МЕНЮ

Рубiкон: 20 років потому-3

19 грудня, 2019 - 19:08
Як молодь оцінює наслідки президентських виборів 1999 року?

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі оригінальний підхід — свої думки з приводу важливої події 20-річної давності висловлюють зовсім молоді люди, зокрема студенти. На той час їм було: комусь три роки, комусь два, комусь один, а хтось взагалі не народився на світ. І хочемо вам сказати, що їхній погляд і аналіз нас позитивно здивував і порадував.

Так ми продовжуємо тему осмислення контексту президентських виборів 1999 року. Нагадаємо, що 2019 року газета «День» приділила окрему увагу 450-річчю Люблінської унії, 250-річчю від дня народження Івана Котляревського, 200-річчю Пантелеймона Куліша, 100-річним ювілеям Омеляна Пріцака та Івана Лисяка-Рудницького. А також подіям новітньої історії — цей рік нашою газетою було оголошено роком 20-річчя президентських виборів в Україні.

Хочемо підкреслити — це не смуток за втраченим шансом. Це політична наука для побудови гідного майбутнього. Особливо, коли країна знаходиться у стані війни. Треба знати причинно-наслідковий зв’язок трагедії, особливо для молодих людей. Таке рішення нашої газети є свідомим: адже, нагадаємо, що під час виборів-99 «День» був фактично єдиним опозиційним до влади друкованим виданням в Україні й відстоював цю позицію гранично послідовно.

Нас цікавлять два моменти, які роблять події 20-річної давності надзвичайно актуальними. По-перше, як ці вибори змінили Україну. І, по-друге, наскільки їх результати були усвідомлені у середовищі шанованих інтелектуалів та лідерів думок. І по-третє, головне — наскільки в громадському дискурсі засвоєні причини і наслідки, які ми маємо через 20 років. Якраз молодь тут хороший і показовий індикатор.

Отже, «День» звернувся до політиків, експертів, істориків, студентської спільноти, викладачів із проханням відповісти на такі запитання:

1) 20 років президентських виборів 1999 року: ваша позиція тоді й зараз. Чи змінився відтоді ваш погляд на цю подію? Для студентів: що ви пам’ятаєте (якщо пам’ятаєте) про ті вибори?

2) Чи поділяєте ви точку зору, що вибори-99 були для країни своєрідним Рубіконом, важливим рубежем, який визначав, чи використає Україна історичні шанси (як країни Балтії чи Польща), чи законсервує олігархічну систему?

3) Яким стали для країни та держави наслідки вибору, зробленого 1999-го, як очевидні, так і приховані, тривалі, «довгограючі»?

4) Щодо майбутнього — як, враховуючи всі ці наслідки, протистояти вкрай небезпечним викликам, що стоять перед Україною, — і старим, і новітнім?

Адже при владі зараз фактично «політичні внуки» системи, остаточно сформованої у 1999-му.

Із першою частиною відповідей (політиків, експертів, журналістів) можна ознайомитися у № 225-226 за 5 грудня 2019-го, з другою частиною відповідей (істориків) — у № 230-231 за 12 грудня 2019-го, і от сьогодні до вашої уваги — думки молоді. Окремо також пропонуємо аналіз політолога Віктора Небоженка. 

«ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЩО БАГАТО ЧОГО МОГЛО БУТИ ПО-ІНШОМУ: БЕЗ «ВНУТРІШНЬОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ»...»

Марія ЧАДЮК, учасниця Літньої школи журналістики газети «День»-2016, кореспондентка відділу суспільства газети «День»:

— Не завжди власне життя залежить від твоїх рішень, деякі з них дістаються у спадок і визначають подальші завдання. У 1999-му мені було три роки, тож про тогорічні вибори я дізналася значно пізніше. Ми з батьками рідко обговорюємо політику, та й зі шкільного курсу новітньої історії я ледве пригадую щось із цієї теми. На той час більш яскравими, зокрема і в підручниках, були сторінки щодо помаранчевої революції. Тоді я ще уяви не мала, що насправді можна було б обійтися без революцій: якби ми «перейшли Рубікон 1999 року», здійснили «квантовий стрибок», про який часто згадує «День».

Чесно кажучи, точно вже не пам’ятаю, звідки вперше дізналася детальніше про значимість цих виборів. Можливо, з «Екстрактів» газети «День», а може, й на Літній школі, коли вперше (досі соромно, що тільки тоді) усвідомила, що оминути політику не вдасться, бо вона великою мірою формує моє життя (як сьогоденні політичні події, так і, ясна річ, рішення минулого). Тепер розумію, що багато чого могло бути по-іншому: без «внутрішньої колонізації» і високого рівня еміграції; напевно, не було б і війни на сході... На жаль, ця альтернатива не стала реальністю 20 років тому.

Водночас я не оцінювала б те, що сталося, як поразку. Бо сам факт існування альтернативи вказав правильний вектор, куди рухатися далі. І, власне, цим орієнтиром, який сповідує газета «День», користується нині значна кількість українців. Інколи я думаю, можливо, справді наш шлях — зміни не «згори», а «знизу». Бо мають бути ті в суспільстві, які стануть опорою для достойного керманича держави... Тож ці вибори для мене — радше про трагедію цілого народу, розгубленого, наляканого, який майже ніколи не відчував підтримки держави. Тож 1999 рік мені видається індикатором нашого стану. Стану, з якого був шанс вибратися, але, вочевидь, не стало сил...

«РАЗОМ ІЗ КНИГОЮ «Дня» — «КОТЕЛ», АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» — ПРИЙШЛО РОЗУМІННЯ»

Олександра КЛЬОСОВА, учасниця Літньої школи журналістики газети «День»-2017:

— Здавалося б, що я можу знати про вибори 1999 року? Нічого. Мені ж тоді було лише три роки, я жила в Москві зі своїми батьками і різницю між Росією та Україною відчувала доволі умовно. Знала хіба, що десь в Україні живе моя бабця, до якої я їздила влітку на «канікули». Дорога займала небагато часу: ввечері ми з мамою сідали на потяг у Москві, а зранку вже бабця зустрічала мене з подарунками і сльозами радості на Харківському вокзалі. Не відчувався ані кордон, ані різниця мови, менталітету чи часового поясу. Словом, чим відрізняються Росія та Україна, крім наявності бабці чи її відсутності в моєму повсякденному житті, я не знала. Тому за декілька років, приїхавши в Україну не на «канікули», а назавжди, мені навіть не довелося стикатися з проблемами соціалізації в новому середовищі. Їх просто не було.

Однак у 2004 році, коли частина української еліти жила в наметовому таборі на Майдані, ми з бабцею були прикуті до телевізора. Бабуся змушувала мене вдягати помаранчеву футболку і співати славнозвісну пісню гурту «Ґринджоли». Аби не засмучувати її, я все це робила. І мені подобалося бачити людське помаранчеве море на Майдані, а особливо, коли в телевізорі з’явилися світлі й привітні обличчя конкретних людей із натовпу. В їхніх очах була надія, яку я знаходила і в очах своїх близьких. «Хай би вийшло хоч зараз», — молилася бабця, і я теж повторювала цю фразу, як мантру. Бо так хотіли світлі обличчя з екранів, так хотіла моя родина, отже, так хотіла й я.

Але що мало вийти, я зрозуміла вже трохи згодом, коли стала старшою. Від чого ми мали вирватися, куди прагнути і з ким Україні «дружити». А потім була книжка бібліотеки газети «День» — «Котел», або Справа без терміну давності». На обкладинці є уточнення: новітня історія для «чайників». Тобто для мене, бо чайник — це власне те слово, яким можна було мене схарактеризувати. Я хотіла розібратися в новітній історії своєї країни, бо вже чітко розуміла різницю між Росією та Україною, але довгий час не знала — як. Разом із цією книжкою прийшло розуміння. Воно було набагато глибше, ніж я могла очікувати, адже факти подавалися чітко, пазл у голові складався, і картинка ставала дедалі зрозумілішою, але більш страшною. Так завжди буває, коли не знаєш — спокійно, а реальність дуже часто лякає. 

Звісно, я знаю, що історія не терпить умовного способу. Але сьогодні, в умовах війни з Росією, я іноді думаю: «А що би було, якби Україна позбавилася радянського спадку раніше, якби Україна вже була членом НАТО й ЄС»? А ще я майже кожного дня йду пішки з університету додому через парк Марії Заньковецької, де стоїть величезний пам’ятник із написом «Георгію Гонгадзе та журналістам, які загинули за свободу слова», який щораз впадає мені у вічі. І знову думаю: а що, якби...

«У ШКІЛЬНІЙ ПРОГРАМІ ЦЕ ОПИСУЄТЬСЯ ОДНИМ РЕЧЕННЯМ, ХОЧА НАСПРАВДІ ПОТРЕБУЄ ҐРУНТОВНОГО АНАЛІЗУ»

Юлія ДОВГАЙЧУК, учасниця Літньої школи журналістики газети «День»-2018:

— У 1999 році я була ще зовсім маленькою, тож про цей період життя країни та її політичний вибір, здавалося б, мала вивчати на уроках історії. Але ні. У шкільній програмі це описується одним реченням, хоча насправді потребує ґрунтовного аналізу.

1999 рік був визначальним у новітній історії України. І детальніше про вибори того часу і політичну ситуацію я дізналася завдяки газеті «День» і книжці Івана Капсамуна «Котел», або Справа без терміну давності».

У нове тисячоліття Україна ввійшла непевно. Упевненими були лише ті, хто утверджував кланово-олігархічну систему, жив за своїми «понятіями». Та вибір було зроблено, і страшні наслідки спостерігаю сьогодні я, вже доросла. Чи відчуваю особисту відповідальність? Так, адже не маю можливості сказати, що у всьому винні попередники. Якщо Україна тоді не змогла обрати шлях демократичного проєвропейського розвитку, а далі консервувалася Москвою, то сьогодні наш шлях очевидний. Хоча з привидами минулого досі треба боротися.

«МИ НАРОДИЛИСЯ І ВИРОСЛИ У КРАЇНІ, КЕРОВАНІЙ ОЛІГАРХАМИ...»

Аліса ПОЛIЩУК, учасниця Літньої школи журналістики газети «День»-2019:

— Хоч я і народилася вже у ХХІ столітті, можу сказати, що вибори 1999 року вплинули і на мене. Яким чином? Бо епоха «кучмізму» тоді остаточно закорінилася в Україні й тривала не п’ять років, а набагато більше... Боюся, що певною мірою триває й досі. 

Чому? Незважаючи на те, що пройшло вже 20 років, деякі речі залишаються незмінними. А коли політична система в країні керується одними й тими ж згубними механізмами впродовж такого довгого періоду часу — це не може не позначитися на якості життя цілих поколінь. Зокрема й мого.

І це, на жаль, не перебільшення. Олігархат, побудований Леонідом Кучмою, зараз, по суті, визначає долю країни і кожного з нас зокрема. Ці люди контролюють наше ВВП, впливають на розміри тарифів, «кришують» держпідприємства та монополізують приватні підприємства. Вас ніколи не дивувало, що вже понад 20 років, говорячи про політику й українських можновладців, ми використовуємо слова на кшталт «коломойського», «ахметова», «пінчука», «фірташа», переносячи політичні партії та діячів на рівень активів, якими володіють кілька впливових людей. Чому поняття «незалежні медіа» в Україні зустрічають, скоріше, посмішкою?

Я помічаю, що багато хто з мого покоління, тих, хто не дуже свідомий, вже починають сприймати таку картину речей як норму. Так, ніби олігархи — звичне явище, яке існує споконвіків. Проблема у тому, що, певною мірою, це справді так. Ми народилися і виросли у країні, керованій олігархами. Проте, вивчаючи історію, стає досить зрозуміло, що так було не завжди. І ми ледь не по датах можемо проглянути, як Україна поступово відмовляється від необхідних реформ і як швидко збільшується дистанція між нами та країнами Балтії й Центральної Європи.

Чомусь Україна в ті роки вирішила більше уподібнюватися Росії, адже і там почали будувати систему олігархату, який контролює ледь не всі сфери суспільства. Проте потім вони пішли іншим шляхом — авторитарним... Дуже страшно, коли доля багатомільйонного населення програє бізнес-інтересам, проте це реальність, в якій ми існуємо й досі.

Вибори 1999 року зробили нас для світу типовою Східноєвропейською країною, яка сама не знає, чого хоче, яка вагається щодо доцільності виконання умов вступу до НАТО... Країною, де вибори президента, парламенту, навіть революційні та реформаційні процеси перетворяться на битву кланів. Державою, де люди (а чи вони?) оберуть В.Януковича президентом, згодом обрікаючи країну битися за євроінтеграцію фактично до цього самого дня.

Звісно, зараз ми можемо говорити про події тих виборів і того, що сталося потім, як про уроки історії. Однак нехтувати ними точно не можна. Зараз, коли в країні нарешті постає щось схоже на активне громадянське суспільство, маємо докладати зусиль для виховання власних ідеалів, свідомого політичного вибору, та позиції, якої так не вистачало багатьом жителям України. Може, тому вони ледь не завжди обирали найбільш популістський, ледь не заздалегідь визначений пропонований варіант?

«ХОРОША РЕКЛАМНА КАМПАНІЯ І ЗРУЧНИЙ ДРУГИЙ ТУР — ЛИШЕ ДВІ З БАГАТЬОХ ПОЛІТИЧНИХ ХИТРОЩІВ...»

Олександр ВАРШАВА, аспірант економічного факультету, колишній голова студради УжНУ:

— Обіцяльні рекламні ролики Леоніда Даниловича Кучми не залишили мене, п’ятирічного малюка, байдужим. Після їх перегляду активно рекомендував батькам, за кого слід голосувати...

Тоді, восени 1999 року, перемогу здобув Леонід Кучма, обійшовши у другому турі представника Комуністичної партії Петра Симоненка. Хороша рекламна кампанія і зручний другий тур — лише дві з багатьох політичних хитрощів політтехнологів, які ми спостерігаємо в Україні під час виборів усіх рівнів і дотепер. Після «безвиборних» років Радянського Союзу довелося заново вчитися голосувати і відстоювати свої права. На жаль, успіх політичних технологів у момент ще не сформованих державних інституцій спричинився до олігархізації влади, зрощення її гілок та економічної стагнації країни.

Коли Польща у 1990-ті провела реформи, що привели до економічного стрибка, Україна вовтузилася у політичних суперечках.

Після виборів 1999 року політизованість населення тільки зростала, а принцип «розділяй і владарюй» став домінантним в агітаційних програмах, можливо, не без допомоги іноземного втручання. Ці процеси призвели до подій 2013 року і подальшої ескалації на сході та півдні держави.

Порівнюючи вибори 1999-го і 2019-го, можна відзначити великий технологічний стрибок у комунікації кандидата з виборцями. Соціальні мережі — нове відкриття політтехнологів, саме через них вдалося активізувати і залучити виборців, зокрема і більшу частину молоді.

Україна інтенсивно трансформується, змінюється ментальність населення, змінюються вектори розвитку, змінюються політичні еліти, і все це не в останню чергу за допомогою виборів, активна участь населення в яких показує прагнення до побудови щасливого суспільства і процвітаючої держави.