МЕНЮ

«Схильний до зради...»

Сергій ЗЯТЬЄВ
1 листопада, 2019 - 11:48
Як живеться військовим, які вирішили перейти на бік ворога

Записи такого змісту (винесений у заголовок) з’явилися в особових справах українських військових, які перейшли на бік окупантів. Чимало з них уже «гріються під сонцем», продовжуючи службу на Півночі та в інших віддалених гарнізонах Російської армії.

«ВИ ЩЕ ПИШАТИМЕТЕСЬ МНОЮ...»

Капітан-лейтенант Зощук (прізвище з етичних міркувань змінено), який навесні 2014-го проходив службу в одній з частин ВМС, розташованих у Криму, один із них.

«Після анексії Кримського півострова син приїхав до мене в однострої українського офіцера, — розповідає генерал Зощук-старший, який сьогодні проживає у Вінниці. — Зважаючи на розпорядження командування, він повинен був продовжити службу в Одесі — командиром корабля ВМС України. Олег радів цьому призначенню і навіть будував плани на майбутнє, плануючи поступити до Національного університету оборони. Але після телефонної розмови з колишнім товаришем по службі, який залишився у Криму, все змінилося...»

25-річного капітан-лейтенанта «зачарували» розповіді про «захмарне» грошове забезпечення, пільги. І він поїхав за кращим життям. На прохання батьків одуматись відповів, що вони ще пишатимуться своїм сином...

Лейтенант Антон Іваненко (прізвище також змінене зі зрозумілих причин) не був моряком: службу проходив на суходолі. І на материкову Україну, на відміну від Олега, не переїздив: відразу перейшов на бік ворога. Десь через півроку, зустрівши його батька, поцікавився життям-буттям сина в новому статусі.

«Радію за свого Антона, — не приховував той радощів. — А що? Грошове утримання в рази зросло, невістка, корінна кримчанка, теж задоволена, оскільки не уявляє свого життя поза Кримом».

Подібних персонажів серед військових ЗС, інших військових формувань, які дислокувалися в Криму, стільки, що хоч дамбу з них через Керченську протоку вибудовуй: з усіх військовослужбовців України, які перебували на момент захоплення півострова, не зрадили Україну менше, ніж 17 відсотків. Зокрема, з 13 468 солдатів та офіцерів Збройних сил не купилися на солодкі обіцянки росіян менше, ніж чотири тисячі військовиків. А з майже 11 тисяч працівників МВС — лише 88 осіб, з 1870 прикордонників в Україну повернулися лише 519, із 2240 співробітників СБУ — «аж» 242.

«ЗМУШЕНІ ШУКАТИ ПРИХИСТОК У БАРАКАХ...»

Якими мотивами керувалися ці люди, вчиняючи найтяжчий злочин? У кожного свій: «не побажали розлучатися з кримською ріднею», «відсутність житла на материковій Україні», «не хочемо бути в «бандерівській Україні». Не будемо моралізувати з приводу їхніх «аргументів»: вони того не варті. А ось розповісти про те, як склалися долі деяких з них, гадаю, треба. Так-от, з колишньою верхівкою українських ВМС росіяни вчинили більш-менш цивілізовано. Наприклад, командувач віце-адмірал Денис Березовський, який особисто погрожував українським морякам, котрі не перейшли на бік Росії, став слухачем академії Генерального штабу Російської армії. Його колишнього першого заступника віце-адмірала Сергія Єлисєєва призначили заступником командувача Балтійським флотом. А Дмитро Шакуро, екс-начальник штабу ВМС України, переведений на Каспійську флотилію на посаду заступника її командувача.

Натомість пересічним офіцерам пощастило менше: абсолютна більшість із них сьогодні «насолоджується» краєвидами Півночі й Далекого Сходу, проходячи службу у віддалених гарнізонах. А жити там, особливо якщо у тебе сім’я і малолітні діти, непереливки. Адже, крім суворого клімату, існує чимало й інших проблем, причому штучно створених. Ось як описувала буквально кілька років тому умови служби та проживання офіцерів ВМФ Росії, які служать у цих «райських куточках», «Красная звезда» — головний інформаційний рупор Російської армії:

«Більшість людей змушені шукати прихисток у бараках, збудованих ще в післявоєнні роки. Говорити про будь-які зручності не доводиться: усі вони за 50 — 100 метрів від цих так званих гуртожитків. І офіцери, і їхні дружини ремствують на труднощі, особливо обурені з байдужості й черствості з боку командування».

Протягом кількох років у результаті «чисток», проведених командуванням Чорноморського флоту і ФСБ Росії на сонячному півострові, — в якості «захисників Криму» залишилося менше ніж 30 відсотків. До зрадників, хай би якими словами вони прикривалися, скрізь і завжди ставляться якщо не з презирством, то з підозрою.

І їхні теперішні керівники, яким вони продалися. До речі, колишні українські військовослужбовці, які вирішили, що прислужництво ворогу краще, аніж служба своїй країні, викликають відразу навіть у багатьох росіян. Один із жителів Криму розмістив з цього приводу у «Фейсбуці» фото з написом: «Знайомтеся: це — зрадник!». На ньому — чоловік у військовій формі, який палить український паспорт, тримаючи в другій руці російський паспорт. Ним виявився колишній український військовослужбовець, який таким вчинком, мабуть, намагався завоювати прихильність окупантів. Під світлиною текст наступного змісту:

«Так виглядає зрада. Щасливий військовий у Криму, отримавши російський паспорт, спалює свій український паспорт. Дивна худобина. У мене немає українського паспорта. Я — громадянин Росії, але я не зміг стримати себе, коли побачив цього щасливого негідника. Це задоволене обличчя — обличчя зради. Він служив в українській армії, домагався підвищення по службі, отримував нагороди. А в душі мріяв про те, як він зрадить цю країну. І таких зрадників у Криму зараз тисячі».

«ЗАГИНУЛО, ЗАХИЩАЮЧИ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД РОСІЇ...»

І все ж тим, кого відправили захищати північні рубежі Росії, ще поталанило. Принаймні, якщо порівнювати з іншими їхніми «побратимами» — тими, кому випало «захищати конституційний лад Росії» в різних «гарячих точках». Скажімо, на Кавказі. Влітку минулого року російські інформагентства повідомили про те, що в Дагестані сталася чергова перестрілка, в якій загинули двоє російських спецпризначенців — Денис Ракицький та Олександр Байбатдулов. Обидва склали свої молоді голови, як стверджувала преса, захищаючи конституційний лад Російської Федерації. Як росіяни уміють захищати цей лад на Кавказі — показала Чечня.

Подібними новинами сьогодні нікого не здивуєш, оскільки подібні інциденти давно стали нормою повсякденного життя Росії. Але проблема виявилася в тому, що труни з їхніми тілами прибули до Севастополя. Згодом з’ясувалося, що ще на початку 2014-го вони проходили службу в кримському управлінні СБУ! Але перекинулись на бік Росії теж, мабуть, сподіваючись на краще життя. Ось і знайшли його серед кавказьких гір. Подібних прикладів вистачає.

Серед колишніх військовиків Збройних сил України, які поповнили лави Російської армії і яким все-таки пощастило поки що залишатись на півострові, наростає розчарування. Адже грошове забезпечення, з огляду на кримські ціни, не таке вже й захмарне, отримати власний дах над головою також проблематично. Натомість імовірність опинитись за тисячі кілометрів від сонячного півострова — у віддаленому північному гарнізоні, а то й у «гарячій точці» є досить високою.

Максим Одинцов проходив військову службу у складі однієї з частин ВМС України. У березні 2014 року разом з Олександром Барановим — своїм однополчанином — перейшов на бік ворога. Через два роки, задля просування по службі, вирішили «придбати» в Україні дипломи про вищу освіту. І були затримані співробітниками СБУ.

З часом дехто з них відчуває муки сумління. Анатолій Д. — такий приклад. Того ж 2014 року він брав участь у блокуванні частин ЗС, розташованих у Криму. І навіть отримав з рук окупантів медаль «За повернення Криму». А влітку 2017-го добровільно з’явився до правоохоронних органів України, зізнавшись у своїх «подвигах». Зважаючи на щире каяття і його добровільну явку, відсутність суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності, прокуратура передала до суду клопотання про звільнення Анатолія від кримінальної відповідальності.

І З МАТІР’Ю НЕ ПОПРОЩАВСЯ...

...Олег Зощук навряд чи почувається щасливим: кілька років тому, коли померла його мати, він не зміг навіть провести її в останню путь, боячись бути затриманим на материковій Україні. За словами батька, Миколи Дмитровича, вона до останнього подиху сподівалась побачитися з єдиним сином. Не судилося. І хто знає, чи не Олег своїм вчинком спровокував виникнення на нервовому підґрунті у матері тяжкого захворювання?

Сьогодні він служить за тисячі миль від Криму, яким він так марив і задля якого став зрадником: на далекому холодному Північному флоті. Адже, за словами його батька, буквально через кілька місяців у його особовій справі з’явилася абревіатура «СКИ» — «склонен к измене». А ще через кілька місяців він опинився перед вибором: відбути до одного з гарнізонів Північного флоту чи бути звільненим із військової служби. Генерал у відставці Микола Зощук — батько, котрий донедавна обіймав в одному із силових відомств України високу посаду, зробив усе, що від нього залежало, щоб Олег залишився на півострові.

«Давно, ще 1992 року, я, тоді ще підполковник однієї з частин колишньої Радянської армії, яка дислокувалася в Криму, одним із перших присягнув на вірність українському народу, — з болем у голосі говорить він. — І вчинок Олега не розумів. Але син є син. Тож я задіяв свої зв’язки в МО Росії, щоб його не відправляли на Північ. Проте мої колишні однокашники, які сьогодні обіймають у Російській армії високі посади, нічого не змогли вдіяти: і записи «схильний до зради», і відправки колишніх офіцерів Українського війська, які перейшли до російського, були зроблені за наказом із «самого верху».

Влітку цього року знову бачився з батьком Антона — тепер уже капітана Російської армії, котрому якимось дивом вдалося уникнути «відрядження» до північних чи далекосхідних широт. Поки що. Знаючи, що у мого знайомого близиться ювілей — 60-річчя, поцікавився, чи приїде, щоб разом відсвяткувати батьків день народження... Мій співрозмовник якось ніяковіє.

«Може, — якось невпевнено каже він. — Ми були б раді побачити його. До того ж, у нашого молодшого, Ігоря, народились дві донечки — його племінниці».

Я нічого не кажу у відповідь. Але обидва знаємо: Антон не святкуватиме зі своєю великою родиною ювілей батька, не побачить і племінниць. Він — фігурант кримінальної справи, порушеної в Україні проти нього як зрадника. І розуміє, що, перетнувши адміністративний українсько-російський кордон, може опинитись у слідчому ізоляторі СБУ.