МЕНЮ

Про конфлікти питомі та «імпортовані»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ
23 липня, 2020 - 20:01
або Яким є український контекст західних дискусій щодо свободи висловлювань та «культури обнулення». Думки вітчизняних інтелектуалів

На початку липня американський Harper’s Magazine опублікував звернення півтори сотні західних письменників, вчених та громадських діячів, яке викликало широке обговорення у ЗМІ та соціальних мережах. Документ під назвою «Лист про справедливість та відкриті дискусії» підписали, зокрема, журналістка й історик Енн Епплбом, філософи Ноам Чомскі та Френсіс Фукуяма, письменники Салман Рушді та Джоан Роулінг, журналіст та політичний аналітик Фарід Закарія, психолог і лінгвіст Стівен Пінкер.

Текст відкритого листа пронизує дух тривоги щодо збереження засадничих цінностей західної ліберальної демократії. Підписанти, зокрема, застерігають щодо появи «задушливої атмосфери», послаблення норм відкритої дискусії та терпимості до відмінностей на користь ідеологічної відповідності. На думку авторів документа, можливості для вільного обміну інформацією та ідеями щодня звужуються, цензура стає частиною культури, що знаходить відображення, зокрема, у нетерпимості до протилежних поглядів, моді на публічне цькування та остракізм, а також у схильності розчиняти складні політичні проблеми у «сліпій моральній впевненості». Межі того, що можна говорити без загрози відплати, неухильно звужуються, констатують підписанти.

Звернення західних інтелектуалів перебуває в контексті дискусій про т. зв. культуру обнулення або скасування (англ. cancel culture), боротьбу з расизмом у Штатах, що різко загострилася протягом останнього часу, а також більш широкого кола тем, на кшталт політкоректності, дискримінації, ймовірного домінування лівого дискурсу в університетському середовищі тощо. Підписанти апелюють до конкретних випадків, коли журналісти, редактори, вчені нібито зазнавали адміністративного та суспільного тиску через висловлення певних ідей.

Наскільки реальними є згадані проблеми? (Адже чимало респондентів у західних ЗМІ вважають тривоги авторів листа надуманими.) Чому така реакція з’явилася саме зараз? Якими є концептуальні шляхи виходу з ситуації? Чому репресивною може бути не лише держава, а й суспільство? Чи існують ознаки аналогічних тенденцій в нашій країні й яким чином українцям слід реагувати на подібні дискусії щодо західної соціально-політичної моделі? Про це — розмова «Дня» з вітчизняними експертами та інтелектуалами.

ФОТО РЕЙТЕР

«КРАЇНА, ЯКА ЖИВЕ В МИРІ, НЕ МОЖЕ КОРИСТУВАТИСЯ ТИМИ Ж НОРМАМИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ, ЩО Й КРАЇНА У СТАНІ ВІЙНИ»

Олексій ПАНИЧ, філософ, перекладач, провідний науковий співробітник науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера»:

— Обрання президентом Трампа значною мірою є реакцією американського виборця на радикалізацію лібералізму. Про цей феномен добре пише Фукуяма у своїй останній книжці «Ідентичність. Вимога гідності і політика ресентименту». Радикалізація полягає в тому, що захист меншин перетворився на своєрідний культ. Такий лібералізм шукає дедалі менші меншини, які обов’язково треба захищати. В результаті представники умовної більшості почуваються найбільш занехаяною меншиною в країні. Ще у 2000 році в Штатах я почув анекдот, суть якого полягає в тому, що в ситуації, коли треба звільнити когось із роботи, найбільш незахищеним є молодий білий американець чоловічої статі гетеросексуальної орієнтації. Гадаю, такий підхід є не зовсім нормальним. Коли ми захищаємо меншини, не треба перегинати палицю.

Підписанти листа, вочевидь, усвідомили, що Америка наближається до ситуації, в якій за сприяння Росії вже опинилася Європа. Йдеться про розмивання центру і радикалізацію крайнощів. Політика Трампа — це бунт проти доведеної до абсурду політкоректності. Але проблема не в самому Трампі, а в тому, що саме провокує реакції, які він уособлює. Давайте будемо поміркованими також і в наших вимогах політкоректності! Саме до цього заклику зводиться суть листа. Прикметно, що деякі з підписантів свого часу самі доклалися до поширення ідей політкоректності. Вихід автори листа вбачають не в консервативному повороті або звернені до християнських засад (як це було у відомій паризькій декларації 2017 року «Європа, в яку ми можемо вірити»), а в поверненні до витоків самого лібералізму.

В листі також йдеться про кампанії публічного цькування інакодумців. Я не буду оригінальним, якщо скажу, що це нагадує мені публічні цькування в сталінському СРСР 1930-х років. Виявляється, не лише соціалізм, а також і лібералізм можна довести до стадії колективної манії. Григорій Померанц свого часу сформулював блискучий афоризм, який чудово підходить для нашої ситуації: «Диявол починається з піни на губах ангела, який вступив у бій за святу правдиву справу». Ми боремося за правдиву справу — захищаємо жінок, захищаємо чорношкірих, ЛГБТ тощо. Однак чи означає це, що кожного, хто в чомусь не згоден з нами, неодмінно треба розглядати як порушника, якого слід поставити на місце? В результаті непомітно для прибічника таких поглядів постає цензура. Доходить до того, що людей справді звільняють із роботи за «неполіткоректні» висловлювання, журналістам забороняють писати на певні теми тощо.

Переконаний також, що некритичне перенесення західних моделей на наш ґрунт несе в собі велику загрозу. На жаль, в Україні можна спостерігати спроби, на додачу до наших власних місцевих питомих конфліктів, штучно роздмухати також протистояння західного зразка, хоча серйозних підстав для цього насправді немає. Один із таких «імпортованих» конфліктів — це конфлікт між «лівими» і «правими». Вітчизняні журналісти, наближені до відповідних лівих кіл на Заході, намагаються вишукувати в Україні людей, які мають консервативні погляди або виступають із патріотичними закликами, й одразу ж оголошують їх фашистами, ультраправими або радикальними націоналістами. Вони успішно продають цей підхід на Заході. Донори підтримують такі публікації (до речі, нерідко з цілком благих мотивів). Просто ніхто з них не поїде в Україну перевіряти, чи справді йдеться про ультраправих. Навіщо? Адже за них це вже зробили в Кремлі, звідки роками лунає пропаганда про українських ультраправих. На щастя, «проблему» зголосилися вирішувати благородні ліві українські журналісти... В реальності ж це штучна ситуація — справжніх ультраправих в Україні обмаль. Інший імпортований конфлікт — буцімто порушувана політкоректність. Яку спільноту в Україні цькують настільки, що захистити її можна лише шляхом запровадження норм політкоректності в дискусію, зокрема через заборону певних слів? Цієї проблеми не існує.

Індоктринації освіти, до якої апелює Трамп, в Україні також немає. Існують окремі мляві спроби християнської індоктринації в загальноосвітніх школах (через предмет «Християнська етика») і не менш мляві намагання їм протистояти, але навряд чи цей феномен можна назвати значущим для суспільства загалом. Якщо прояви індоктринації в освіті й трапляються, то лише на низовому рівні, як ініціативи окремих людей, здебільшого з боку тієї частини викладацького складу, що ностальгують за СРСР і діляться цим з учнями чи студентами. Острівців свідомого прозахідного лібералізму в українській освіті небагато. Наскільки мені відомо з відгуків колег, близька до цього хіба що Києво-Могилянська академія. Корупція та бюрократизація для нашої системи освіти є значно важливішими викликами.

Слід розуміти, що країна, яка живе в мирі, не може користуватися тими ж нормами суспільного життя, що й країна в стані війни, зокрема антиколоніальної війни. Крім того, внутрішній соціальний стан країн сталої ліберальної демократії принципово відрізняється від соціального стану країни, в якій власне демократія є незрілою, а ліберальна демократія залишається радше предметом мрії та проєктів на майбутнє. Тут інша соціальна ситуація, діють інші норми. Перш ніж механічно переносити західні конфлікти на наш ґрунт, варто враховувати цей контекст. Вважаю, нам в Україні дуже бажано було б мати схожої ваги відкритий лист вітчизняних інтелектуалів, але зміст його повинен бути принципово іншим.

«РЕВОЛЮЦІЯ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛА Й, ЦІЛКОМ ПРИРОДНО, ПОЧИНАЄ ПОЖИРАТИ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ»

Олег ХОМА, завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, засновник і головний редактор журналу Sententiae:

— Як на мене, Лист є симптомом чергової стадії «культурної революції», яка успішно підпорядковує собі колективний «Захід». Ідеться про стадію, коли революція вже перемогла й, цілком природно, починає пожирати власних дітей. Тому не випадково, що серед підписантів листа — велика кількість лівих інтелектуалів і навіть «сам» Ноам Чомскі, лівішим за якого важко бути навіть в уяві. Ті, хто наївно гадав, що може гратися з розхитуванням певного способу життя, не зашкодивши деяким перевагам цього способу життя, стикнулися з неприємним фактом: нові сили, бенефіціари того розхитування, мають свої уявлення, згідно з якими ліберальна свобода дискусії — така ж частина «старого режиму», як і рабовласництво. Культурній революції, зрештою, інтелектуали тільки й потрібні, щоб навернути перших хунвейбінів. Ці люди виявилися між двох вогнів: позаду демонічний «Трамп» (бррр, жах який!), попереду — ліва «молода шпана», готова змести їх «з лиця землі».

Вам не подобається боягузтво жалюгідних «інституційних лідерів», готових здати з бебехами все й уся, аби лише не наразитися на тиск «активістів»? Дарма, цю ситуацію варто було передбачити — ситуацію війни, де ворогів (у даному разі — вас, хоч як це дивно) слід знищувати, а не розважати розмовою:

«Будьте вы прокляты,
прогнившие
королевства и демократии,
со своими
подмоченными
«фратэрнитэ» и «эгалитэ»!»

Це було сказано не вчора й відображає логіку всякої успішної революції.

Зростання й економічна експансія Заходу традиційно оформлювалися в дискурсі «свободи», заснованої на «природних правах людини», що нібито належать кожному (як ніс, колір шкіри чи апендикс). Але цей тип свободи засновувався й на традиційних інституціях, на кшталт англійської судової системи, що безжально відправляла на шибеницю, каторгу чи в Австралію всіх, хто розумів свої «природні права» надто буквально. Достатньо сказати, що найавторитетніші французькі просвітники ХVІІІ ст. здебільшого схилялися до просвітленого абсолютизму й навіть, як Вольтер, були проти освіти для широких мас: «якщо народ почне міркувати, усе загинуло».

Утім, справжні пророки теперішнього суспільства — нащадки найрадикальніших просвітників а-ля Маблі, що далі розвивають проєкт «природних прав» через остаточне руйнування традиційних ієрархій.

Ключовою тут є проблема «народу, який міркує», а потім реалізує свої міркування на виборчих дільницях. Коли кожен носій індивідуального інтересу отримує суверенні права, для нього не існує ієрархій, бо перед народом-сувереном, за Руссо, зникає влада і тремтять уряди. Але він не завжди усвідомлює свої інтереси, точніше не завжди пам’ятає, що теперішні якось пов’язані з далекосяжними. Гомер Сімпсон, який продав душу за пончик (але дуже смачний пончик!) — яскрава ілюстрація такого стану справ.

Cучасний етап культурної революції, натхненний пафосом рівності, задав нові межі розуміння особистості, сім’ї, сексуальності, власного тіла. Західні суспільства за останні 30—40 років устигли прийняти ці межі на рівні загальних умонастроїв. А тепер соціальна інерція просто розставляє все на свої місця.

Революційна ситуація має завершитися реальним революційним хаосом, не сьогодні, то завтра. За теперішньої логіки подій, інакше бути не може. «Старе» суспільство життєздатне, коли його надихають ідеали, коли воно має позитивний образ себе, «місію», самоповагу. Сучасне «масове» суспільство, суціль позбавлене ідеалів (окрім навіяних логікою безмежного розширення «прав» споживати), із майже розхитаними традиційними інституціями — дуже вразливий суперник. Натомість «нові революційні сили», хоч і аморфні, проте емоційно об’єднані дуже потужним чинником — ненавистю до «рабовласницько-фашистських» еліт, і явно прагнуть повісити останнього білого політика на кишках останнього білого полісмена. Ця логіка Просвітництва має дійти свого логічного кінця.

До того ж у розвинених суспільствах, що нині є, безперечно, перехідними, найрезонансніші нині форми нерівності (расова, статева, етнічна, освітня тощо) істотно залежать від нерівності економічної. Сучасний світ, навіть у розвиненій своїй частині, доволі кепсько дає раду економічному станові дедалі більшої кількості населення. У тих самих США минулого року 69 % опитаних заявили, що мають заощадження, менші за тисячу доларів (2018-го таких було 58 %). Такий стан є украй поживним для різного роду протестних рухів, адже створює для них стабільну соціальну базу.

Дуже велике питання: чи зможе сучасний світ стати справедливішим? Від цього залежить, зокрема, і доля його опонентів. Бо в революційний момент працюють емоції й реалізуються ті гасла, які під рукою. І виявляється, що «за рік революція стала гіршою, ніж цар». Власне, про ці речі й мала би думати інтелектуальна еліта. Проте вона чомусь або «візантійство прославляє», або бере собі за пророка найузлуватішого з «куцих німців». Непомірна жадібність тих, хто реально править, розбещеність суспільства й божевілля інтелектуальних еліт — ось три складники катастрофи, яка завжди на горизонті.

України це, безумовно, стосується, як і всіх, але з деякими особливостями: у наших університетах не придушують дискусії, бо в них просто немає дискусій. Та й пересічний українець, друг телевізора, традиційно резистентний до впливу будь-яких інтелектуалів — що правих, що лівих. Але ми маємо свої лінії розлому, переважно національні й постколоніальні, що теж періодично загострюються на тлі зниження заощаджень.

Загалом, я би не надавав Листові надто великого значення. Група людей заволала, коли їх допекло те, що вони ж перед тим плекали, тією чи тією мірою. Ні, я за свободу дискусій і проти лівацького хунвейбінізму. Просто після розстрілу редакції «Шарлі Ебдо» скарги підписантів на поширення intolerance of opposing views (англ. «нетерпимості до протилежних поглядів») і «хвилю остракізму» виглядають як заява про зґвалтування, здійснене сорок років тому.

«КОЛИ МИ ГОВОРИМО ПРО ДЕМОКРАТІЮ, ПЕРЕДУСІМ ЙДЕТЬСЯ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ — ВІЛЬНОЇ, РОЗУМНОЇ І МОРАЛЬНОЇ»

Сергій СЕКУНДАНТ, професор кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова:

 — Зорієнтуватися в тому, що відбувається у світі, дуже непросто. Потрібен лакмусовий папір, який вказуватиме, рухаємося ми у правильному напрямі чи ні. Правильний напрям — це загальна гармонія. Любов, дружба між людьми і народами, спільна робота заради загального блага — це вічні цінності. Війна і сварка ніколи не принесуть більше користі, ніж дружба.

Класичний лібералізм має своє коріння у філософії Канта. Він не гарантує свободу кожній людині, однак гарантує права, які повинен захищати закон. Свобода однієї людина закінчується там, де починається свобода іншої людини. Свобода можлива лише тоді, коли захищені права не лише окремих індивідів чи груп, а всіх людей.

Не тільки для російської та української інтелігенції, а й для західної інтелектуальної еліти модним стало виступати проти ліберальних цінностей. Сучасна постнекласична філософія начебто є ліберальною, але насправді це хибно трактований лібералізм, оскільки вона не ґрунтується на фундаментальних цінностях. За своєю природою ця філософія є софістичною — «все відносно», «кожна людина має рацію».

Такий релятивізм ми спостерігаємо і в сучасних теоріях аргументації. Більшість авторів вбачають мету теорії аргументації в тому, щоб переконати іншого. Але переконання іншої людини у тому, що твоя віра правильна, як справедливо підкреслюють прихильники епістемологічного підходу до теорії аргументації, не може бути головною метою, адже аргументація завжди ґрунтується на якійсь істині. Істина, істинне буття, вічні цінності — це й є головний результат епістемології. З цієї причини логіка Платона та Арістотеля була глибоко метафізичною. Ці філософи розробляли аргументацію, що мала глибинні онтологічні основи, без яких будь-яка логіка перетворюється на софістику.

Передусім ми маємо визначитися з системою цінностей. На жаль, зараз вона постійно трансформується не лише в нас, а й на Заході. Антирасистські протести, які там тривають, не є проявом лібералізму. Класичний лібералізм услід за Ляйбніцем стверджує, що розумна й моральна людина — це те ж саме. Згідно з цим поглядом, всі живі істоти є вільними від природи. Несвобода може бути лише результатом видимості. Нам лише здається, що нас позбавляють свободи. І дійсно, наші природні права нібито повсякчас намагаються обмежити. Але природа справжньої свободи така, що навіть, якщо щодо тебе чинять насильство, ти все одно залишаєшся вільним, бо ти можеш не віддавати свої права, не погоджуватися з іншою точкою зору. З огляду на це насильство є проявом розумового безсилля — нездатності знайти розумний вихід із ситуації.

Людина має право захищати свою культуру, але тільки якщо це не переходить в обмеження прав інших людей, для яких рідною є інша культура. Індійська, китайська, єврейська і арабська культури асимілювали в собі все краще, що було в інших культурах. Неможливо за визначенням захистити свою культуру шляхом знищення або обмеження прав інших. Це радянський підхід. І результат буде таким, як і в більшовиків, — атеїзм або дуже поверхове розуміння релігії.

Навіть якщо людина сама є агресивною, впливати на неї слід не через насильство, а шляхом обмеження агресії. Нам потрібна диктатура закону, який захищав би людину, а саме — те в ній, що відрізняє її від тварини. Водночас без опори на мораль жоден закон не здатний нічого змінити. Потрібно, щоб хоча б невелике число суддів, прокурорів і співробітників Служби безпеки керувалися моральними принципами і відчували себе вільними від прагнення до особистого збагачення. Це їхнє моральне право й обов’язок. Коли ми говоримо про демократію, передусім йдеться про права людини — вільної, розумної і моральної.

«ПОЗИТИВНІ ЛІБЕРАЛЬНІ ІДЕЇ АБСОЛЮТИЗУВАЛИ ДО ТАКОГО РІВНЯ, КОЛИ ВОНИ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ ПРОТИ СЕБЕ»

Йосиф ЗІСЕЛЬС, громадський діяч і дисидент, учасник Ініціативної групи «Першого грудня», співпрезидент Асоціації єврейських організацій і общин України (Ваад України):

— Відкритий лист підписали понад 150 відомих західних інтелектуалів. Вони представляють ліберальний й поміркований лівий сегменти культурно-політичного спектра. Однак тут ці люди виступають з більш консервативних позицій і фактично ставлять себе з правого боку від центру американського дискурсу, який сам по собі дуже полівішав протягом останнього часу. Підписанти, вочевидь, усвідомили, що процес, в якому вони спершу були зацікавлені з метою усунення Трампа, вийшов з-під контролю й тепер загрожує їм самим. У самому тексті цього немає, але, думаю, ці люди бачать і свою провину в тому, що відбувається.

Культура дискусії у США зникла. Їй на зміну прийшла «культура заборони». Дискурс змістився від діалогу, доказів, від сократівсього формату бесіди до звичайної ненависті. Й невідомо, чи є сили, які зможуть повернути його назад. Американці загалом схильні доводити певні ідеї до абсурду. Толерантність, політкоректність, гендерна рівність, мультикультуралізм — це позитивні ліберальні ідеї, але їх абсолютизували до такого рівня, коли вони почали працювати проти себе. Багато інтелектуалів центристських або консервативних поглядів сьогодні просто бояться висловлювати свою позицію. Їх одразу звинувачують у расизмі, нацизмі, в речах, з якими вони не мають нічого спільного. Дискусія переноситься зі сфери ідей на особистісний рівень. Це дуже небезпечна тенденція. Питання в тому, чи не запізно пролунав заклик, чи не пройшла Америка точку неповернення.

Проблеми, які сьогодні проявилися, накопичувалися десятки років. У коледжах, університетах домінувала не просто ліберальна, а відверто ліва точка зору. Мені доводиться доволі часто, інколи декілька разів на рік бувати в США. Пригадую, вразила історія одного висококваліфікованого інженера, який емігрував до Штатів із Росії ще на початку 1990-х років. Завдяки знанню англійської він одразу влаштувався на роботу за спеціальністю. Керівництво шанувало і високо оцінювало його працю. Однак одного разу його раптово викликали й повідомили, що звільняють через скорочення штату. Цей інженер дуже здивувався, адже зазвичай першим звільняють того, кого найняли останнім, а він мав уже солідний стаж роботи. Проте йому відповіли, що не можуть вчинити так, бо ця людина — афроамериканець. Таким чином т. зв. позитивна дискримінація також перетворилася на абсурд. Замість здібностей і професійного рівня визначальним чинником стала раса.

На мій погляд, суть природи не в торжестві лібералізму чи консерватизму, а у вічній динамічній рівновазі цих двох тенденцій. Уявіть собі своєрідний вселенський маятник, який коливається справа наліво і навпаки. У цивілізованому суспільстві амплітуда має бути невеликою. В минулому, зокрема у ХХ столітті, вона досягала екстремальних значень й призвела до двох світових війн. Про це слід пам’ятати. Останні років 15 маятник рухається у правий бік. Однак ліберальні інтелектуальні кола поступово накопичують вагу, і з часом це навантаження спрямує маятник ліворуч. Хотілося б, аби процес залишався в межах закону та демократичного дискурсу. На жаль, поки що цього не вдається досягнути.

Зараз ситуація загострилася значною мірою завдяки методам правління Трампа та епідемії COVID-19. Ці фактори спрацювали як мультиплікатор, як збільшувальне скло, що масштабувало всі особисті та міжгрупові роздратування, фрустрації та конфлікти. Політика демократів, зокрема Обами, сприяла існуванню великих груп населення, що не працюють і потребують державної допомоги. Вона передбачала постійне зростання податків. Безумовно, державна допомога необхідна, слабкі прошарки населення слід захищати, але не можна доводити це до абсурду. Крім того, важливою для США є проблема нелегальних емігрантів. Трамп намагається з нею боротися, але це також викликає напруження в суспільстві.

Усі ці чинники разом призвели до сумних наслідків. Америка перебуває зараз на межі громадянської війни. Ми бачимо, як натовпи трощать магазини й авто, вже є загиблі. Звичайно, суть протестів не в цьому, але такі явища постійно їх супроводжують. Згадайте обидва Майдани в Україні — нічого подібного там не було. До моменту, коли «беркут» відкрив по протестувальниках вогонь, усе відбувалося мирно. Усіх провокаторів вилучали самі майданівці. Чому протестувальники в США, які виступають під ліберальними й антирасистськими гаслами, не можуть самоорганізуватися й попередити провокації?

В Україні також є певні прояви лівої та правої ідеологій, але вони не спираються на відповідні соціально-економічні групи. Наше суспільство не структуроване, тому ідеологічне протистояння лівих та правих проявляється слабко. На відміну від Заходу, де в інтелектуальній сфері домінують ліберали та ліві, в нас перевага тієї чи іншої сторони не є очевидною. Війна, яку веде проти України Росія, зміщує наш дискурс вправо. Таким чином, розподіл на умовних лівих та правих значною мірою визначають не соціально-економічні програми, а зовнішньополітичний та воєнний чинники. «Ліві» виступають за примирення з Росією, «праві» ж займають більш жорстку та принципову позицію. З огляду на це загальна картина — доволі спотворена.

Україна зараз перебуває в іншому цивілізаційному вимірі. Америка та Європа — далеко попереду. Вони давно пройшли початкову стадію сирої демократії, на якій знаходимося ми. З другого боку, в сучасному світі немає кордонів для ідей, тому всі процеси там впливають і на нас також. Не думаю, що до етапу, на якому перебуває Захід, нам доведеться йти 200 років. У цій суміші старих та нових ідей ми рухаємося значно швидше.