МЕНЮ

Про гранти і схеми

Валентин ТОРБА, «День»
4 липня, 2019 - 19:02
Павло ЖОВНІРЕНКО: «Коли я зустрівся з паном Соросом, то сказав йому, що є єдина фраза російською мовою, яку знав Рейган, «доверяй, но проверяй». І тоді він запропонував мені бути головним аудитором Фонду «Відродження». Після того я побачив речі, які стосувалися не лише цього фонду, а й інших. Для мене то був певний шок»

У новітній історії України існують сторінки, які мають не лише суперечливий, а й трагічний характер для державотворення. «Лихі 90-ті», повернення до влади славнозвісних «червоних директорів», зрощення влади і криміналітету, повзуче зросійщення, засилля проросійських сил у Криму й на сході України і зрештою безліч механізмів незаконного й напівзаконного (як-от «розпил» грантових коштів) збагачення — все це лише деякі з параграфів, які не знайти в офіційних підручниках. Проте ми й досі живемо в згаданих реаліях. Про це «День» поспілкувався зі головою правління Центру стратегічних досліджень та колишнім директором програми «Громадянське суспільство» Міжнародного фонду «Відродження» Павлом ЖОВНІРЕНКОМ.

«У 1990-ті МИ ОТРИМАЛИ ЗРОЩЕННЯ ВЛАДИ, БІЗНЕСУ І КРИМІНАЛІТЕТУ»

— Початок 1990-х років. Україна стає незалежною, здавалося б, відкриваються певні шлюзи для того, щоб ми стали не просто пострадянською країною, а повноцінною європейською державою. Зауважу, що Росія першою вийшла із СРСР, оголосивши пріоритет законів РРФСР над загальносоюзними. Наскільки тоді відчувалося, що Україна з тим потенціалом, який був набутий за радянських часів, у тому числі кадровий потенціал, здатна до якісних перетворень? Чому згодом з приходом Кучми почався відкат і як це відбувалося?

— Бажання Росії стати незалежною від СРСР було тактичним. То була боротьба Єльцина з Горбачовим, і це той унікальний випадок, який спрацював на Україну. В перспективі Росія все одно бачила і бачить себе імперією. Коли Єльцин зрештою утвердився при владі і став главою держави, то, наприклад, при ньому 1993 року було ухвалено закон про російський статус Севастополя. При Єльцині ж були заяви про російський Крим. Хоч сам Єльцин начебто офіційно підтримував територіальну цілісність України, але вектор імперськості Кремля при ньому зберігався. Щодо самих українців, то ми хотіли незалежності завжди. Я ріс на Донбасі, і для мене те, що Україна може стати незалежною, було мрією. Можу сказати, що бути націоналістом у російськомовному середовищі набагато важче, ніж, скажімо, в Галичині. Ще в Москві під час перебудови я зрозумів, що Галичина — це душа України, а схід — це її руки. Або, якщо хочете, це два крила.

ФОТО НАДАНО ПАВЛОМ ЖОВНІРЕНКОМ

Але, повертаючись до питання, чому забуксував процес державотворення в 1990-х, то гадаю що однією з причин цього є те, що при переході на ринкову економіку великі активи потрапили до рук, які до того не займались бізнесом. Ці люди потім стали олігархами. Що таке олігархат? Це влада плюс власність. Певні представники комуністичної номенклатури, славнозвісні «червоні директори», взяли підприємства у свою власність. Інша сфера — це кримінал. У певний момент відбулося відповідне зрощення цих сфер. Дехто, так би мовити, зійшов з дистанції. Ті ж, хто залишився став зараз уособленням тієї кон’юнктури, яку ми маємо. Тобто — це зрощення влади, бізнесу і криміналітету. Потім 1999 року Кучма балотується на другий термін. Він домовляється з Ахметовим, щоб останній забезпечив йому перемогу на сході України взамін на контроль над регіоном. Адже у Кучми там особливого впливу не було. Таким чином, Донбас був відданий конкретним місцевим кланам. Відповідно, і закони почали підлаштовуватись не під державницькі цілі, а під цілі великого бізнесу.

При цьому ми довго не могли позбутися радянського досвіду управління. Та й чи позбулися?

— Перш за все, Радянський Союз — це не лише ідеологія. І не лише система пригнічення чи зомбування. Якщо говорити про систему керівництва, тобто кадрову систему і систему відповідальності, то там багато чого варто повчитись. Наприклад, було поняття кадровий резерв. Тобто неможливо, щоб, припустимо, керівником обласної міліції став той, хто не пройшов районний рівень, міський відділок і таке інше. Неможливо було, щоб, скажімо, керівником Мінагрополітики була призначена людина, яка до того не працювала на землі. Існували ланки, які людина мала пройти і набути відповідного досвіду. Відповідним чином формувався кадровий резерв. До речі, така ж система працює і на Заході. Образно кажучи, неможливо перестрибнути з машиніста доїльного апарату до водія автобуса. На жаль, у нас зараз в цьому питанні дійшло до абсурду, коли генпрокурора призначили без юридичної освіти. За останні майже два десятиліття не було міністра екології, який до призначення мав стосунок до охорони навколишнього середовища. Я з жахом на це дивлюся. Не має бути так, щоб під гаслом «пошуку нових облич» капітан круїзного судна набирав усю команду, включаючи старпома, боцмана, мотористів, у портовому пивбарі, не цікавлячись ні дипломами, ні сертифікатами, ні атестатами, і з єдиною вимогою: щоб претендент до цього жодного разу не виходив у море на кораблі!

Тому, якщо ми говоримо про те, що Україна має стати повноцінною державою, то не можна відкидати все те, що є логічним у науці управління. Тобто системність, плановість. У нас зараз немає жодної повноцінної стратегії розвитку держави. І це при тому, що кожне міністерство на папері плодило безліч таких «стратегій». Але коли шукаєш реальний план дій на виконання стратегії — його немає. Тобто маємо папірець без конкретного вказування алгоритму втілення. У плані дій мають розписуватися конкретні кроки, які потрібно зробити для досягнення поставлених цілей, встановлюватися відповідні терміни й відповідальні виконавці. Цього, до речі, від нас вимагає і Захід. Поки що в державі немає розуміння того, що ми будуємо один спільний будинок — Україну, і не так важить, хто саме. У нас виходить, що стара бригада пішла, а нова починає все робити заново. Все це від відсутності єдиної державної стратегії з відповідним планом дій.

«МИ МАЄМО НЕ ВИБОРИ, А СХЕМИ»

— Можливо, можновладцям і не потрібні жодні плани дій, які передбачають звіт? Адже це дає змогу розмити відповідальність, перекласти її на попередників тощо.

— Безумовно. І тут є велика відповідальність за такий стан справ олігархату. З іншого боку, є й відповідальність виборців. На жаль, виборець забуває про вибори одразу після їх закінчення. Ми забуваємо передвиборчі програми кандидатів. Я не розумію, чому ні ЗМІ, ні громадські організації не вимагають звітів із виконання програм. Вони шукають компромати, але не аналізують результатів чи безрезультатності передвиборчих обіцянок. Кандидати мають займатись аналізом передвиборчих програм свого конкурента. На мою думку, найкращою передвиборчою програмою будь-якої виборної особи, яка іде на другий термін, є звіт про виконання своїх попередніх обіцянок. Це було б екзаменом кандидатів на їхню зрілість як державників. Причому краще це робити в онлайн-режимі. Технічно все це можливо.

— У деяких країнах вже навіть голосують на виборах онлайн.

— Наприклад, так роблять в Естонії. Я про це говорив ще 2014 року. Тому що в такому разі могли б голосувати громадяни України на окупованих територіях. Для цього їм потрібен був би лише інтернет. Особисто я маю причетність до виборів ще з 1980-х років. І мушу визнати, що ситуація навіть з виборчим законодавством стала нині ще гіршою, ніж була тоді. На початку незалежності депутати дійсно були народними. Ти міг обратись депутатом лише тоді, коли за тебе проголосувало понад 50% людей на окрузі — не більше за когось, а більше за половину виборців. Крім того, якщо менше ніж 50% виборців прийшло на голосування, то вибори визнавалися недійсними навіть, якщо за тебе проголосувало хоч 60% від тих, хто прийшов. Тобто людина заручалась підтримкою реальної більшості народу. Потім, із середини 1990-х все це почало змінюватись. Зараз ми маємо не вибори, а схеми. Після того як Ахметов отримав ту ж Донецьку область фактично у власне управління, України там уже не було, хоч усі основні кадри — СБУ, МВС, керівники різних рівнів — продовжували формально присягати на вірність нашій державі.

 — І це на батьківщині Стуса, Сосюри, Світличного...

— Саме так. За Кучми розпочався черговий етап зросійщення Донбасу. Вибори в цьому плані стали лише механізмом, інструментом, який далекий від об’єктивного вибору громадян.

«Є ПРОБЛЕМИ З НЕВИПРАВДАНОЮ ДОВІРОЮ ІНОЗЕМНИХ ФОНДІВ ДО НАШИХ ОКРЕМИХ ГРАНТООТРИМУВАЧІВ»

— Є ще один прошарок тих, хто, так би мовити, знайшов себе під час кризи. Це так звані грантожери. Складається враження, що є певна купка людей, які присмоктались до конкретних західних грантових програм, створивши власні анклави, і не допускають інших. При цьому вони створюють імітацію діяльності.

— Сама система грантів — абсолютно нормальна, вона довела свою ефективність на Заході й частково у нас. Частково — бо дійсно є проблеми з часто невиправданою, на мою думку, довірою іноземних фондів до наших окремих грантоотримувачів. Джордж Сорос мені якось запропонував перейти до фонду «Відродження» — керівником програми «Громадянське суспільство і культура».

Приходжу туди. Дивлюсь, що ідея і механізм досить нормальні — громадські організації функціонують, подають заявки на потрібні для суспільства проекти, отримують гранти. Але потім відчуваю, що щось відбувається не зовсім те, чого я очікував, що є вагомі підстави для підозр у наявності корупційної складової. Наприклад, створюються сім громадських організацій, як сім «друзів». Усі сім організацій пишуть заявки на гранти, що всі вони будуть займатися чудовими справами. Іде стандартний набір — навчання, семінари, проекти... Їм надається зарплатня на двох-трьох людей, орендований офіс, комп’ютер, факс, принтер, канцтовари... Але фактично все купується в одному екземплярі й міститься в одному офісі. І в разі перевірки, залежно від того, яку саме організацію перевіряють, саме ця організація і з’являється в офісі. Коли я зустрівся з паном Соросом, то сказав йому, що є єдина фраза російською мовою, яку знав Рейган: «Доверяй, но проверяй». І тоді він запропонував мені бути головним аудитором Фонду «Відродження». Після того я побачив речі, які стосувались не лише цього фонду, а й інших. Для мене то був певний шок. Було вкрай образливо і за Сороса, і за інших спонсорів, які, заробивши грошей, спрямували чималу їх частину на розвиток України, ліквідацію корупції, вирощування насіння демократії — а тут їх, ці зерна, розкрадають мої співвітчизники... Потім у мене сталася серйозна аварія, посаду головного аудитора було скорочено, я зайнявся іншими справами.

Випадковий збіг?

— Не знаю. Не можу когось звинувачувати в цьому, але численні сигнали і від друзів, і з відкритих джерел дають підстави для підозр, що схеми, хоч і модернізувалися, але нікуди не поділися донині.