Сто років тому Закарпаття проголосувало за злуку з Україною

Цими днями виповнюється сто років одній із найважливіших подій в історії Закарпаття — 21 січня 1919 року в Хусті відбувся конгрес угорських русинів (так тоді офіційно називали українське населення регіону), учасники якого одностайно висловилися за входження краю до складу Соборної України. Ця доленосна подія сталася рівно за день до проголошення на столичному Софійському майдані 22 січня Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки. Про витоки, історичну вагу та сьогоднішню актуальність цієї події говоримо з професором УжНУ, істориком і краєзнавцем Сергієм ФЕДАКОЮ. Нагадаємо, «День» назвав у 2019-му 100-річчя спроби Злуки як одну з головних подій, яку має переосмислити українське суспільство.

«ВІДІРВАНІСТЬ НЕ СЛІД ПЕРЕБІЛЬШУВАТИ»

— Пане Сергію, чому саме тоді відбувся цей соборницький з’їзд? Чому саме в Хусті, а не у більших — Ужгороді чи Мукачеві? 

— Наш край у складі Угорщини не був єдиною адміністративно-територіальною одиницею, тільки церковною — Мукачівська єпархія об’єднувала більшість українських земель. За територіальним поділом, це було 13 комітатів (областей), з них чотири приблизно співпадали з територією нинішньої Закарпатської області, ще чотири — це теперішній Пряшівський край Словаччини з численними українськими селами, ще дещо припадало на Румунію і власне Угорщину. Були наші переселенці навіть у Сербії (Бачка, Руський Керестур). Хуст був одним із центрів Марамороського комітату, найбільш українського навіть за тогочасною статистикою. Комітат тягнувся якраз від Хуста аж до гуцульської Верховини — до Яблуницького перевалу, за яким уже Галичина. Натомість Ужгород уже на початку січня 1919 року був окупований чехословацькими військами, там запроваджено відповідний режим, тож про відкриття там українського з’їзду не могло бути й мови.    

— А звідки раптом такий спалах соборницького духу в краї, що тисячу років був відірваний від решти українських земель?

— Цю відірваність не слід перебільшувати. Упродовж століть підтримувалися дуже міцні зв’язки — передовсім династичні (15 шлюбів між Рюриковичами і угорськими Арпадовичами), церковні, культурні (щороку перевали долали цілі вози з книгами — церковними, а відтак і світськими), кадрові (десятки наших просвітителів працювали по інший бік Карпат), науково-туристичні (край відвідали слобожанин І.Срезневський, багато галичан). Та найбільший імпульс, хоч як це дивно, дала Перша світова війна. Щойно одна за одною побачили світ дві книжки нашого краєзнавця, правнука ветерана тієї війни Юрія Фатули — «Загиблих ми так і не поховали» та «Неси мамці жалість мою». Він дослідив, що закарпатці воювали у складі австро-угорської армії на чотирьох фронтах тієї війни, зокрема на російському. Багато їх там загинуло, ще більше потрапило у полон і в 1918 році повернулося з нього. Збереглися спогади, зокрема Омеляна Бокшая (родича знаменитого художника), який був у полоні на Катеринославщині, Василя Гренджі-Донського та багатьох інших. У різних світських салонах, на вечірках, просто у дружніх товариствах, на сільських вечорницях колишні фронтовики постійно оповідали, що люди у тамтешніх селах точно так говорять і моляться, як у нас, що Україна казково багата і хлібна (навіть в умовах війни). Для малоземельних і постійно голодуючих закарпатців це була як оповідь про Ельдорадо. І таких оповідачів були десятки, якщо не сотні — практично, у кожному селі. Селяни, які постійно наймитували у чужомовному середовищі (на півдні Угорщини), почали просто марити цим краєм.

ХУСТ. 1919 РІК

— Що відомо про з’їзд, наскільки це документально достовірно?

— У радянську добу він замовчувався. Проте тепер, особливо за останні роки, проведено колосальну роботу з відтворення всіх обставин. Максимально обстежено фонди обласного архіву, особливо 21-й (Крайове управління Підкарпатської Русі), 1148-й (Центральна Народна Рада в Хусті), 72-й (Товариство «Просвіта»), 1056-й (Михайло і Юрій Бращайки). Мій учитель О. Довганич розшукав і опублікував копію протоколу того з’їзду (оригінал, на жаль, не зберігся, проте копія засвідчена підписами керівників з’їзду). Останніми роками опубліковано десятки статей, присвячених тогочасним подіям. Крім закарпатців, звернувся до них у своїй кандидатській дисертації й молодий львівський дослідник Б. Ринажевський.

«РЕЗОЛЮЦІЯ ВИЗНАВАЛА НЕДІЙСНИМ ІСНУВАННЯ РУСЬКОЇ КРАЙНИ ПІД ПРОТЕКТОРАТОМ УГОРЩИНИ»

— Якою нині вимальовується картина з’їзду?

— У Хусті зібралося 420 делегатів від 176 сіл і містечок краю. За тодішньою статистикою, у чотирьох комітатах краю було 420 тисяч русинів, тож від кожної тисячі був один делегат. Понад норму було ще кілька сотень селян з навколишніх марамороських сіл — ентузіазм був величезний. З окупованого чехами Ужгорода приїхали Гаджега, Желтвай, Бокшай, Григашій і Штефан. Приїхали навіть кілька представників із Пряшівщини та один богослов із Бачки. Конгрес почав роботу з богослужіння у Хустському храмі. Окрім звичних корогв із зображеннями Христа, Богородиці і святих, церковний інтер’єр містив і нові елементи, котрі одразу привертали увагу всіх, хто входив до середини. На амвоні стояли три синьо-жовті прапори. Загалом синьо-жовтої барви було доволі у храмі — у розписах і на іконах. Прапори прекрасно гармоніювали з цим загальним колоритом. Наприкінці служби отець Парканій освятив прапори. Відтак люди перемістилися на подвір’я сусідньої з храмом церковної школи. Отам і відбулися основні події: головуючим обрали Михайла Бращайка, десятки промов делегатів із місць, які виступали за входження до України. Багато хто при цьому опирався на рішення, прийняті у них вдома: меморандум Народної ради у Сваляві 16 грудня 1918 р., рішення окремих сільських сходів. Резолюція, прийнята на цьому конгресі, визнавала недійсним угорський закон № 10 від 21 грудня 1918 р. та існування Руської Крайни під протекторатом Угорщини, проголошувала возз’єднання Закарпаття з УНР, акцентувала на правовій основі скликання конгресу. Надвечір учасники зборів знову повернулися до церкви, де біля синьо-жовтого прапору складали присягу на вірність Україні. На зборах було обрано дві делегації: одну — до Будапешта, другу — до Станіслава і Києва.

— Такий серйозний форум не можливо було організувати за день-другий.

— Мінімум місяць його готували! Кілька років тому опубліковано унікальні мемуари Юліана Бращайка «Що видів я на Закарпаттю...». Це старший брат М.Бращайка, він і відкривав конгрес. Після його арешту радянськими спецслужбами у 1945 році дані спогади зберігалися в їхніх архівах. Навіть після розсекречення вони не зразу потрапили до науковців, але врешті-решт це сталося. За підтримки Закарпатської ОДА їх опубліковано окремою книжкою, яка надійшла в усі бібліотеки області. Ю.Бращайко згадує, що ще 10 грудня 1918 р. на з’їзд до Будапешта прибули спеціальним поїздом 200 членів делегації з Угорської Русі, одним із керівників якої був Агоштон Штефан. Він же головував на цьому з’їзді і висунув пропозицію прийняти маніфест про залишення краю у складі Угорщини: «Русини погоджуються на територіальну цілісність Угорщини», але просять створити з їхніх земель окрему губернію. На це Ю.Бращайко заявив, що долю рідної землі слід вирішувати вдома, а не в Будапешті, що вважає з’їзд не чинним і пропонує його розпустити. Повернувшись звідти, він із колегами і почав готувати Хустський форум.

«ЗАКАРПАТЦЯМ, ХОЧ ЯК ЦЕ  ДИВНО, ТОДІ ВДАЛОСЯ ОБ’ЄДНАТИСЯ»

— Для висунення питання про територіальну соборність, мабуть, спершу слід було злучити тодішній не надто численний український політикум Закарпаття?

— Абсолютно правильно. За доби української незалежності ми мали десятки спроб об’єднати націонал-патріотичні сили, але не надто вдало. Зараз це знову на часі. Так-от, закарпатцям, хоч як це дивно, тоді вдалося об’єднатися. Неформальна ще «українська партія» на Закарпатті мала два крила: юридично-правове і військово-революційне. На щастя, тоді вони не конкурували одне з одним, як було нерідко в нашій історії, а навпаки — взаємодоповнювали. Мілітарне крило очолював Степан Клочурак. Його спогади вийшли в Ужгороді уже кількома виданнями, але в решті України вони не надто відомі. Два місяці тому в Ясіні відбулася міжнародна конференція, присвячена цій постаті й Гуцульській республіці. Там ішлося, що у перші дні січня 1919 року С.Клочурак удвох з Ю.Бращайком їздили до столиці ЗУНР Станіслава (нинішній Івано-Франківськ), мали переговори з її лідерами — К.Левицьким і Є.Петрушевичем. Головне, чого домагалися — збройної допомоги від братів-галичан, надіслати на Закарпаття певний військовий контингент. Але ЗУНР воювала з поляками, сама шукала допомоги з боку УНР, тож домовитися не вдалося. Тільки вже на зворотному шляху, в Коломиї, Клочурак все-таки загітував кількадесят галицьких вояків. У результаті на Різдво в Ясіні було роззброєно угорський гарнізон та проголошено українську владу. Далі Клочурак розгорнув наступ на комітатську столицю — Мараморош-Сигет. Він поспішав до відкриття Версальської конференції, аби поставити дипломатів уже перед фактом. Зрештою, так діяли тоді більшість політиків і воєначальників. Гуцули з галичанами таки зайняли Сигет, але наступного дня їх вибили звідти більш кількісні румунські війська.

«ОЧЕВИДНО, ПРО ХУСТСЬКЕ РІШЕННЯ ЗНАЛИ В КИЄВІ»

— Які безпосередні наслідки з’їзду?

— Через день після конгресу в Хусті було прийнято Акт Злуки в Києві, де сказано: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна». Очевидно, про хустське рішення знали в Києві. Існували телефон, телеграф. У Парижі вже працювала мирна конференція, у кулуарах якої були і дипломати УНР. У правовому відношенні рядок про Угорську Русь в Акті Злуки ґрунтується якраз на волевиявленні Хустського з’їзду. Відомо, що одразу після з’їзду його рішення повезли до столиці ЗУНР Станіслава. У радянській історіографії писали, що були делегації до Києва і навіть до Харкова, але це вже, швидше, домисли.

Втілити рішення у життя не вдалося, бо УНР мусила воювати з Росією, ЗУНР — з Польщею. На Закарпатті невдовзі спалахнула Угорська соціалістична революція, придушена за сорок днів чеськими і румунськими військами. 7 квітня у Станіславі ще відбувся з’їзд закарпатців-втікачів, які знову проголосували за соборність. Та коли весь край окуповано двома чужими арміями, реалізувати український вибір стало геть неможливо. У складі Чехословаччини учасникам Хустського конгресу довелося діяти іншими методами: вони творять «Просвіту» (після заборони у радянський час її відновили у 1990 р), учительське товариство, низку українських партій, газети, культурні інституції — все це було реалізацією хустських рішень, якщо не за буквою, то за їхнім духом. Постійно відзначали річниці цього з’їзду, найбільш масштабно — в умовах Карпатської України, чия столиця була у тому ж таки Хусті.

«РЕАЛІЗУВАТИ РІШЕННЯ ХУСТА ВДАЛОСЯ ВЖЕ 1944 РОКУ.»

— Яке значення мали хустські події для реального вирішення долі Закарпаття?

— Реалізувати рішення Хуста вдалося вже 1944 року, коли з приходом сюди радянських військ відбувається возз’єднання нашого краю з тодішньою УРСР. Фактичним продовжувачем хустської традиції став Перший з’їзд народних комітетів 26 листопада 1944 р. у Мукачевому. Правда, Ю.Бращайко і С.Клочурак були арештовані. Згодом така сама доля чекала А.Волошина і багатьох їхніх однодумців. Проте їхня давня акція виявилася новій владі «в тему». Головне — вона спрацювала в інтересах української справи. У маніфесті Мукачівського з’їзду спеціально підкреслювалося, що подібні рішення вже приймали «народні Збори в Марамороші 18 грудня 1918 р. і в Хусті 21 січня 1919 р.» Як вчить міжнародне право, подібні прецеденти дуже важливі при вирішенні територіальних питань, тому про Хуст не могли не згадати. Більше того, у Мукачевому були присутні п’ять делегатів Хустського з’їзду (В. Залізняк, В. Жабко, Ю. Дудла, В. Сабов і Ф. Повхан), що забезпечило історичну естафету.

— Як готуються до столітнього ювілею на Закарпатті?

— Буквально днями в Ужгороді виходить монографія мого колеги, професора УжНУ Ігоря Ліхтея, присвячена долі Закарпаття 1918—1919 рр. Очікується і наукова конференція, присвячена українським визвольним змаганням на Закарпатті. У нинішні дні, коли знову зі зброєю в руках доводиться захищати соборність і територіальну цілісність України, приклад наших предків сторічної давності стає особливо актуальним.