МЕНЮ

Союз двох диктаторів у дії

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
27 вересня, 2019 - 11:36
Як Сталін і Гітлер ділили Європу, скріпивши дружбу кров’ю

І за радянських часів, і сьогодні офіційна Москва знехотя, але все ж визнає пакт Молотова — Ріббентропа важливим чинником світової політики. Заразом до останніх років існування СРСР наявність таємних протоколів до цього пакту (що являли собою невід’ємні складові угоди двох тоталітарних режимів) категорично заперечувалося; нині ж ці протоколи нерідко знову називають «фальшивками» або стверджують, що наче такі самі протоколи додавалися до інших угод про ненапад, підписаних у ті роки європейськими державами. Це нахабна брехня: таємні додатки до тих чи тих угод фігурували в тодішній політичній практиці, проте жоден із них не містив положень про поділ чи анексію незалежних держав між підписантами. А от інша угода, укладена менше, ніж за місяць між тими ж геополітичними суб’єктами, замовчувалася і в міру можливостей замовчується сьогодні в Москві. Тим часом і пакт від 23 серпня, і договір про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року стали чинниками, які юридично скріпили союз червонопрапорних тоталітарно-соціалістичних режимів, що проіснував понад рік і розпався через агресивну зажерливість обох сторін.

Але у вересні 1939 року до цього було ще далеко. Червона армія і вермахт вели скоординовані наступальні дії на території другої Речі Посполитої, чий уряд і головнокомандувач маршал Ридз-Шмігли ганебно втекли спершу в прикордонне містечко Кути, а потім — після агресії Кремля — і на румунську територію. Але Військо Польське і загони цивільної оборони запекло билися за Варшаву та Модлін, трималися в лісах чи пробивалися до південного кордону численні частини та з’єднання регулярної армії. Радянські і німецькі танкісти 22 вересня провели спільний парад у Бресті; моторизовані частини з червоними зірками на баштах танків і броньовиків зайняли Холм і Люблін, а потім рушили до Вісли — адже всі території до цієї річки за пактом мали належати СРСР. Гітлер 25 вересня віддав військам наказ про готовність завдати удар по Литві. Але цього ж дня Сталін через німецького посла в Москві Шуленбурга запропонував: із територій на схід від демаркаційної лінії додати до окупованих німецькими військами земель усе Люблінське воєводство і ту частину Варшавського воєводства, яка доходить до Бугу і контролюється Червоною армією, в обмін на відмову Гітлера від претензій на Литву. Обмін відбувся. Сталін одержав вихід до кордону зі Східною Пруссією, а Гітлер — Центральну Польщу і землі з т.зв. дифузним розселенням українців і поляків.

Чому плани Сталіна так змінилися? Річ у тім, що приєднання до СРСР польських етнічних територій загрожувало оголошенням війни Британією та Францією. Тож кремлівський вождь вирішив поки що, до здійснення свого плану загарбання Європи, оголошеного ним 19 серпня 1939 року на засіданні політбюро ЦК ВКП(б), обмежитися землями на схід від «лінії Керзона». Адже ще 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила «Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі», згідно з якою лінія цього кордону мала проходити від Німану і до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, на той час уже окупованої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, пропонувала два варіанти: або («лінія А») кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну), або («лінія Б») дещо східніше Львова — і до Карпат. А влітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з «лінією А» східною межею Польської держави («лінія Керзона»). Тобто ці всі землі СРСР міг вільно забирати собі. На схід від цієї лінії був і загарбаний на початку 1920-х Річчю Посполитою Вільнюс; отож Сталін вирішив віддати його Литві, від анексії якої Німеччина мала відмовитися, визнавши цю державу «сферою інтересів» Кремля.

Забігаючи наперед, слід сказати — спрацювало! Сам Черчілль на початку війни визнав певну справедливість у сталінських діях щодо приєднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР, а потім, коли на зустрічах «великої трійки» йшлося про «відновлення східних кордонів Польщі», Сталін тицяв Рузвельту й Черчіллю мапу 1920 року з «лінією Керзона» на ній...

Отож назріла потреба скорегувати деякі положення таємних протоколів до пакту і закріпити статус-кво. До Москви знову прилітає міністр закордонних справі Третього Рейху Ріббентроп і 28 вересня він разом із Молотовим підписує документ, який офіційно звався «Німецько-Радянською угодою про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». Починався цей документ так:

«Уряд СРСР і Німецький Уряд після розпаду колишньої Польської держави розглядають виключно як своє завдання відновити мир і порядок на цій території та забезпечити народам, які живуть там, мирне існування, яке відповідає їхнім національним особливостям. Задля цього вони досягли угоди про...» — і т.д. Це була ще більш цинічна угода, аніж перша — якщо, звичайно, буває щось не цинічне в політичній практиці тоталітарних держав. Звернімо лиш увагу на преамбулу: виявляється, нацисти і більшовики переймаються відновленням миру і порядку на території щойно розділеної між ними другої Речі Посполитої, щиро стурбовані забезпеченням інтересів народів, які там живуть, хочуть забезпечити їм «мирне існування». Що ж, дуже швидко ці народи відчули, що таке «новий порядок» Гітлера і «радянський лад» Сталіна — адже сторони домовилися вважати цей поділ остаточним і надалі спільно протистояти спробам відновлення Польської держави. До Совєтського Союзу були приєднані Західна Україна і Західна Білорусь (до рішень «народних зборів»!), а також підтверджене входження всіх ще начебто незалежних держав Балтії в сферу совєтського впливу. До угоди додавалися один довірчий і два таємних протоколи.

Ось сам текст угоди:

«Стаття I

Уряд СРСР і Німецький Уряд встановлюють як кордон між обопільними державними інтересами на території Польської держави лінію, яка нанесена на долучену при цьому карту і більш детально буде описана в додатковому протоколі.

Стаття II

Обидві Сторони визнають встановлений у статті І кордон обопільних державних інтересів остаточним й усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення.

Стаття IIІ

Необхідне державне переулаштування на території західніше вказаної в статті лінії здійснює Німецький Уряд, на території східніше цієї лінії — Уряд СРСР.

Стаття IV

Уряд СРСР і Німецький Уряд розглядають вищенаведене переулаштування як надійний фундамент для подальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами».

Номінальна легалізація територіальних положень цього договору зафіксована у відповідному рішенні політбюро. В ньому, зокрема, приписувалося:

«1. Скликати Українські Народні Збори з виборних по областях Західної України (територія колишніх воєводств Станіславського, Львівського, Тернопільського і Луцького) та Білоруські Народні Збори з виборних по областях Західної Білорусі (територія колишніх воєводств Новогрудського, Віленського, Білостоцького і Поліського).

Ці Народні Збори повинні: 1) Затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам; 2) вирішити питання про характер створюваної влади; 3) вирішити питання про входження до складу СРСР, тобто про входження українських областей до складу УРСР, про входження білоруських областей до складу БРСР; 4) вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості». Тобто політбюро розписало, де українські землі, а де білоруські, абсолютно без врахування думки жителів цих територій...

Пункт 8 рішення передбачав, що більшовицька адміністрація має провести виборчу кампанію (за радянським стандартом — один-єдиний список кандидатів) і забезпечити її правильний ідеологічний супровід. ЦК КП(б) України (Хрущов) і ЦК КП(б) Білорусі (Пономаренко) мали заздалегідь підготувати відповідні декларації, що їх потім мали ухвалити Народні Збори.

А тепер найцікавіше: Це рішення політбюро, датоване і 4 вересня, і 3 жовтня 1939 року, але оформлене єдиним протоколом № 7113. Схоже, що в первинному варіанті йшлося про дещо інші межі УРСР та БРСР...

У підсумку 27 жовтня 1939 року була прийнята Декларація Народних Зборів Західної України «Про державну владу в Західній Україні», що проголосила совєтську владу. Таку саме Декларацію «Про державну владу» було ухвалено 29 жовтня Народними (Національними) Зборами Західної Білорусі. В обох деклараціях заявлялося, що Польська держава, яка була «тюрмою народів», нарешті впала. Затим у відповідь на «прохання» цих зборів Верховний Совєт СССР 1 листопада 1939 року ухвалив закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз’єднанням її з Українською РСР» (цікаво, коли Галичина та Волинь до цього входили в УРСР? У 1920 році більшовики створили на нетривалий час окрему маріонеткову Галицьку РСР) і 2 листопада закон «Про включення Західної Білорусі до складу Союзу РСР з возз’єднанням її з Білоруською РСР».

А перед тим, 31 жовтня, виступаючи на сесії Верховного Совєта СРСР, номінальний глава радянського уряду і нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов відзначав: «Територія, яка перейшла до СРСР, за своїми розмірами дорівнює території великої європейської держави». Іншими словами, приєднання ще не було юридично оформлене, але для глави уряду СРСР воно вже було доконаним фактом. І не дивно — адже «прохання» і «закони» були продуктом діяльності керівництва ВКП(б), а не номінальних «представницьких органів». Звідси випливає, що легальність процесу приєднання Західної України до УРСР вельми сумнівна, легітимність (пов’язана з бажанням галичан і волинян жити в межах однієї держави, хай і квазісуверенної) дещо більша, але не оформлена в дійсно правових формах. Отож у пошуках реальної легітимності та легальності перебування Західної України в межах сучасної Української держави слід звертатися до часів УНР і ЗУНР, до Акту злуки. 22 січня 1919 року. Ці речі, а не «золотий вересень» — ось справді правове підґрунтя і символ єдності України.

Зауважмо ще одне: підписуючи договір про дружбу під час світової війни, СРСР солідаризувався з нацизмом і зафіксував свій статус його союзника. Ну а з італійським фашизмом він солідаризувався раніше, в 1933 році, також за допомогою угоди про дружбу (чи не це утримало Сталіна за три роки по цьому від надання значної допомоги іспанському уряду?). Зазначені вище угоди (плюс торговельна угода з Німеччиною від 19 серпня 1939 року) дали змогу Третьому Рейху не перейматися 1940 року ані за ресурси для війни, ані за свої позиції на сході й зосередити всі сили проти західних демократій. Отже, СРСР одержав німецькі й італійські технології та обладнання.

...Утім, у нинішній Росії вистачає публічних осіб, які вважають: комплекс угод між Союзом і Рейхом був благом для двох народів і двох держав, і якби не зловмисні підступи «золотих космополітів» та «плутократів Америки й Англії», які пересварили між собою Німеччину і СРСР, то закладені ним підвалини нового світового ладу були б щастям для арійського і радянського народів. Постійно це стверджує знаний російський автор Сергій Кремльов. Ось як видавництво рекламує його книжку «Якби Гітлер не напав на СРСР...», написану в жанрі модної нині «альтернативної історії», але цілком серйозно і на основі багатьох документів тієї доби: «Осінь 1941 року. Гудеріан не під Москвою, а на Суеці... Весна 1942 року. Рокоссовський не під Харковом, а в Делі... Літо 1942 року. Десантники Червоної Армії під прикриттям Люфтваффе висаджуються у Великій Британії... Чи було таке можливим?.. Якби Гітлер не напав на СРСР, якби залишився вірним радянсько-німецькому пакту, то вже влітку 1942 року в союзі зі Сталіним міг виграти Другу світову війну». Вся книжка витримана в цій стилістиці — якою класною була би дружба між двома соціалістичними державами проти «західних плутократів» і як мудрий Сталін щиро хотів побудувати союз між Москвою та Берліном. Якби це вийшло, то в світі настали би щастя і благодать — німецький і російський націонал-соціалізми на чолі всієї планети...

І якби ж то Кремльов був поодиноким — «переграють» Другу світову війну й інші російські автори. Якщо прочитати кілька таких книжок підряд, то почнеш думати: справді, 22 червня 1941 року було радше випадковістю, а от спільний похід Гітлера та Сталіна проти «космополітів» та інших «ворогів миру і соціалізму» став би значно більш логічним розвитком подій тих часів.

Що ж, перебіг радянсько-німецьких переговорів у листопаді 1940 року, які мали на меті корекцію угод 1939-го, та наступні сталінські пропозиції, на основі прийняття яких СРСР був готовий приєднатися до вісі Берлін — Рим — Токіо, засвідчують можливість такого розвитку подій. Ба більше: існують документальні свідчення розробки планів ударів радянської дальньої авіації навесні та влітку 1940 року по британських військових базах в Іраку та Єгипті. Можливо, колись якимось дивом усе ж випливуть документи, що зайвий раз засвідчать бажання Сталіна вдарити по ненависних «лігвах буржуазної демократії» і тяжкі роздуми «вождя трудящих усього світу», що для його мети — світового панування — краще: діяти разом із демократіями проти нацистів чи разом із нацистами проти демократій...