Про хронічне «недолікування»

Із Володимиром Горбачем, політичним аналітиком Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, ми зв’язалися одразу після останньої онлайн-зустрічі на рівні міністрів закордонних справ країн «Нормандської четвірки». Потім був указ Президента України про новий склад української делегації для участі в Тристоронній контактній групі в Мінську. «Я вважаю, що цим кроком Україна ще раз демонструє велику серйозність і великі наміри, які є в нашої країни для виконання Мінських домовленостей. По-друге, ми демонструємо, що ми хочемо рухатися й не втрачати час. Як уже кілька разів казав Президент, ми не збираємося роками вести безрезультатні переговори», — заявив керівник Офіса Президента Андрій Єрмак. Хоч коронавірус і відволік основну увагу від теми Донбасу і Мінських переговорів, вони все одно залишатимуться на порядку денному.

«ЗАХІД НЕ БУДЕ ТИСНУТИ НА ПУТІНА БІЛЬШЕ, НІЖ УКРАЇНА»

— Ключова стратегічна помилка нової влади — це розмови про якісь інші домовленості, зокрема політичні (проведення виборів на окупованих територіях, наприклад), до моменту виконання першого та найбільш надійного критерію виконання угод: припинення вогню. Допоки вогонь не припинено, всі інші переговори не просто безглузді, а шкідливі для України.  Без припинення вогню, ми виконуватимемо російські вимоги під їхнім тиском, що не є гарною перспективою. Ні в чому, крім обміну заручниками, прогресу не вдається досягнути. І то завдяки цим обмінам росіяни отримали собі свідка по збитому боїнгу МН-17 Цемаха, підслідних в Україні «беркутівців», своїх диверсантів і агентів у Одесі.

— Яка ваша загальна оцінка ролі Нормандського формату та Мінських угод для України?

— Формат Мінських домовленостей і Нормандський переговорний формат — та реальність у якій ми існуємо, і вибирати зараз нам у «меню» більше, насправді, немає з чого. Мінські домовленості виконали свою функцію на початковому етапі, зупинивши поширення російської агресії по території України. Вони дали країні можливість виграти час і зменшити кількість територіальних, матеріальних людських втрат. Зафіксували проміжний стан і перевели війну з агресивної до тліючої фази, зафіксувавши лінію розмежування принаймні на мапах і зупинило найгірший сценарій. З’явилися спроби пізніше чимось доповнювати ці домовленості, зокрема за часів Порошенка була ініціатива щодо залучення миротворчої місії ООН. У результаті ці варіанти не були зреалізовані, але це один зі сценаріїв, який можна було імплементувати. Проте ключові рішення приймаються в Кремлі. Чи вдасться колись Україні дотиснути російську сторону до такого сценарію — невідомо. Багато чого нині залежить від того, як розвиватиметься ситуація в РФ — у політичному, економічному планах. Якщо Росія буде послаблюватися, то вона може піти на такий сценарій: введення миротворців для них буде способом збереження обличчя.

— Чи є шанси «дотиснути» Росію, якщо вона стане слабшою, з огляду на тенденцію, що коли в РФ є проблеми внутрішнього характеру, вона намагається компенсувати їх «зовнішніми перемогами»?

— Україна сама по собі дотиснути Росію навряд чи може, але разом зі своїми західними партнерами, гіпотетично, так. Проте для цього потрібно мати свою тверду позицію, а для твердої національної позиції — мати відповідну владу. Такого, на превеликий жаль, ми нині не маємо, досить розмитою є нині позиція з точки зору національних інтересів, професійності і навіть здатності комунікувати з зовнішніми партнерами. Санкції — останній бастіон існування коаліції проти Росії, але якихось інтенсивних контактів, переговорів і врахування української позиції з західними партнерами не відбувається. Слід розуміти, що більше тиснути на Путіна, ніж Україна, вони не будуть. Тому вся надія на процеси всередині самої Росії, пов’язані насамперед з падінням цін на нафту та серйозними економічними проблемами, які потягнуть соціальні. Також пам’ятаємо, що паралельно йде втома від самого Путіна психологічно, політична легітимність його влади теж зменшується. Чи ризикнуть росіяни погасити свою напруженість шляхом зовнішньої експансії? Цілком можливий варіант, він традиційний у російській імперській історії. Тут уже питання оцінки росіянами наслідків таких дій: якою буде відповідь Заходу на нове розширення і чи не пришвидшить це внутрішні проблеми через нові санкції та заходи стримування, що цілком реалістично.

«МИ СТОЇМО НА ПОРОЗІ ВНУТРІШНЬО-ОЛІГАРХІЧНОЇ ВІЙНИ»

— Чи є нинішня українська політика наслідком помилок на початку незалежності?

— Можна говорити, що це помилки, а можна говорити, що це об’єктивна реальність, продиктована самою структурою населення України. Там, де наші сусіди робили «шокову терапію», в нас процес розтягнувся на хронічне недолікування. Був ще один момент, який серйозно вплинув на Україну: формування олігархічної моделі за часів президентства Кучми, особливо, його другої каденції, коли під контролем олігархату опинилася українська державність, як така. Саме наприкінці правління Л.Кучми олігархи перехопили контроль над ситуацією в державного апарату. Олігархат підпорядкував собі бюрократію, тому  в нас немає держави в глибинному розумінні, яка могла б протидіяти таким чинникам, як прихід до влади непрофесійного президента, відсутня професійна бюрократії при владі. Тому внутрішня політична структура України, справжня модель, не написана в тексті конституції, є патримоніалізмом у політиці і олігархатом у економіці. Це все послаблює нашу позицію, бо ворог може знайти спільну мову з олігархатом, а протидіяти на цьому рівні в державі буде просто нікому. Якщо раніше президенти, той самий Кучма, утверджували себе в ролі арбітра над олігархами, то сьогодні, коли олігархи мають величезний вплив на державу, Зеленський не може бути таким арбітром, він не може втримати олігархів від війни між собою, тож ми, насправді, стоїмо на порозі внутрішньо-олігархічної війни.

— Петра Порошенка ви назвали б олігархом?

— Порошенко є цікавою фігурою в цьому розрізі, зокрема тим, що він одночасно і олігарх, і президент. Він діяв у якийсь період у своїх власних інтересах, як олігарх. Навіть коли обіймав посади на рівні міністрів закордонних справ чи економіки, голови Наглядової ради Нацбанку чи секретаря РНБО. Проте коли він власне з олігарха піднявся на рівень президента, то діяв уже не лише у власних інтересах, а й у національних теж. Довелося організовувати оборону країни, реанімовувати соціально-економічну систему країни. Так чи так, йому доводилося обмежувати олігархів у їхніх апетитах, Порошенко в цьому контексті міг бути першим серед рівних, на відміну від Зеленського.

«СЛІД БУЛО ПОЧАТИ З РЕФОРМИ СПРАВЕДЛИВОСТІ, НА ЯКУ В СУСПІЛЬСТВІ БУВ ЗАПИТ, А САМЕ — СУДОВОЇ РЕФОРМИ»

— Чи є шлях подолання олігархату?

— Модель, яка існує з кінця 90-х, еволюціонувала. З одного боку, концентрація капіталу відбулася в небагатьох, це була радянська власність. Проте зараз уже виросли інші багаті групи, наприклад, у аграрному бізнесі, тобто іншому економічному ґрунті, і цей процес неминучий. Зміна технологій змінюватиме й олігархічну модель. Сьогодні бачимо, що нинішня криза, яка наступає, демонструє максимальний вплив олігархату на державу. Це може бути піком розвитку такого стану, після якого може початися відкат. В результаті неминучих змін, які тягне за собою карантин, світова криза, зміна ситуації на зовнішніх ринках, призведе до перетворення внутрішньої структури економіки самої України, що неминуче позначиться на олігархічних монополіях. Зовнішні виклики будуть змушувати олігархат внутрішньо перетворюватися, адаптувати свій бізнес до ринкових умов. Адже влада буде безпорадна, щоб їм якось допомогти, на відміну від ситуації в минулому. Думаю, що ця криза має бути використана, щоби змінити економічну модель України: посилювати роботу на внутрішній ринок і підвищення платоспроможності населення. Не лише викопав і продав, а переробив і спожив. Не такий великий ринок у нас, але потрібно його збільшувати. Це має бути пріоритетом роботи нормального, національного, патріотичного уряду України.

— Сьогодні бачимо певну кризу реформ, зокрема медичної. Чому в Україні не сталося досконалої стратегії реформування?

— Стратегічні помилки були такі: слід було почати з реформи справедливості, на яке в суспільстві був запит, а саме — судової реформи. Дати людям надію звертатися до суду. Через судову реформу можна було зробити те середовище, через яке інші реформи могли б бути продуктивними. Друга важлива реформа, що мала б йти паралельно з судовою — реформа державної служби. Її теж не зробили, бо без держслужбовців не можливо провести нормальні галузеві реформи. Це системна помилка, ще починаючи з уряду Яценюка. Сьогодні реформи в принципі неможливі, бо в умовах кризи йдеться про виживання країни, а не її реформування. На будь-яку реформу, потрібен час, люди і гроші. Нині всіх компонентів у нас бракує. Минулі реформи ще можна дотягти, але, вірогідно, й вони зупиняться. Наприклад, реформа охорони здоров’я, найімовірніше, буде пригальмована, бо ресурсів просто немає.

«ПОСЛАБЛЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ВЛАДИ ПРИЗВЕДЕ ДО КОМПЕНСАЦІЇ ЧЕРЕЗ ПОСИЛЕННЯ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ»

— Політика влади за умов коронавірусу показати ці вади держуправління, чи навпаки країна змогла прийняти цей виклик?

— Поки ми перебуваємо всередині ситуації, складно підбивати підсумки. Якщо виходити з оптимістичних очікувань, то можна сказати, що нам, як країні дуже сильно пощастило. Епідемія не дійшла до нас на початку, а вже коли ми побачили реальні масштаби. Оскільки наша влада є неофітами в управлінні, то вони почали повторювати заходи європейських країн: мавпували їх досить нерозбірливо, діяли за принципом «краще перебдіти, ніж недобдіти, що подобалося, те й запроваджували. Однак це врятувало нас від серйозного спалаху, хоч карантин запровадили жорсткіший, ніж потрібно було і раніше, ніж потрібно було. За рахунок цих заходів, завдали більшої шкоди економіці, ніж можна було завдати. Тут уже питання ціннісне: будуть люди, які скажуть, що важливіше було зберегти життя та здоров’я тут і зараз, а хтось скаже, що важливіше було зберігати економіку та добробут населення.

— Що ближче до місцевих виборів, то більше можна спостерігати протистояння, навіть скандали між центральною і місцевими владами. В чому, на вашу думку, причини і якими можуть бути наслідки?

— Бачимо певний запит місцевих політичних еліт на власну суб’єктність, власні рейтинги, меншу залежність від влади, бо на конфлікті є надія виграти вибори. В загальнонаціональному порядку ми маємо яскраву ерозію центральної влади, нині вона слабка і є наслідком минулорічного вибору. Послаблення центральної влади призведе до компенсації через посилення місцевої влади. І якби ми мали процес нормальної децентралізації, з призначенням префектів, які наглядали б на місці і реагували, то ситуація була б збалансованішою. А так ситуацію публічного протистояння може використати третя сторона, зокрема Росія, особливо на півдні та сході, де може бути велика підтримка «ОПЗЖ», і вони зможуть будувати там свої феодальні вотчини з проросійським душком. Це небезпека не лише для центральної влади, а й української державності загалом.