МЕНЮ

Про гігієну...

Іван КАПСАМУН, «День»
6 квітня, 2020 - 19:33
або Про важливий контекст Премії імені Георгія Ґонґадзе, яку цього року вручатимуть вдруге

21 травня мають оголосити другого лауреата Премії імені Георгія Ґонґадзе (заснована в 2019-му). Цього дня журналістові виповнилося б 51 рік, але, на жаль, Георгія немає з нами вже майже 20 років (був викрадений і вбитий у вересні 2000 року)... Днями Капітула Премії імені Георгія Ґонґадзе оголосила короткий список номінантів, до якого увійшли журналісти Роман Вінтонів, Павло Казарін та Богдан Логвиненко. До довгого списку, за повідомленням сайту pen.org.ua, входило 22 українські журналісти (прізвища не називаються). Претендувати на Премію можуть бути лише журналісти, які працюють в Україні і які протягом останніх 5 років лишалися в професії (сума винагороди для лауреата — 100 тис. грн.). Засновником відзнаки є Український ПЕН у партнерстві з powered KMBS Alumni platform та виданням «Українська правда».

«Коли ми обдумували концепцію Премії, то хотілося підкреслити важливі складові журналістської професії — такі як відповідальність перед суспільством, збереження довіри, принциповість і що для мене є ключовим — інноваційність, — розповідала минулого року (скайком) дружина Георгія, журналістка, головна редакторка і керівниця Української служби «Голосу Америки» Мирослава Гонгадзе під час прес-конференції, яка була присвячена Премії. — Ми живемо у світі, який постійно змінюється. І я б хотіла, щоб українці отримували якісну інформацію з новими підходами, в оригінальній подачі, з ресурсів, з яких як корисно, так і цікаво читати інформацію. Георгій був бійцем не лише на медійному полі, він намагався творити нові сенси і формати в журналістиці. Він створив перший інформаційний ресурс, коли лише 1% українців мали доступ до інтернету. Георгій бачив далеко наперед, передбачав майбутнє. Для мене Премія його імені стане відзнакою для тих, хто відважно, відповідально та інноваційно творить для України нові шляхи у пошуку правди і збереження довіри. Я хочу, щоб ця Премія слугувала, як колись він сам, певним барометром у журналістському середовищі, а майбутні володарі Премії були прикладами у професії».

Першим лауреатом-2019 став журналіст, публіцист, історик Вахтанґ Кіпіані. Цікаво, що за умовами Премії, лише члени Капітули мають право номінувати журналістів на її здобуття. Перелічимо тих, хто цього року ввійшли до Капітули: дружина Георгія Ґонґадзе, журналістка, головна редакторка і керівниця Української служби «Голосу Америки» Мирослава Ґонґадзе, президент Українського ПЕН, письменник Андрій Курков, журналістка, співзасновниця та власниця видання «Українська правда» Олена Притула, меценат Премії та представник powered KMBS Alumni platform Микола Сушко, письменниця, правозахисниця Лариса Денисенко, засновник «Історичної правди» та Музею-архіву преси, перший лауреат Премії імені Ґонґадзе Вахтанґ Кіпіані, релігієзнавець, письменник Ігор Козловський, правозахисник, публіцист, віцеректор Українського католицького університету у Львові Мирослав Маринович, співзасновниця та головна редакторка видання «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.

Для розуміння і повноти сюжету додамо ще ті критерії, за якими організатори обирають претендентів: відданість принципам та цінностям незалежної журналістики; професійність і компетентність; інноваційність; суттєвий внесок у розвиток окремого жанру чи медіасередовища в цілому; створення матеріалів, що призвели до вирішення або розуміння певних проблем у суспільстві та змін у країні.

Можна підписатися під кожним з цих критеріїв — всі вони важливі для журналістики і країни. А далі хочемо повернути вас, шановні наші читачі, до статті в газеті «День» під заголовком «Застереження до «благих намірів» (№ 66, 10 квітня 2019 р., з деталями можна ознайомитися за посиланням). Вона була написана рік тому і присвячена підготовчій прес-конференції організаторів Премії, в якій ми також висловили свої зауваження та поради. Пройшов рік, відбулися і відбуваються певні події, пов’язані з цією відзнакою, проте змушені констатувати, що наші застереження досі залишаються актуальними.

Наведемо фрагмент зі згаданої статті: «Премія — це добре, але якщо зло буде непокаране (замовники вбивства Георгія Ґонґадзе, а також викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського. — Ред.) тим більше коли йдеться про колегу журналіста, не буде розвитку ні журналістики, ні суспільства, ні держави. Журналісти мають протистояти, зокрема, і різним версіям, які тиражуються з приводу цієї справи, одна з яких про «російський слід». Не росіяни змушували говорити все те, що наговорив колишній президент у себе в кабінеті, а тому оцінка його слів — це найперше, що має зробити український суд, а потім все решта. Засновники цієї Премії мають розуміти всі ці процеси і бачити коріння проблеми, тільки тоді вона матиме сенс і буде дієвою. Інакше все це стане імітацією і прикриттям для замовників».

По-перше, чому ми про це так наполегливо пишемо і говоримо (можна навіть сказати — маємо право говорити)? Тому що «День» послідовно і принципово протягом багатьох років (за різних політичних режимів) висвітлює «справу Ґонґадзе-Подольського» (саме так ми в «Дні» її представляємо, і саме так про неї заявляє потерпіла сторона Олексія Подольського, якого за три місяці до вбивства Ґонґадзе аналогічно викрали, побили, але залишили живим): автор цих рядків постійно відвідує судові засідання, на цю тему в газеті написано сотні статей, а в 2015-му Бібліотекою «Дня» була підготовлена і видана збірка «Котел, або Справа без терміну давності».

По-друге, в чому суть питання? Складається враження, що Премія імені Георгія Ґонґадзе існує окремо від «справи Ґонґадзе-Подольського». Так, критерії для претендентів є правильними, однак дивує, що про саму кримінальну справу під час всіх повідомлень і виступів організаторів Премії фактично не згадують. Робиться акцент про внесок Ґонґадзе в журналістику і пам’ять про нього, але чому замовчується тема непокараності замовників вбивства, адже це ключове питання? Минулого року, після вручення першої відзнаки, ми з цим запитанням звернулися до організаторів Премії, але вони чомусь вирішили відмовчатися, взагалі нічого не пояснюючи... Суть у тому, насправді, що за свій внесок у журналістику Гонгадзе поклав життя, а сьогодні говорять про Премію його імені і не згадують про непокаране зло, не кажучи про те, що про саму справу майже ніхто не пише. «Так Кучму, виходить, забули, він же теж миротворець? Не було б Кучми, не було б такої Премії» — слушна реакція (коментар) Yury Stolyarov під постом Дмитра Чекалкіна у ФБ щодо претендентів в цьому році.

По-третє, в чому полягає ширший контекст? Зрозуміло, що країна сьогодні і найближчим часом житиме боротьбою з коронавірусом і тим, як врятувати життя людей. Проте це не дає підстав під покровом карантину творити аморальні речі, зокрема наприклад «покласти під сукно» і забути резонансу «справу Ґонґадзе-Подольського»: ні для організаторів Премії, ні для влади. Відсутність юридичної крапки в частині замовників — досі актуальний виклик для журналістів і всієї країни. Чому слідство за майже 20 років так і не назвало замовників? Це питання має не тільки юридичний, а й репутаційний характер. Прикро, що інститут репутації в нашій країні сильно девальвований, в тому числі, через безвідповідальність частини журналістів і влади, які закривають очі на важливість доведення до кінця резонансних справ.

В одному зі своїх нещодавніх текстів Павло Казарін, пишучи про коронавірус, правильно підмітив: «Гігієна — вона ж не тільки про руки. Вона ще й про голови». Цілком слушно в контексті нашої теми. Отже, вкрай важливо знати думку з приводу цієї справи цьогорічних номінантів, щоб оцінити — наскільки вони в контексті як претенденти на Премію. Ми звернулися до них із наступними запитаннями: 1. Що вам відомо про «справу Ґонґадзе-Подольського» і чи доводилося колись про неї писати? 2. Чому, на вашу думку, в Україні досі не поставлена крапка в цій справі (змінилося вже стільки президентів і генпрокурорів)? 3. Чи достатньо роблять самі журналісти, аби непокаране зло таки було покарано?

КОМЕНТАРІ

«КОМЕНТУВАТИ БАНАЛЬНО Я НЕ ХОЧУ»

Роман ВIНТОНIВ, журналіст і телеведучий, сценарист, засновник YouTube-каналу «Телебачення Торонто», автор програми «#@)??$0»:

— Я стараюся не коментувати речі, у яких я повний профан. Історія пустих висловлювань про те, чому в Україні не розслідується та чи інша справа — рівень експертів 112 каналу. Якби я вивчив матеріали всіх видань, зрозумів би середню кількість часу, яку видання приділяють тематиці цієї справи, може міг би коментувати. Але я не хочу залізати в популізм: «Коли вже влада зрозуміє важливість цієї справи, поставить крапку і т.д.». Коментувати банально я не хочу.

«ЖУРНАЛІСТИ ПІДРИВОМ ВЛАСНОЇ РЕПУТАЦІЇ ТА РЕПУТАЦІЇ ПРОФЕСІЇ САМІ ЗАКОПУЮТЬ ЦЮ І БАГАТО ІНШИХ СПРАВ»

Богдан ЛОГВИНЕНКО, письменник, журналіст, телеведучий, літературний критик, редактор, засновник проєкту Ukraїner:

1. Мені ніколи не доводилося писати про «справу Гонгадзе», втім я за нею слідкую і слідкував раніше. Впевнений, що суспільство рано чи пізно дізнається не лише про виконавців справи, зокрема Олексія Пукача, який зараз намагається касаційними позовами пом’якшити покарання, але і про замовників, та обов’язково дізнається про усіх тих, хто призвів до затягування розгляду цієї справи.

2. Я не знаю жодної резонансної політичної справи в Україні, що була б доведена до кінця. Реформування судової системи, не фасадне реформування поліції та зрештою реформа Генеральної прокуратури могла б це змінити, але ще жоден з президентів не наважився відпустити ручне управління судом і слідством заради створення інституції, яка в майбутньому б не залежала від волі будь-якого обраного президента і послуговувалась би іменем закону.

3. Працюючи в олігархічних ЗМІ, беручи подарунки від олігархічних фондів, журналісти підривом власної репутації та репутації професії самі закопують цю і багато інших справ. З іншого боку журналісти-розслідувачі все частіше звертаються до легших і хайповіших тем — записаних на маму автомобілів і квартир ненажерливих чиновників, аніж систематично і роками досліджують резонансні політичні замовлення.

«МИ ПОВИННІ РОБИТИ ВСЕ, ЩОБ РЕЗОНАНСНІ ВБИВСТВА НЕ СТАВАЛИ ПРИВОДОМ ДЛЯ ПОЛІТИКІВ ВИРІШУВАТИ СВОЇ ВЛАСНІ ЗАВДАННЯ»

Павло КАЗАРІН, журналіст, публіцист, телеведучий, співпрацює з виданнями «Крим.Реалії», НВ, Liga.net, «Українська правда», каналами «24», «Суспільне»:

— Коли сталася ця трагедія — я тільки вступив до університету і з журналістикою пов’язувати своє життя не планував. Але ми всі про неї чули й спостерігали за подіями. Вбивство Георгія Гонгадзе стало фактором великої політики — і багато в чому змінило життя країни. Мені не доводилося писати про цю трагедію — просто тому, що я почав робити перші кроки в професії через п’ять років. Але я чітко розумію, що вбивство Георгія розділило життя України на «до» й «після». І ми всі живемо в реальності, що сформована, зокрема, й цією подією.

Може, це прозвучить песимістично, але мені здається, що якщо подібні злочини не розкриваються одразу — то потім шанс на справедливість лише стоншується. Час грає проти слідства. І тому я не розраховую, що раптово можуть з’явитися нові дані, які зможуть розставити для нас всі крапки над «i».

Більше того — ця сумна практика лише триває. Приклад тому — вбивство нашого колеги Павла Шеремета. Воно сталося три з половиною роки тому — але ми й зараз гадки не маємо, хто це вбивство замовив і виконав. А версія МВС, яку ми почули минулого року, виглядає непереконливо й нагадує спробу «повісити» це вбивство на абсолютно випадкових людей.

І завдання журналістів якраз-таки й полягає в тому, щоб не дозволяти політикам нами маніпулювати. Ще раз перевірити факти. Знаходити нестиковки. Ми повинні робити все, щоб резонансні вбивства не ставали приводом для політиків вирішувати свої власні завдання. Вони можуть полягати в спробі вивести з-під удару реальних винуватців. Або в спробі звинуватити невинних. Або в посиленні своїх позицій всередині владної вертикалі. Але так чи інакше — поки одні люди вбивають наших колег, інші — заробляють на цьому собі очки.

Вбивство Георгія Гонгадзе лише довело, що немає нічого ціннішого за правду. І що в спробі цю правду від суспільства приховати деякі люди готові пускати під укіс чужі життя. Але це означає лише те, що треба називати речі своїми іменами. Чорне — чорним. Біле — білим. А не намагатися ховати голову в пісок, запевняючи, що правда десь посередині. Правда там, де вона є, і поява альтернативних тлумачень зовсім не змінює її координати.