«Символ шансів»

За повідомлення ЗМІ, у колишнього голови Київської міської державної адміністрації відірвався тромб. До останнього Іван Миколайович був досить активним, очолював Всеукраїнську спілку виробників будівельних матеріалів і виробів, багато працював.

Іван Салій народився на Чернігівщині в 1943 році, працював у Києві на заводі «Ленінська кузня», потім головним інженером заводу «Київторгмаш», обіймав посаду першого секретаря Подільського райкому КПУ в Києві. У 1990—1992 роках — голова Подільської районної ради народних депутатів і Подільського райвиконкому, депутат Верховної Ради України I скликання.

З 20 березня 1992 року до 12 квітня 1993 року був першим головою КМДА. У 1993 році обійняв посаду префекта університету «Києво-Могилянська академія». Пізніше працював керівником Контрольної служби президента України, радником прем’єр-міністра України, президентом Асоціації народних депутатів, керівником Центру розвитку міст, першим заступником виконавчого директора Асоціації міст України.

У 1999-2000 та 2002-2003 роках був заступником голови КМДА, начальником Головного управління транспорту, потім був першим заступником міністра Міністерства транспорту України зі зв’язків із Верховною Радою.

У 2008 році очолив Всеукраїнську спілку виробників будівельних матеріалів і виробів, а в 2009 році — Комітет підприємців виробників будівельних матеріалів і виробів при Торгово-промисловій палаті України.

Що відомо про Івана Миколайовича, яким він був в житті, в політиці, чим відрізнявся від інших і який слід залишив в радянській та українській історії?

ФОТО НАДАНО МУЗЕЄМ ГЕТЬМАНСТВА

«ІВАН САЛІЙ УВІЙШОВ В УКРАЇНСЬКУ І ВСЕСОЮЗНУ РАДЯНСЬКУ ПОЛІТИКУ НА ХВИЛІ ПЕРЕБУДОВИ»

Костянтин МАТВIЄНКО, політичний експерт:

— Іван Салій увійшов в українську і всесоюзну радянську політику на хвилі перебудови. Як перший секретар Подільського райкому партії запам’ятався ініціативою низькоповерхової забудови старого Подолу. Тоді ці споруди виглядали архітектурною новацією. Пізніше палко підтримав створення Києво-Могилянської академії та передачу їй приміщень Київського Вищого Військово-морського політичного училища. У спілкуванні був простою, підкреслено відкритою людиною. Не підлабузничав до начальства, йшов на відкриті суперечки із ним. Добре знався на принципах і процедурах самоврядування. І для часів Л.Кравчука та Л.Кучми був занадто яскравою постаттю щоб його терпіли на високих посадах.

«ЯКЩО ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ МАВ ПОЗИЦІЮ, ТО ВІН НЕ ПОГОДЖУВАВСЯ НІ З КИМ, ЗОКРЕМА З ПРЕЗИДЕНТАМИ»

Михайло ПОЖИВАНОВ, політик, громадський діяч, доктор технічних наук:

— Я знав Івана Миколайовича з часів незалежності, і коли працював міським головою Маріуполя, і коли був заступником голови КМДА. Це була дуже професійна людина. Знаєте, в кожного політика я дуже ціную його стрижень, коли людина не підлаштовується під обставини, і у нього є своє бачення. Якщо Іван Миколайович мав позицію, він не погоджувався ні з президентом Леонідом Кучмою, ні з ким-небудь ще, міг висловлювати думки президенту Леоніду Кравчуку, будучи його представником в Києві. Майстерність і вміння керувати йому допомагало, адже вищі органи прислухалися до його точці зору. Спочатку він був в дуже напружених відносинах з Олександром Омельченком, але потім ми разом багато працювали, він багато мені підказував, ми навіть дружили.

Звичайно, в моєму розумінні Іван Салій пішов з життя дуже рано. В останні роки він очолював Асоціацію будівельників України, і дійсно працював над тим, щоб зробити прозорі умови щодо отримання дозволів, будівництва, відповідальності. З одного боку, захищаючи будівельників, одночасно захищаючи інвесторів. Оскільки за кожен папірець існують тарифи, незрозумілі тіньові схеми, він робив все можливе, щоб все працювало у відкриту. Можна сказати, що він дійсно перебував в активній життєвій позиції до останнього дня.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«СЬОГОДНІШНЬОМУ ВИГЛЯДУ КИЇВСЬКОМУ ПОДОЛУ МИ МАЄМО ЗАВДЯЧУВАТИ САМЕ ІВАНУ САЛІЮ»

Сергій ДАЦЮК, український філософ:

— Думаю, що це була дуже весела, професійна, і за великим рахунком, чесна перед собою людина. Як би там не було, особливих злочинів йому пред’явити не змогли, хоча дуже намагалися. Я дійсно був з ним знайомий, консультував його, заходив до нього й після відставки, ми вели з ним бесіди, де він проявлявся більше, як людина, ніж політик. Він належав до старого покоління, але як старий господарник він був на висоті. Наприклад, сьогоднішньому вигляду Подолу ми маємо завдячувати саме йому, і це кияни назавжди запам’ятають. Світла пам’ять.

«ЛЮДИНА НЕПАРТІЙНОГО ТИПУ ПОВЕДІНКИ, ІВАН САЛІЙ САМ СОБОЮ УОСОБЛЮВАВ ТІ БУРЕМНІ ЧАСИ І ЗАДАВАВ ПЕВНИЙ СТИЛЬ»

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Я починала свою роботу в журналістиці у доперебудовний період: тоді було очевидно, що не так багато людей у комуністичній правлячій партії здатні підтримати ідеї оновлення суспільства. На той час Іван Салій був фактично легендарною постаттю, до певної міри символом шансів, тому трохи драматично, що, зрештою, ці шанси було частково втрачено.

У сьогоднішній реаліях прозвучить дещо екзотично, але тодішній райком партії був осередком багатьох творчих і вільних людей, до того ж він знаходився на Подолі. Нагадаю, що всі рухи за збереження історичного Подолу, оновлення Андріївського узвозу згодом підтримувалися самим Іваном Салієм.

Була історія, коли він кинув виклик Володимиру Щербицькому, що на той час стало небаченою сміливістю, був навіть період, коли його називали українським Єльциним. Звісно, великий консерватизм тодішньої компартії не дозволив йому повною реалізувати свій потенціал, бо номенклатура старого типу не дозволила перемогти демократичній платформі компартії. Це була одна з найбільших поразок, яка згодом призвела до становлення олігархічної моделі в Україні.

Салій дійсно був уособленням шансів: так, йому не вистачало фундаментальної освіти, він це прекрасно сам усвідомлював, а тому ніколи не втрачав нагоди вчитися і дуже цінував журналістів, від яких міг щось взяти. Пам’ятаю, що йому дуже сподобався заголовок одного інтерв’ю, яке я з ним записувала: «Ми розучилися любити свободу». Мені здається, він був значно глибшою людиною, за ті можливості які йому випадали, однак не втрачаючи оптимізму, Іван Миколайович знаходив застосування в тому, що робив практичні зміни. Думаю, що безліч людей згадують його з теплотою та вдячністю, говорячи про те, що він дуже багато ще міг зробити.

Іван Салій — людина непартійного типу поведінки, він сам собою уособлював ті буремні часи і задавав певний стиль.

Можна сперечатися щодо методів керування містом, а згодом зіткнення двох стихій — Івана Плюща та Івана Салія . Проте головним були його стимули для оновлення, адже нагадаю, що ця будівельна вакханалія в Києві почалася вже після нього: Салій дбав і хотів зберегти неповторний образ і Подолу, і Києва. Негативні тенденції прийшли вже після його відставки, зокрема й тому, що такі люди, як він, які зберегли зв’язок з народом та стояли на перешкоді апетитів по пожиранню Києва, були відсторонені.

Київ часів олігархату — знищені зелені зони, забудова, затиканий висотками центр, тож я думаю, що це був втрачений шанс для іншого Києва. Було зроблено вибір між Києвом Вашингтона та Києвом Нью-Йорка. Київ — історичне місто, яке своїми сімома пагорбами як другий Єрусалим, могло би приваблювати туристів. У той час, як Київ бетону нікому не цікавий, крім виробників бетону.

Була ціла життєва сторінка, коли Іван Миколайович працював у контрольній комісії за президентства Кучми: там він вперше зіткнувся з Деркачем, якого називали Деркач-малий, нинішнім скандальним депутатом, і Дмитром Табачником. Влаштована ними атмосфера викликала у нього серйозну схвильованість та бентегу — це були мажори, які збиткувалися над тими, кого вважали «збитими льотчиками». Ці люди провістили надходження темних політичних часів, з яких згодом виросло ціле покоління бездушних, цинічних політиків, а романтики політичної доби перебудови пішли, власне, так її й не здійснивши.

Редакція «Дня» висловлює співчуття родині Івана Миколайовича! Вічна пам’ять!