Ставки зростають...

Чи бачать сьогодні білоруси, що їхній основний суперник вже не Лукашенко, а Кремль?

В Білорусі другий тиждень тривають масові протести проти чинного політичного режиму Олександра Лукашенка. В неділю під час наймасовіших виступів людей за всю історії Білорусі по всій країні вийшло понад 200 тис. осіб — з вимогою відпустити всіх політв’язнів, покарати винних в побитті та знущанні над людьми, а також провести нові чесні президентські вибори. Протести та страйки робітників заводів продовжилися і в понеділок. Але влада поки не збирається здавати позиції, більш того, в неділю була перша спроба організувати провладний мітинг, на який з усієї країни звезли кілька десятків тисяч людей, перед якими, зокрема, виступив Олександр Лукашенко. 

Наразі в Білорусі триває протистояння двох таборів (сценаріїв). Причому ця боротьба має не тільки внутрішньополітичний, а й зовнішньополітичний характер. З одного боку, це режим Лукашенка та його покровителі із «союзної держави» на чолі з Володимиром Путіним. В цьому ж таборі варто розглядати і Китай, який наступного ж дня після виборів визнав Лукашенка переможцем, однак Піднебесна веде свою гру, розглядаючи Білорусь як плацдарм для більшого економічного наступу на Європу. Звичайно, китайці через низку причин не мають тих можливостей і інструментів, які наразі вже використовує Москва. Наприклад, в інтернеті все більше з’являються аматорські відео, на яких зафіксовано рух військової техніки як в Росії — в бік білоруського кордону, так і в самій Білорусі — в мінському і західному напрямку.

Останні кілька днів спостерігається зміна поведінки силових структур в Білорусі — вони більше по-звірячому не б’ють і не виловлюють протестувальників по вулицях, а лише чергують біля адміністративних будівель, дозоляючи людям вільно пересуватися в містах. Бажання Лукашенка в зародку жорстко придушити протест (пам’ятаєте його слова — ніяких «майданутих»?..), викликали зворотній ефект у людей, яких на білоруських вулицях стало в рази більше. І це, очевидно, до певної міри налякало «бацька», що було помітно під час його виступу перед своїми прихильниками в неділю в Мінську. Перед цим він встиг переговорити по телефону з Путіним, визначивши суть розмови попередньою заявою: «Захист сьогодні Білорусі — це не менше, ніж захист всього нашого простору, Союзної держави, і приклад іншим. Якщо білоруси не витримають, покотиться ця хвиля туди (в Росію — ред.)» 

Тобто наразі путінсько-лукашенківській тандем тактично почав використовувати інструмент «антимайдану», що виглядає доволі архаїчно, а також — і умовно «хабаровській сценарій», коли протестувальникам дають можливість вільно пересуватися вулицями і оголошувати свої вимоги, так би мовити «випускати пар». Проте це не означає, що так триватиме надалі. Вже очевидно, що росіяни частково домоглися свого — послабили владу Лукашенка (зокрема з’являються новини, що дехто з оточення президента Білорусі вже веде перемовини з Москвою про можливість втечі, вразі небезпеки, до Росії). Далі в гру все більше вступає Путін, перед яким постає головне питання — що робити з білоруськими протестами — «осідлати», підставивши свого кандидата, чи «дати революції в морду», як колись казав кремлівській політтехнолог Гліб Павловський з приводу помаранчевих подій 2004 р. в Україні (для цього і потрібна військова техніка з «вежливыми человечиками»).

Як поводитиметься Москва, залежатиме від ситуації, зокрема, дій міжнародних акторів — Заходу (США, Євросоюу) і звичайно самих білорусів. Власне, тут ми підійшли до другого сценарію (табору). Зараз можна спостерігати величезний порив і енергію великої частини білорусів, які хочуть змінити владу. І дуже важливо, що масовий спротив у наших сусідів проходить мирно, до чого під час Євромайдану 2013—2014 рр. закликав один з лідерів Норильського повстання 1953 р. в таборах ГУЛАГу, відомий українець Євген Грицяк. Тоді українцям не вдалося уникнути трагедії (так, силовики били, а потім і розстрілювали людей, але і тодішні опозиційні лідери закликали пройтися до адміністративних будівель, наприклад, була захоплена Київська міськдержадміністрація), що призвело до загибелі людей на Майдані, а потім і під час агресії Росії, яка підживлювала і скористалася ситуацією хаосу для захоплення українських територій. Всі ці виклики стоять сьогодні перед білоруськими опозиційними силами і суспільством.

Поки все триває в рамках «культурного протесту» — білорусами зараз захоплюється весь світ, однак яким буде результат — спрогнозувати складно. Як і не зовсім зрозуміло — що збирається робити опозиція після, якщо режим Лукашенка таки вдасться повалити, яку країну вони збираються будувати? З якими лідерами, з якою командою? Так, Світлана Тихановська, яка закликає до повторних чесних виборів, в останньому відеозверненні з Литви, заявила, що вона готова «виступити національним лідером». Проте чи достатньо цих зусиль? А головне немає відповіді на питання — як опозиційне білоруське суспільство і ті лідери, які наразі є, ставиться до Росії, яка вже стоїть не просто на порозі, а в хаті? Чи розуміють сьогодні білоруси, які борються за свободу, що їхній основний суперник вже не Лукашенко, а Кремль, який «підсунув» їм того ж Лукашенка в 1994-му, а сьогодні не збирається відпускати Білорусь у вільне плавання?

Тим часом, в понеділок у Відні розпочався другий раунд переговорів між США і РФ з приводу стратегічної безпеки і стабільності за участю великих делегацій з двох сторін. В порядку денному — підписання нової стратегічної угоди СНО-3 про скорочення ядерного арсеналу обох країн, проте перед початком переговорів обидві сторони не виключили, що можуть торкнутися і ситуації в Білорусі.

«Питання зараз лише в тому, коли і на яких умовах Росія домовиться з Заходом і Китаєм. Переговори у Відні слід розглядати як один з елементів цих широких консультацій, — пише у ФБ експерт Українського інституту майбутнього Ілія Куса. — Справжня трагедія ситуації полягає в тому, що найбільше програють від цього самі білоруси, які вже нічого самостійно вирішити не зможуть, і Олександр Лукашенко, який певною мірою сам загнав себе в таку ситуацію, при будь-яких розкладах він буде сильно послаблений і зрештою, вимушений покинути свій міні-Олімп, в тій чи іншій формі, це вже не важливо. Втім, білоруська опозиція може собі трохи допомогти, додавши суб’єктності в очах зовнішніх гравців за рахунок консолідації доступних їм фінансових, політичних та інтелектуальних ресурсів для створення єдиного, потужного центру прийняття рішень, генерування подальшого бачення країни і переговорів з акторами навколо Білорусі. Якщо їм це вдасться, вони зможуть розраховувати на своє слово в подальших договорняках по Білорусі».       

А що Україна? Наша країна як ніхто сьогодні розуміє те, що відбувається в Білорусі. В 90-х Україна та Білорусь мали досить схожу політичну історію, проте згодом пішли різними шляхами. «Важливі паралелі — 1994 рік: у них прийшов до влади Лукашенко. У нас — Кучма. Обоє — за підтримки Росії. Правління обох — розправи з політичними опонентами, вбивства, загадкові самогубства... Білоруси своїх пам’ятають. Це, зокрема, і живить сьогоднішній потужний протест. А у нас нові обличчя, старі не хочуть згадати «український список»?», — написала у себе в ФБ головна редакторка газети «День» Лариса Івшина.

Питання відкрите... До речі, лише після того, як «бацько» відверто «кинув» українську владу з «вагнерівцями», віддавши їх Росії, в Офісі Президента України зробили більш чітку заяву: «Якщо довіри немає (білорусів до влади. — Ред.), — а світ бачить, що довіри й близько немає — то цей дефіцит несправедливими звинуваченнями на адресу «керівництва іншої країни» не заповнити. ...Офіційний Мінськ, на жаль, уже продемонстрував, безвідповідально звільнивши «вагнерівців», що історична близькість наших двох народів та принцип взаємної допомоги сусідів для нього особисто нічого не вартує.... Єдине, що хотілося б справді сказати білоруській державі, це — поважайте право своїх співгромадян на життя, здоров’я та свободу. І на політичну зрілість...». Також в ОП повідомили, що в понеділок Володимир Зеленський провів закриту нараду у зв’язку із загостренням ситуації в Білорусі, зокрема був проведений аналіз ризиків безпосередньо для України.

Від того, як розгортатимуться події далі (тут білорусам важливо вчитися, в тому числі, на українських помилках), залежатиме не тільки майбутнє Білорусі, а й ситуація в регіоні. Особливо для України, яка знаходиться в стані війни з Росією. З усього видно, що так як було в Білорусі, вже не буде, тому дуже важливо, щоб «здорові сили» і в Білорусі, і в Україні, і в цілому в регіоні не допустили просування на захід неоімперської Росії.