МЕНЮ

Потрібні еволюційні кроки

Іван КАПСАМУН, Аліса ПОЛІЩУК, «День»
19 лютого, 2020 - 19:20
«Відсутність правових оцінок подій Євромайдану ллє воду на млин російської пропаганди», — експерт

За останні пів року з’явилося чимало спроб і ініціатив переглянути події Євромайдану, де в ці дні, шість років тому, тривали масові розстріли людей. На противагу усталеному сприйняттю тодішніх подій, які прийнято називати Революцією Гідності, що скинула авторитарний і злочинний режим Януковича, протилежна сторона заявляє про державний переворот, під час якого міліціонери, зокрема спецпризначенці «Беркуту», виконували свій обов’язок з захисту конституційного ладу держави, а тому — вони невинні.

Насправді, ситуацію мали б прояснити п’ять років президентства Порошенка, коли у тодішньої влади (правоохоронних органи і судів) була можливість розслідувати «справи Майдану» і в юридичному порядку дати відповідь — що все-таки трапилося під час тих трагічних подій. Ба більше, здавалося б, що постмайданна влада сама мала бути в цьому зацікавлена, натомість, суспільство так і не побачило розслідування, яке б викликало довіру, а головне — ми не побачили результат. Відповідно, питання лише накопичуються — що все-таки відбулося на Майдані, зокрема в юридичному плані, а головне із вбивством людей?   

У газети «День» завжди була своя точка зору на події, які передували Євромайдану, під час самих протестів і після зміни влади. На жаль, проблеми в нашій новітній історії мали властивість накопичуватися як сніжний ком. Так, після відновлення незалежності, як писав відомий дослідник українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. Джеймс Мейс, «незалежність отримала Українська РСР — реальну незалежну Україну ще потрібно було побудувати».

Не будемо детально описувати подальші події, зупинимося лише тезово. При всіх критичних моментах в часи першого президента Леоніда Кравчука, ми завжди виділяли три його заслуги: внесок у розвал СРСР і відновлення незалежності України, заборона Компартії України і добровільне погодження на дострокові вибори президента в 1994 році. Далі за допомогою Росії до влади в Україні приходить Леонід Кучма, який і досі залишається єдиним президентом, який керував країною два терміни. І саме за нього була створена і остаточно сформувалася кланово-олігархічна система в Україні та інші «біди». 

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Результатом його правління став помаранчевий майдан в 2004-му, який виступив проти Кучми і його намірів зробити своїм наступником Януковича. Перед цим другий президент намагався через Конституційний суд залишитися на третій термін, але не вдалося. До влади приходить Віктор Ющенко. Але як показали подальші п’ять років президентства, він виявився нездатним зламати систему свого попередника (хоча в гуманітарній сфері певні успіхи були), що і визначило його поразку в 2010-му. В результаті Віктор Янукович з другої спроби таки стає президентом, привнісши свою специфіку в усталену вже «систему Кучми» — такий собі мікс авторитарно-бандитського керування. 

І ось ми підходимо до подій 2013—2014 рр., коли розпочався третій майдан, якщо рахувати «революцію на граніті» 1990 року. Хоча, насправді, ні події 2004 р, ні події 2013—2014 рр. назвати революцією у класичному розумінні цього слова не можна, адже подальші події засвідчили, що ніяких кардинальних змін в житті країни не відбулося («система Кучми» «рулить»). Отже, після відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом у Києві розчинаються протести. Можливо, вони б і не мали такого драматичного продовження, якби не жорсткий і кривавий розгін міліціянтами молоді в ніч з 29-го на 30-те листопада. Це спонукало мобілізацію суспільства до масових протестів, які тривали три місяці і закінчилися трагічно — розстрілом людей в центрі української столиці (майдан Незалежності тоді нагадував поле бою).

Чи мали люди права на протест? Звичайно, тим паче Янукович дав привід. Чи були підстави у «Беркуту» жорстко бити молодь 30            листопада? Ні, це був мирний протест без агресії. Чи мали потім право протестувальники захоплювати Київську міськдержадміністрацію? Радше ні, бо згідно з законом це захоплення державної установи. А подальші вбивства?.. Ця низка запитань можна продовжувати          — їх багато. Але суть у тому, що тодішня влада фактично розвернула зовнішньополітичний курс держави, хоча сама до цього переконувала суспільство, що угоду потрібно підписувати, тобто спровокувала людей на протест, а потім застосувала насильство. Далі ж визначити юридичну чистоту насправді дуже складно, напевно, саме тому на це не спромоглася, а, скоріше, не мала бажання постмайданна влада.

З іншого боку, газета «День» тоді писала, що «якщо ви так будете знімати Януковича, то отримаєте пряме путінське правління». Власне, так і сталося. Росія ведучи свою гру на Євромайдані, яку також потрібно було дослідити, щоб в потрібний момент «евакуювати» Януковича і користуючись вакуумом влади реалізувати спецоперацію по захопленню Криму і частини Донбасу. Тобто ми отримали путінське правління на частині нашої території. Взагалі від подій на Майдані виграли всі       — і зовнішні сили, і окремі українські олігархи, і тодішня українська опозиція, і..., окрім самих людей. Зверніть увагу, загаданий Кучма, навіть після всіх подій, сьогодні представляє Україну на переговорах в Мінську...

Тобто події шестирічного давності потребують комплексного аналізу.

«ТЕ, ЩО МИ НАЗИВАЄМО РЕВОЛЮЦІЄЮ — ЦЕ СТАДІЯ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ...»

Віталій ТИТИЧ, адвокат:

— Питання оцінки подій на Майдані для мене, безперечно, пов’язані з тими доказами, які я маю. А ці докази свідчать про складний контекст: з-за «порберика» ми шість років отримуємо фейки стосовно перебігу подій, а з українського боку ми шість років маємо міфотворення, зокрема в інтересах певних осіб, яким хочеться перекручувати факти. Також я звертаю увагу, що існують не лише закриті кримінальні провадження, а й докази досліджені в суді, на відкритих засіданнях, які є в Ютубі.

Насправді, те, що ми називаємо революцією — це стадія насильницького протистояння, яке було спровоковане нападом на молодь 30 листопада. Згідно конкретних епізодів — це провокації, які мають ознаки терористичного акту, що вчинялися руками осіб, які належать до правоохоронних органів і до так званих «тітушок». Також були особи, які приводилися організаторами злочину на територію Майдану та позиціонувалися як учасники протестів, які у відповідь на агресію вчиняли такі самі провокації та вбивства правоохоронців, які, як правило,  не мали стосунку до застосування зброї чи надмірної сили. У моєму розумінні, за тими доказами, стоїть низка терористичних актів, зокрема терористичний акт 20 лютого на Інститутській, вчинений шляхом вбивства із застосуванням вогнепальної зброї 48 осіб і поранення більше ста. Він координувався і організовувався на найвищому державному рівні, докази цього були досліджені на судовому засіданні, і це той підсумок, який ми маємо на сьогодні. Саме для того, щоб уникнути доповнення картини обвинувачення, Росія ініціювала так званий «обмін беркутів», щоб вирвати їх з метою розірвання цього процесу.

З іншого боку, були вбивства правоохоронців, які починали розслідуватися управлінням спеціальних розслідувань і у певних моментах вони були розцінені як такі самі жертви. За підозрою Бубенчику, вбиті ним прапорщик та майор Внутрішніх військ МВС, і поранений ним прапорщик, розглядаються як жертви того ж самого терористичного акту, оскільки це якраз і є його початком. «Група Парасюка-Бубенчика» зчинила провокацію, яка була використана як формальний привід для того, щоб розстріляти беззбройних людей. Відповідно вони є учасниками цих злочинів, а ті правоохоронці, яких було вбито, є потерпілими. За моєю логікою юриста вони так само мали би бути віднесені до героїв Небесної сотні. Люди виконували свій обов’язок, особливо якщо почитати як вони опинилися на Майдані. Наприклад вбитий прапорщик, хлопець 1975-го року народження, військовослужбовець ВВ, сільський хлопець, який має двоє дітей. 18 лютого його відправляють в Київ для підтримки громадського порядку, шикують в ці моноліти, 19 лютого він стоять на Майдані без зброї, і його вбивають. Я ставлюся до цього як до умисного вбивства, зчиненого при обтяжуючих обставинах, небезпечних для багатьох інших осіб, представника правоохоронного органу, який не має будь-яких обставин щодо зменшення кримінальної відповідальності. Тобто все це треба осмислювати і надавати реальну оцінку.

Я дуже негативно ставлюся до подій навколо «справ Майдану», не лише зараз, а й всі шість років ми про це говорили. Те, що відбувається у судах, це не випадкова річ, а умисні дії, спосіб знищення результатів, унеможливлення правосуддя як такого. У різних провадженнях по-різному, але загалом всі сили направлені на те, щоб втрачалася актуальність цього розслідування: на цьому тлі вчинялися чисельні процесуальні диверсії щодо відкладення, затримання, змінення запобіжних заходів, знищення доказів. Влада стимулювала цей процес, і я про це говорив навіть тоді, коли був координатором Громадської ради доброчесності. Звісно, є виключні обставини, коли можна зробити відкладення, проведення експертизи і т.д. Але так, як це розглядається у нас — раз на два місяці, це дикість та умисне спотворення процесу.

Які кроки потрібно зробити щоб запобігти такому стану речей? Здійснити те, чим марять люди, які розповідають, що була якась революція. Не ходити й плакати, що ось річниця певної дати, а питати — чому людей вбили і що треба зробити, щоб винні були покарані?

«ВЛАДА МАЄ ДБАТИ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕУПЕРЕДЖЕНОГО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ «СПРАВ МАЙДАНУ»

Олександра МАТВIЙЧУК, правозахисниця, голова Центру громадських свобод:

— Існує два різних види пам’яті людей про те, що насправді мало місце під час Майдану. Мова йде про комунікативну пам’ять, коли події передаються в усних оповідях людей, які мали змогу споглядати їх на власні очі, до інших людей. Зараз ми бачимо, як навіть на цьому рівні до пам’яті вливаються ті голоси та наративи, які дублюють російське бачення подій. За комунікативною пам’яттю йде пам’ять культурна, яка ґрунтується на символічних, матеріальних, інституційних практиках по меморації та на тих сенсах, які вкладаються. Навіть якщо зараз є достатньо багато людей, які бачили ці події на власні очі, яким складно розказати щось що не мало місця, бо вони це бачили — то через три покоління цих людей не буде, і нам вже зараз треба думати, які сенси ми на рівні країни маємо закласти в події, що мали місце з листопада 2013-го по лютий 2014-го. Бо від цього залежить, чи це буде Революція гідності, чи щось інше. Це величезна відповідальність громадянського суспільства.

У чому полягає відповідальність влади? Окрім символічних речей, які мають описувати соціологи та історики, всім цим подіям має бути дана правова оцінка. А це неможливо без належного розслідування того системного і масштабного нападу, який протягом 3 місяців здійснювала влада Януковича на протестувальників, використовуючи юридичні механізми, як, наприклад, незаконні арешти, сфабриковані кримінальні та адміністративні справи, або позапроавові механізми: побиття, викрадення, катування, вбивства — поставити крапку на всіх цих епізодах, яких станом на шостий рік зафіксовано 4700, без правової оцінки неможливо. Відповідальність влади у тому, що вона має дбати про організацію, надання ресурсів, забезпечення об’єктивного та неупередженого судового розгляду цих справ. Відсутністю цих правових оцінок вона ллє воду на млин російської пропаганди.

У листопаді минулого року ми, Євромайдан-SOS разом з родинами загиблих, постраждалими та їхніми адвокатами виходили під Офіс Президента, щоб звернути публічну увагу очільника держави на наші листи йому. Ми пропонували цілу низку конкретних кроків: це і зміни до законодавства, зокрема про заочне засудження, і створення підрозділу ДБР і переведення туди людей, які зберігають інституційну пам’ять, яку не можна зафіксувати в томах, та багато чого іншого. Бачимо, що деякі з цих кроків почали виконуватися з-під палки.

Євромайдан, як на мене ще не закінчився, він окреслив вектор розвитку країни революційним шляхом, і тепер ми, виборовши для себе нові завдання, маємо робити еволюційні кроки.