Ще раз про кремлівську ідеологію

Читаючи цю статтю, ви здійснюєте своєрідну подорож у часі. І сам текст, і подія, якій він присвячений, були б логічними і доречними восени 2013 року або ще раніше. Сьогодні же вони виглядають як повернення в минуле. Що ж, намагатимемось хоча б у самій статті не відкривати Америку, а витримати хронологічний порядок.

Отже, старший науковий співробітник Інституту історії України, кандидат історичних наук Яна Примаченко прочитала в Національному музеї історії України лекцію про концепцію «русского мира», яку РФ останніми роками активно використовує в боротьбі проти нашої країни.

Історію цієї міфологеми Примаченко відлічує з 2005 року. За іронією долі, Україна сама посприяла народженню ідеології, спрямованої проти неї: «русскомиризм» став відповіддю на помаранчеву революцію, яка абсолютно шокувала і дезорієнтувала керівництво Росії. Був потрібен вихід із цього становища — і його було знайдено.

Ба більше, цей крок став виходом ще й із тієї кризи ідентичності, у якій Росія опинилася після 1991 року. «Ми були великою імперією, нас боявся весь світ, а тепер — хто ми? Лише одна країна з багатьох? А якщо так, то яке наше місце у світі?» Будь-яка російська влада, яка прагнула стати міцною і довговічною, повинна була дати на це запитання якомога простішу і дохідливу відповідь.

2005 року сталися дві події, які не лише не залишилися тоді непоміченими, але й досі залишаються пам’ятними. По-перше, Володимир Путін (тоді саме починалась його друга каденція як президента Росії) виголосив свою знамениту і підхоплену багатьма фразу про розпад СРСР як про найбільшу катастрофу ХХ століття. Радянський Союз і раніше сприймався в Росії дуже багатьма як «золотий вік» і ідеал, який слід повернути з минулого, але вперше влада розділила цей погляд і почала використовувати у своїй пропаганді — спершу боязко, потім дедалі впевненіше.

І якраз тоді заступник глави президентської адміністрації Владислав Сурков сформулював концепцію «суверенної демократії». Дві опорні точки були створені, але потрібен був час, щоб на цих точках можна було щось заснувати — державна машина працює не швидко, а тим паче така величезна і громіздка, як у Росії.

Наступним ключовим моментом, який вона назвала «консервативним поворотом», Яна Примаченко вказала 2007 рік. Тоді Путін прочитав свою знамениту Мюнхенську промову, заявивши про Росію як про самостійного гравця на міжнародній арені — що в русько-російському перекладі означало претензії на власну зону впливу.

І якраз того року російський уряд створив низку структур, призначених для цієї зони — того самого «русского мира». Одна з них носить нехитру назву — Фонд «Русский мир», і відтоді її незмінно очолює російський політолог В’ячеслав Ніконов, що набув популярності ще в 1990-ті роки.

Цей фонд заслуговує на детальну розповідь про нього. Спочатку він ставив перед собою чотири завдання: просування у світі російської мови і культури, створення позитивного іміджу Росії у світі, підтримку російських громад у різних країнах і співпрацю з Російською православною церквою. Цікава та картина світу, на підгрунті якої фонд вибудовує свою стратегію. У цій картині ядро «русского мира» становлять три держави, які ведуть початок від Київської Русі: РФ, Україна і Білорусь. Ядро оточене внутрішньою сферою — колишніми радянськими республіками. Її у свою чергу опоясує сфера зовнішня — країни, де більшість населення сповідує православ’я і де є численна російська діаспора. Російська культура проголошується інструментом державного впливу, спрямованого на відродження імперії.

Надворі зараз весна 2018 року. Минуло вже 11 років відтоді, як Росія заявила претензії на імперський статус і на панування над Україною. Як же відреагували на це по цей бік кордону? Тут у більшості своїй удавали, ніби нічого не відбувається. Україна поводилася подібно до Еддарда Старка з «Гри престолів»: їй буквально в усе горло кричали: «Не довіряй мені, я за першої нагоди всаджу ніж тобі в спину!» Проте вона наполегливо продовжувала довіряти. Хто попереджав про небезпеку цього, зокрема газета «День», яка вже довгі роки фактично проводить гуманітарну політику, не мають тих можливостей, якими володіють держави. Проте справжня біда полягає не в тому, що Україна додовірялась до подій 2014 року, а в тому, що вона значною мірою продовжує нехтувати небезпекою «русского мира» донині — і, отже, залишається уразливою для нього.

Примаченко нагадала про доволі популярну в Росії книгу Михайла Юр’єва «Третя імперія», в якій передбачався розділ України по Дніпру, тобто повернення часів Руїни. Доповідач вважає, що ця книга відображає настрої російської еліти або її частини.

Яна Примаченко згадала і про «мову ненависті», яку Росія почала використовувати проти України з 2005 року. Саме у той час російські ЗМІ почали представляти тодішнього президента України Віктора Ющенка як фашиста, нехай це робилось і не на цілком офіційному рівні. У вжиток увійшов словесний ланцюжок «звір — каратель — бандерівець». Почали домінувати настрої, які Примаченко назвала бандерофобією. Інакше кажучи, було запущено процес розлюднення противника.

Варто пригадати популярне у російських «ватників» з 2014 року слово «укропітек». Ця лайка, ясна річ, ображає — на те вона й розрахована. Але ж «пітек» означає мавпу (пор. «дріопітек», «рамапітек», австралопітек»). Само це слово несе ту думку, що українці — не люди, і їх убивання не є вбивством у повному розумінні слова. Мабуть, це найбільш яскравий приклад дегуманізації, і на Донбасі він проявив себе повною мірою.

Але це лише слово з мережевого жаргону — у російській офіційній пропаганді воно не вживається. Зате там можна зустріти щодо української влади термін «хунта», який також заслуговує на розгляд.

Саме по собі іспанське слово junta означає збори або нараду. Наприклад, у школах іспаномовних країн «хунта де падрес» — це лише батьківські збори. Але зазвичай його вживають як назву групи військових, що захопили владу в країні і представляють щось подібне до колективної диктатури. Щоправда, вищі посади української держави зайняті виборними особами, притому цивільними — але пропагандистський штамп «хунта» в самій Росії вже приклеївся. Воювати проти сусідньої демократичної країни якось недобре, але проти київської хунти — інша справа.

Після закінчення лекції Примаченко слухачі поставили стільки запитань, що відповіді на них забрали не менше години. Зокрема, їх цікавило, чи можливе прощання Росії з ідеєю «русского мира», якщо на чолі її стоятиме не Путін. Лектор відповіла на це питання негативно, пославшись на досвід 2008—2012 років, коли російську державу очолював Дмитро Медведєв, але «русскомиризм» в ідеології московської влади нікуди не подівся. Він існує з двох причин: по-перше, на нього є попит, по-друге, на російському просторі немає стійкої альтернативи йому. Якщо російська держава грунтуватиметься не на ньому, то на чому?

Іншого слухача непокоїло, який засіб Україна може використати проти цієї згубної для неї ідеї. Примаченко вважає, що таким засобом могли б стати успішні соціально-економічні реформи, а також боротьба з корупцією — словом, ті методи, які перетворять Україну на сучасну європейську країну. Але в жодному разі не насильство і не хаос. «Отаманщина для України була б згубною», — вважає Примаченко.