«Савур-могила досі в моєму серці...»

Початок 2014 року. Полковник Петро ПОТЄХІН — начальник відділу повітрянодесантної техніки командування ВДВ ЗС України. Переглядаючи телерепортажі з Донбасу, де з’являються «зелені чоловічки», розуміє: на країну насувається лихо і потрібно бути готовим зі зброєю її захищати. Але зберігає спокій, усіляко заспокоюючи дружину, в очах котрої дедалі більше читається тривога...

«Все буде гаразд, люба», — каже він, все ж сподіваючись, що до кровопролиття не дійде. Та незабаром, на початку березня, вирушає на схід країни, де координує взаємодію аеромобільних частин та підрозділів, виконує інші відповідальні завдання командування. Потім повертається до місця постійної служби, але ненадовго...

Район антитерористичної операції. Сектор «Д». 18 серпня. Цей день офіцер запам’ятає на все життя: він виявився точкою відліку подій, коли його життя і життя бойових побратимів могли обірватися будь-якої миті. Тоді його викликав командуючий військами сектору генерал-лейтенант Петро Литвин.

«Під час короткої розмови він пояснив, що на одній із стратегічних для нас висот — Савур-могилі склалася вкрай драматична ситуація, — розповідає Петро Геннадійович. — Група бійців на чолі з полковником Ігорем Гордійчуком, яка її контролювала, перебувала під артилерійськими обстрілами, їх постійно атакували терористи. І несла втрати. Потрібно було терміново допомогти хлопцям вистояти.

Цінність висоти полягала в тому, що вона, розташована на висоті 280 метрів над рівнем моря, перебувала на стику кордонів Луганської, Донецької областей і Росії. З неї проглядалася навколишня територія в радіусі 30—40 кілометрів, завдяки чому можна було не лише спостерігати за пересуванням ворожих підрозділів, а й коригувати артилерійський вогонь по них. Звісно, що й терористам вона була потрібна. Тому їхні «вожді» не шкодували ні снарядів, ні своїх бойовиків, які були для них гарматним м’ясом...

При цьому генерал сказав, що часу обмаль, але надати нам вертоліт він не може, оскільки існує висока ймовірність бути збитими. Тому порадив добиратись якомога швидше автомашинами, бо іншого транспорту не виявилося».

Виконати це вкрай небезпечне завдання випало семи бійцям-десантникам: старшим сержантам Віктору Самойлову, Сергію Стегару, молодшим сержантам Олександру Славіну, Володимиру Канделі, солдатам Руслану Заблоцькому, Денису Міщенко і Денису Перевознику. Коли Потєхін доповів командуванню, що в його розпорядженні менше, ніж десять чоловік, незабаром прибуло кілька десятків добровольців. Для супроводження, оскільки навколишня територія кишіла терористами. На «Уралах» вони висунулися в район висоти. Щоб уникнути зіткнень з ворогом, їхали полями. І через кілька годин опинилися на Савур-могилі. Полковник Гордійчук здивувався, що прибулих так мало. Але буквально за кілька хвилин сказав: «Триматимемося до останнього: без наказу не відступати...»

Тільки-но зайняли оборону, як почався черговий артобстріл — через вибухи нічого не було видно й чути. Гатили по наших як із прилеглої території, так і російської. Як з артилерійських установок, так і «Градів». А надійних укриттів, де можна було б сховатись, не було. А ще трапилися проблеми зі зв’язком, але скориставшись мобільним телефоном, Петро Потєхін все ж доповів командуванню, що підмога Гордійчуку надійшла.

Наступного дня, 19 серпня, знову розпочався штурм Савур-могили, якому теж передувала артпідготовка. Згодом у хід пішли й танки. Один зі снарядів влучив у пам’ятну стелу, встановлену на честь полеглих радянських воїнів, які теж обороняли в роки Другої світової Савур-могилу. За нею якраз і сиділи в облозі наші бійці. Від потужного вибуху сержант Кандела впав на Петра Геннадійовича, прикривши його своїм тілом: ціною власного життя він врятував життя командирові...

Після обіду полковник Потєхін дістав тяжке поранення. Але евакуювати офіцера не було можливості — це можна було зробити лише з настанням сутінків. Коли ж врешті-решт до поранених прорвалася БМП, Петра Геннадійовича та ще кількох поранених вивезли з-під обстрілів. Неподалік села Петрівського офіцера було вдруге поранено: йому перебило кістки тазу. Після цього його прооперували в польовому госпіталі й на вертольоті доставили до Дніпропетровської лікарні ім. І. Мечникова.

«Із семи бійців, котрі були зі мною, двоє — Володимир Кандела та Віктор Славін — загинули, троє дістали тяжкі поранення, а ще двоє потрапили в полон під Іловайськом», — розповідає полковник Петро Потєхін.          — На щастя, їх незабаром визволили. Ще перебуваючи на лікуванні, просив командування відзначити всіх бійців державними нагородами, що й було зроблено: їх нагородили орденами «За мужність».

Ще не одужавши як слід, разом з батьком поїхав на Дніпропетровщину — до матері Віктора Самойлова і батьків Василя Кандели.

«Я вручив їм ордени їхніх синів, розповів, як і за яких обставин вони загинули, розказав про останні хвилини життя Василя його нареченій Василині, з котрою вони мали побратися через кілька місяців, — говорить Петро Геннадійович. — Коли підросте його донька, котра ніколи вже не побачить тата, розповім про нього і їй. Хочу, щоб вона пишалася своїм батьком».

Полковник Потєхін знаходився на півкроку від смерті. Але, тяжко поранений, вижив, повернувся на військову службу. Його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою волонтерів — орденом «Народний герой». Він оточений увагою і любов’ю дружини Тетяни й двох доньок — Марії та Ольги, які так чекали на його повернення з війни. Сьогодні він обіймає посаду начальника Боярського навчально-оздоровчого комплексу — філії Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який очолює Герой України полковник Ігор Гордійчук. Отже, полковник Петро Потєхін продовжує служити Батьківщині. Зважаючи на це, я поцікавився, чи почувається він щасливою людиною.

«І так, і ні, — трохи подумавши, відповів він. — Так, я не загинув, маю нагороди від держави, оточений близькими людьми. Здається, все є для щастя. Але ж як я можу почуватися щасливою людиною, коли мою землю плюндрують різні покидьки, вбиваючи кращих синів України?

Як можна бути задоволеним життям, втративши бойових побратимів, серед яких є і ровесники незалежної України? Я тоді почуватимуся щасливою людиною, коли виженемо з нашої землі останнього ворога, а українські матері не оплакуватимуть своїх синів, які віддають свої молоді життя за нашу Україну».