Сталеве підгрунтя ненасильницьких дій

Про особливості здобуття незалежності Індією та паралелі з сучасними подіями в Білорусі

Загальноприйнятою є думка, що успіх руху Індії до незалежності забезпечила стратегія ненасильницького спротиву, запропонована й очолена Мохандасом Ганді, званим іще Махатмою. Стверджують навіть, що такого ґатунку стратегія є обов’язковою й універсальною для всіх народів, які борються за свою свободу. Проте ця думка справедлива тільки частково.

По-перше (і це зазначає наразі, дивлячись на події в Білорусі, чимало аналітиків) успіх цей, відтак і незалежність держав Індостану — наслідок того, що ненасильницький протест відбувався в демократичній державі. Нехай ішлося про державу імперську, з домініонами та колоніями, але ж із вільною пресою, з багатопартійним парламентом, з місцевим самоврядуванням, із потужними профспілками тощо. Тільки за таких умов ненасильницький спротив міг мати успіх. Отож можна сміливо стверджувати, що сама можливість потужного ненасильницького спротиву не «висіла в політичному повітрі», вона базувалася на достатньо розвинених британських демократичних традиціях, хоча за колоніальних умов ці традиції спрацьовували далеко не завжди.

По-друге, успіх стратегії ненасильницького протесту і незалежність Індії та Пакистану ґрунтувалися на факті існування загартованої в боях Другої світової війни британської Індійської армії, через яку пройшло понад 2,5 мільйони вояків і яка у 1945 року налічувала на різних театрах воєнних дій загалом до 2 мільйони «багнетів». Власне, йшлося не тільки про піхоту, а й про танкові полки, бригади та дивізії, про авіаційні ескадрильї, про військових моряків. Оскільки йдеться про маловідомі в Україні речі, дозволю собі спинитися на них детальніше.

Ця армія здобула цілу низку неабияких перемог. Скажімо, дві індійські дивізії активно воювали проти італійців на території Сомалі, Судану та Ефіопії ц 1940—1941 роках. «Перемога була отримана в основному силами англо-індійських 4-ї та 5-ї дивізій», — писав пізніше Вінстон Черчилль про ці операції у книзі «Друга світова війна». Лише 4-а індійська дивізія розгромила 65 італійських батальйонів, захопивши понад 40 тисяч полонених і 300 гармат. А влітку 1941-го індійські частини брали активну участь у скиненні пронацистського режиму в Іраку — союзника Німеччини — та розгромі військ орієнтованого на Берлін французького режиму Віші на території Сирії.

На початку Другої світової війни Індія взагалі не мала власних пілотів. Але вже у 1941-му 24 перших індійських пілотів були направлені у Велику Британію для участі у боях проти Люфтваффе. Наприкінці війни в індійських ВПС служили вже 3 тисячі офіцерів і 25 тисяч рядового складу. А на додачу до цього була сформована та випробувана в боях повітрянодесантна бригада.

На початку війни розташована в Індостані військова промисловість випускала переважно стрілецьку зброю, боєприпаси до неї й артилерійські снаряди. А вже у 1942 році виробництвом озброєння в Індії займалося близько 250 підприємств, які випускали понад 700 видів озброєння, в тому числі кулемети й автомати, які тут раніше не вироблялися, а також бронемашини. До кінця Другої світової війни Індія майже на 90% сама забезпечувала всі потреби своїх військ, в тому числі мобільних, у зброї та спорядженні, тобто у країні виник і «став на ноги» справжній військово-промисловий комплекс.


ФОТО РЕЙТЕР

Індійські вояки два з половиною роки вели важкі для обох сторін бойові дії проти добре підготовлених для війни у джунглях японських солдатів на кордоні з Бірмою та на її території. Врешті-решт японці були знекровлені та розгромлені. З мільйона союзних військ, які брали участь у визволенні Бірми, 700 тисяч становили індійці. На європейському театрі воєнних дій індійські вояки теж відзначилися. У 1943 році вони брали участь у висадці союзників на Сицилії. Німецька військова розвідка вважала найкращим з’єднанням союзників в Італії 4-у індійську дивізію. Остання — разом із поляками — брала участь у кривавому наступі під Монте-Кассіно на найважчому напрямку в горах з метою пробитися до Риму. У серпні 1944 року індійці за допомогою італійських партизан оволоділи Флоренцією, а на Італії саме індійські частини першими вийшли на кордон з Югославією. Взагалі, кожен четвертий вояк Британської імперії був індійцем, а на азійському театрі воєнних дій індійські вояки становили більшість. Іншими словами, ще не здобувши незалежність Індія та Пакистан уже мали потужні сучасні армії з усіма родами військ, отож успіх ненасильницької стратегії Ганді був забезпечений — ненасильницький рух мав у підґрунті потужну сталеву основу, завдяки чому навіть гіпотетичні спроби придушити рух до свободи не мали сенсу. При цьому Індійська армія не мала потреби вступати в бій — достатньо було самого факту існування цієї потужної спокійної сили, настрої якої на користь свободи добре знали в Лондоні.

Висновок із усього цього читачі «Дня», видається, зроблять самі, чи не так?