МЕНЮ

«Радянський режим в Україні був окупаційним»

Сергій ЗЯТЬЄВ
4 грудня, 2019 - 18:33
Історик Руслан ЗАБІЛИЙ — про «тюрму на Лонцького», злочини чекістів та можливість вивчати раніше заборонені теми

Руслан Забілий очолює Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», який розташований у самому центрі Львова. А ще він — активний дослідник визвольного руху, що проливає світло на події, які донедавна були невідомі більшості громадян. А також повертає з небуття імена людей, які не побоялись кинути виклик компартійному режиму й віддали життя за Україну. Наша розмова відбулася в одній зі столичних кав’ярень. І почалася вона з історії створення «Тюрми на Лонцького».

«ЖИТЕЛІВ ЛЬВОВА ЗБУРИЛО, ЩО НА ТЕРИТОРІЇ ВНУТРІШНЬОГО ДВОРУ В’ЯЗНИЦІ розПОЧАЛОСЯ БУДІВНИЦТВО БАГАТОПОВЕРХІВКИ»

— Будівлю, в якій сьогодні міститься наш Музей, було збудовано ще за польської влади — в 1918 — 1923 роках, — каже Руслан Володимирович. — Крім неї, у прилеглих корпусах поляки розміщували свої поліційні структури.

— 1939 року, після так званого визвольного походу Червоної армії та окупації Західної України радянською владою, в ній розмістилися органи НКВС, у тому числі й в’язниця, куди запроторювали «ворогів народу» із числа жителів Галичини. Німці, окупувавши Львів, теж розмістили тут свої каральні органи, зокрема поліцію безпеки (СД) і таємну поліцію — гестапо. Після відновлення в місті радянської влади й аж до самого розпаду СРСР тут містився слідчий ізолятор МДБ-КДБ, а також обласне управління МВС.

Хто з відомих українців мав можливість ознайомитись з реаліями «тюрми на Лонцького»?

— 1941 року тут перебував під слідством Дмитро Клячківський, у майбутньому один із творців та командирів УПА. 1943-го нацисти ув’язнили о. Омеляна Ковча, котрого називають «парохом Майданека» за душпастирський подвиг, людяність, незламність духу. Він, знаючи, що загине, в концтаборі підтримував і сповідав в’язнів. Починаючи з 1944-го, чекісти тримали у в’язниці тисячі повстанців та прибічників українського визвольного руху. Свого часу в «тюрмі на Лонцького» сиділи відомі українські націоналісти Степан Бандера та Ярослав Стецько, Микола Лебідь, тут було вбито брата Романа Шухевича Юрія.

У 1960—1970-х роках, коли тут розміщувався слідчий ізолятор КДБ, через нього пройшли В’ячеслав Чорновіл, подружжя Калинців     — Ігор та Ірина, українські дисиденти-правозахисники Іван Гель, брати Горині — Богдан і Михайло.

— А як саме виникла ідея створення музею-меморіалу? Хто був ініціатором?

— Насамперед представники громадськості. А почалося все 2005 року: жителів Львова збурило те, що на території внутрішнього двору в’язниці почалося будівництво багатоповерхівки. Адже під час земляних робіт з котловану разом з ґрунтом вивозили останки людей, про що дізналися громадські діячі, активісти. Саме завдяки їхнім зусиллям будівництво зупинили. Тоді ж і народилася ідея створити на цьому місці музей. Міська влада підтримала цю ініціативу.

«БАГАТО УВАГИ ПРИДІЛЕНО НАЙКРИВАВІШІЙ СТОРІНЦІ В ІСТОРІЇ ТЮРМИ — МАСОВИМ РОЗСТРІЛАМ НАПРИКІНЦІ ЧЕРВНЯ 1941-го»

— Скільки приблизно людей побувало в музеї? Чи були серед них громадяни інших країн, наприклад Росії? Якщо так, то як вони реагують на побачене?

— Щороку його відвідують 20—25 тисяч людей — вихідці практично із усіх регіонів України. Є серед них й іноземці. Раніше, до подій на Донбасі, бували й росіяни. Сьогодні немає. Як реагували на побачене? Кожен по-своєму, але особливих емоцій не виказували. Молодь реагує адекватно: для неї побачене є відкриттям і наочним прикладом того, яким страшним був радянський тоталітаризм.

Серед відвідувачів музею можна зустріти й молодих людей у військових одностроях. Адже у Львові міститься Національна академія Сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, військові частини ЗС, Національної гвардії, є також державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Наші працівники проводять для них екскурсії, розповідаючи про історичні жахіття, які чинилися в цих стінах протягом XX           століття. У пам’яті хлопців надовго залишаються моторошні спогади від в’язниці.

Для тих наших читачів, хто ще не побував у музеї, розкажіть, будь ласка, про його експозицію.

— Перший її етап має три сюжетні лінії: історія споруди, в’язничний побут і масові розстріли наприкінці червня 1941 року. Вона розташована на першому поверсі. Її відвідувачі мають змогу побачити пропускний пункт, тюремні камери, кабінет слідчого, фотолабораторію та інші приміщення в’язничного побуту. Частину тюремних камер переобладнано в експозиційні зали. У коридорах вмонтовано стенди, на яких представлено історію будівлі, прізвища багатьох розстріляних в’язнів. Окрему експозиційну залу присвячено о. Миколі Хмільовському — голові підпільної УГКЦ та членові УГВР, який свого часу теж тут перебував.

Багато уваги приділено найкривавішій сторінці в історії тюрми — масовим розстрілам у червні 1941 року. В одному із залів демонструються кадри з кінохроніки, на яких зафіксовано стан тюрми після відходу радянських військ зі Львова наприкінці червня 1941 року. В іншій залі розміщені фотознімки, зроблені на території тюрми в цей період, а також тогочасні українські газети, які широко висвітлювали злочини комуністичного режиму.

Серед тюремних камер на окрему увагу заслуговує «камера смертників» — у ній в’язні очікували на виконання вироку, яким нерідко був розстріл. З метою відтворення історичного тла найтрагічнішого періоду в історії «тюрми на Лонцького» — радянської окупації              — в окремому залі представлені репродукції пропагандистських плакатів того часу і лунають записи пісень на кшталт «Широка моя страна родная». Ця зала демонструє різкий контраст офіційної пропаганди з реальним життям в СРСР — зокрема на прикладі умов перебування в «тюрмі на Лонцького».

«СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС ДО ІСТОРІЇ УПА ЗРОСТАЄ»

— Ви тривалий час досліджуєте історію Української повстанської армії. У цій царині ще багато так званих білих плям?

— Вистачає. Упродовж десятиліть історія УПА всіляко замовчувалася, фальсифікувалася. Але зараз можемо стверджувати, що невідомих фактів про неї менше, ніж було раніше. Більш того, суспільний інтерес до історії УПА зростає. Особливо з початком російської агресії на сході України та окупації Криму. Архіви радянських спецслужб відкриті. Там дуже багато інформації про боротьбу радянської влади з повстанцями, переслідування цивільних за підтримку УПА, депортації. Дослідницької роботи — на десятиліття.

Противники та критики УПА стверджують, що руки повстанців «по лікті в крові». Навіть Юрій Шухевич, син Головного командира, не заперечує, що серед їхніх жертв були й безневинні люди...

— Насамперед зауважу, що подібні твердження є пропагандистським радянським штампом. Однак Юрій Шухевич також має рацію: на будь-якій війні гинуть і цивільні люди. Були жертви із числа цивільного населення й під час боїв повстанців з чекістами. Але не слід забувати також, що оперативники МДБ часто вдавалися до провокацій, компрометації людей, підставляючи їх під удари повстанців.

Те ж саме робили і з вояками УПА, всіляко очорнюючи їх в очах населення. Робилося це для того, щоб упівців відірвати від їхніх баз постачання — сіл, позбавити підтримки, вбити клин між населенням та «лісом».

«ЧЕКІСТИ ВЧИНЯЛИ ЗЛОЧИНИ, ВБИВАЮЧИ ЦИВІЛЬНИХ ПІД ВИГЛЯДОМ ПОВСТАНЦІВ»

— Тобто під виглядом повстанців діяли загони НКВС, які, скоюючи криваві злочини, намагалися дискредитувати національно-визвольний рух...

— У Галузевому державному архіві СБУ збереглися сотні документів, які розкривають діяльність так званих агентурно-бойових груп НКВС, які виконували різні завдання. Наприклад, захоплювали живими повстанців, підкидали підпільникам компрометуючі матеріали. Зокрема, змонтовані фото полонених упівців, виготовлені умільцями-чекістами документи про агентурну роботу членів підпілля, інші речові докази. Крім цього, вони вчиняли злочини, вбиваючи цивільних під виглядом повстанців. Мета — озлоблення населення. Траплялося, що така група заходила в село і знищувала цілу сім’ю, залишаючи як свідка підлітка. Звісно, ця дитина розповідала те, що бачила, тобто людей у повстанській формі, які розмовляли українською мовою і знищили родину. Про таку діяльність АБГ збереглося чимало документів. Тодішня прокуратура для формальності проводила навіть «розслідування», обіцяючи людям покарати винних за порушення «соцзаконності». Але карали офіцерів — командирів АБГ зазвичай гауптвахтою, пониженням у званні чи посаді. Не більше.

Крім цього, було ще багато чого. Від банального шантажу й погроз до кримінального переслідування. Радянська система виховувала лояльність до тоталітаризму всілякими методами і з різних напрямків. Починаючи з дитсадка.

«СЛІДЧІ, ЯКІ ВЕЛИ МОЮ «СПРАВУ», ВІДВЕРТО КАЗАЛИ, ЩОБ Я НЕ ЗАЙМАВСЯ ІСТОРІЄЮ»

— З приходом 2010 року до влади Віктора Януковича вам як історику стало значно важче працювати?

— Так. Влада за допомогою тодішньої СБУ тиснула на істориків-дослідників визвольного руху. Наприклад, закрили архіви спецслужб, позбавили відповідного статусу тодішній Український інститут національної пам’яті. Більш того, керування Інститутом довірили комуністові Солдатенку. А Державний комітет архівів очолила його однопартійниця Гінзбург. До того ж, розпочалася шалена пропаганда російського бачення нашого минулого. Із Москви на діяльність таких «правдолюбів», як Табачник, Колісниченко, Царьов та ін., надавалися шалені кошти.

— Після того як вас затримали в Києві співробітники СБУ, не було бажання припинити свою діяльність?

— Це ще один із епізодів тиску на істориків. Мовляв, будете багато говорити про Голодомор, УПА, репресії — вас спіткає доля Забілого. Слідчі, які вели мою «справу», відверто казали, щоб я не займався історією, а краще думав про себе й сім’ю. Однак подібні підходи мали протилежний вплив: стимулювали продовжувати дослідження й більше викривати злочинну сутність радянського тоталітаризму.

«УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКИ ЗДОБУЛИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДНОВЛЮВАТИ ІСТОРИЧНУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ»

— Над якими темами працюєте сьогодні?

— Продовжую займатися тематикою УПА. Хочеться завершити кілька «довгобудів». Останніми роками дуже зацікавився методологією досліджень та роботи в архівах колишніх радянських спецслужб. Якось підрахував, що за 15 років роботи в архівах у сукупності провів майже рік роботи на виснаження в читальному залі.

Чи були пропозиції піти в політику?

— Такі пропозиції справді були. Але я не бачу себе в політиці, це не моє...

— Чи достатньо робить держава для відродження української нації?

— Думаю, недостатньо: потрібно більше. Особливо сьогодні, коли існує реальна загроза Українській державі, коли українці реально протистоять «русскому миру» в окопах Донбасу, перебуваючи під постійними обстрілами.

Кілька років тому архіви ЧК-ВЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ стали доступними для пересічних українців. Що це дало нашому суспільству?

— Як на мене, дуже багато. Наприклад, діти, онуки жертв компартійного режиму мають можливість відшукати в архівах сліди своїх рідних і близьких, які безслідно зникали в катівнях НКВС.

Українські історики здобули можливість вивчати раніше заборонені теми й відновлювати історичну справедливість, маючи вільний доступ до тих документів, які проливають світло на злочини чекістів, інших каральних органів колишнього СРСР. А ще — спростовувати різні російські міфи, які приживалися серед певних категорій українців. Насамперед старшого покоління.

«ЖЕРТВИ ПОВИННІ ЗНАТИ ІМЕНА СВОЇХ КАТІВ»

— Ваше ставлення до пропозицій деяких політиків, громадських активістів назвати імена співробітників каральних органів, хто чинив злочини проти українського народу?

— Вважаю, що це потрібно було зробити ще на початку нашої незалежності. Преференція залишається за жертвою. Жертви повинні знати імена своїх катів, які мають бути засуджені хоча б заочно. В іншому разі злочин може мати рецидив та повторення. Свіжий приклад — це те, що відбувається на сході України. Коли придивитися до тих, хто мітингував у Донецьку, Луганську, інших містах і селах Донбасу, то можна побачити, що це за контингент. Це або ті самі старі чекісти, які проводили «розкуркулювання» та інші карально-репресивні акції проти українців, або ж їхні нащадки. Їхня риторика не змінилася. У них немає жодного співчуття до людини, коли вона має протилежну думку, вони ненавидять все українське.

Противники такого рішення кажуть, що воно зашкодить родичам колишніх чекістів...

— Нащадки тих, хто жорстоко допитував людей, нищив їх, не несуть ні моральної, ні правової відповідальності за вчинки своїх батьків та дідів. Це лише за сталінських часів переслідувалися діти «ворогів народу».

Ми не маємо замовчувати імена злочинців! Якщо сталося резонансне ДТП, то ніхто ж не приховує ім’я винуватця і вже точно ніхто не ставить питання про моральні страждання його родичів. Я переконаний, що дії, які призвели до масової загибелі людей за політичними мотивами, не мають замовчуватися з морально-етичних міркувань.