серед можливих претендентів був і Лукашенко. Підписи під документами про інтеграцію були поставлені Лукашенком з розрахунком на те, що Єльцин благословить його на престол у Москві. Щоб білоруський президент зміг увійти в політичний простір Росії, туди спершу мала увійти Білорусь. Як жартують білоруси, в Кремлі вже були грузинські вуса й мали з’явитися білоруські вуса. Але Борис Миколайович благословив Володимира Володимировича, й це зруйнувало всі плани. Сьогодні зрозуміло, що ніхто з кремлівських не поступиться місцем Лукашенку. Наразі інтеграція з Росією — це проєкт, який себе вичерпав і становить загрозу незалежності.

«ОФІЦІЙНІ ЗМІ ПОВОДЯТЬСЯ ТАК, НІБИ ГРАЮТЬ У СЕРІАЛІ «ЧОРНОБИЛЬ»

— Епідемічна ситуація в Білорусі зараз стабілізувалася? Як суспільство сприймає те, що відбувається?

— Офіційним цифрам мало хто вірить. Як пишуть незалежні засоби масової інформації, ситуація в лікарнях дуже відрізняється від того, що розповідають по телевізору. Що стосується громадської реакції, то білоруси самі ходять у масках, миють руки і тримають дистанцію. Щоб переконатися в цьому, досить подивитися на черги, в яких стояли охочі поставити підписи за кандидатів. Білоруські офіційні ЗМІ поводяться так, ніби грають у серіалі «Чорнобиль». Але це не заважає громадянам дізнаватися про правила поведінки під час епідемії з інших джерел і їх виконувати.

 — Чому, на ваш погляд, для світу й України сьогодні важливо уважно стежити за тим, що відбувається в Білорусі?

— Коли суспільство «прокидається», це сама по собі чудова картина. 25 років люди жили при диктаторі, до цього — за радянської, а ще раніше — за російської імперії. І раптом усе змінюється — громадяни розуміють, що вони громадяни, виходять на вулиці, допомагають один одному й не бояться тиску силовиків. Пробудження завжди надихає, це неймовірне видовище. Похмурого, депресивного, слухняного білоруса немає. Тобто він може повернутися в будь-який момент, але поки його немає, поки його не видно. Поки в Білорусі видно білоруса з надією, з зачатками поваги до себе й до інших.

ДОВІДКА «Дня»

Максим Горюнов — філософ, публіцист, блогер. Випускник Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. Викладав у Вищій школі економіки. Друкувався в російській версії журналу Forbes. Колумніст білоруського «Єврорадіо».