Під приводом «захисту істинно православних»
Як можна мінімізувати небезпеку нової російської агресії, виключати яку не можна?Про те, що відбулося на складах боєприпасів під Ічнею на Чернігівщині, на нашу думку, ще раз розповідати читачам «Дня» не треба. Натомість варто звернути їхню увагу на повідомлення, яке ми прочитали в інтернеті в той самий день, коли розпочалися пожежа і вибухи під Ічнею. Виявляється, Харківський обласний апеляційний суд відновив на посаді підполковника, який був начальником зберігання 65-го арсеналу в Балаклеї, де півтора роки тому відбулося практично те саме, що й під Ічнею. І не лише відновив на посаді, а й постановив нарахувати йому середній заробіток за час звільнення за статтею про службову невідповідність. Таким чином, підполковник за допомогою суду домігся перемоги над міністром оборони, Генштабом і в/ч А 1352; їхні дії зі звільнення в запас відповідального за зберігання боєприпасів у Балаклеї визнані необґрунтованими, несправедливими та незаконними.
А ще де-факто підполковник переміг усіх нас, українських платників податків. Адже він (відповідальний за зберігання боєприпасів!) виявився не лише позбавленим відповідальності за те, що не зберіг боєприпаси на кілька мільярдів гривень (дехто з експертів взагалі веде мову про мільярд доларів), які були державною власністю, — ні, він ще й одержить грошову компенсацію за те, що був позбавлений ці півтора роки можливості продовжувати свою «доблесну діяльність» за рахунок військового бюджету, тобто за наші гроші.
І це коїться на четвертому році війни...
Цікаво, чи понесе хоч тепер хтось із золотопогонників із генеральськими зірками належну відповідальність за те, що стратегічні склади боєприпасів вибухають практично щороку, а іноді й частіше?
Утім, ми, можливо, й не взялись би за цю статтю, бо скільки можна писати про чинну судову систему антиукраїнського неправосуддя та про кричущу безвідповідальність тих, хто за званнями та посадами має відповідати за стратегічно важливі речі, якби буквально в останні дні знову не стала достатньо реальною загроза масованого вторгнення путінського війська на українські терени — тепер уже під гаслом «захисту істинно православних». Про цю загрозу не лише пишуть у інтернеті нечисленні російські демократи, про неї пише і впливова західна преса. Досвід минулих років довів, що Путін не хоче і не може спиняти свою імперську експансію. Не хоче в силу питомих рис власного характеру, а не може через те, що переважна більшість російського соціуму прагне того самого, що й «національний лідер», тим паче, перебуваючи під впливом потужної шовіністичної пропаганди. Якщо Путін відступить іще кілька разів, як уже змушений був це робити, ореол ледь не божественності, який іще сяє над ним, істотно потьмяніє, віра в його всемогутність ослабне, відтак влада «національного лідера» похитнеться.
Іншими словами, небезпека вторгнення — якщо Путіну видасться, що Україна слабка, неспроможна на опір, — є реальною. А ситуація з Ічнею та Балаклеєю просто-таки провокує Росію на вторгнення. Нездатність зберегти те, що армія вже має, та належним чином покарати тих, хто винен у істотному зниженні боєздатності армії — чи не виглядає все це своєрідним «запрошенням на прогулянку до Києва, Запоріжжя та Дніпра»?
Однак цілком імовірно, що або всі, або частина пожеж на складах боєприпасів є наслідками влаштованих Росією диверсій. Тоді ситуація ще гірша, і спокуса влаштувати «прогулянку» для «кремлівських чекістів» іще більша. Аякже — хохли показують, що нездатні захистити себе!
Що ж, Україна справді залишається «прохідним двором», адже кордон із агресором країни, що воює, є відкритим (а от із країнами Євросоюзу — закритим, хоча й не надто міцно). А це значить, що будь-яка російська (диверсійно-розвідувальна група) може легко проникнути в Україну й чекати тут свого часу, коли потрібно буде вийти з підпілля і піти захоплювати урядові будівлі, військові частини, важливі об’єкти інфраструктури, почати блокувати шляхи сполучення тощо. Водночас на кількох усім відомих телеканалах України системно ведеться пацифістська пропаганда, що паралізує патріотичні настрої громадян, яким навіюють, що це, мовляв, не ваша війна, вона потрібна лише олігархам і владі, а вам потрібен «мир за будь-яку ціну». Себто безперешкодно розгорнута потужна агітація за капітуляцію України, яка посилюється чи не щодня.
Варто згадати, що саме такого ґатунку гаслами більшовики в 1916 — 1917 роках розвалили російську армію і дали шанс армії кайзера Вільгельма. Те саме більшовики здійснили на зламі 1917 — 1918 років, під час агресії проти УНР, деморалізувавши мільйонне українізоване військо. І сьогодні в Україні ця методика також достатньо ефективно діє за відсутності реального спротиву з боку держави та за підтримки «незалежних» (від обов’язків перед Вітчизною та громадянським сумлінням) журналістських організацій.
Судячи з усього, стратегія певних чинників влади зводиться до того, щоб відсидітися, а там, мовляв, якось воно вже буде, може, Захід дотисне Росію, може, вона сама розвалиться. Незрозуміло лише, а де ж у цьому процесі Україна, де її роль як суб’єкта геополітики й історії? Чи, може, хтось «нагорі» сподівається на «договорняк» із Путіним? Це гірше, ніж наївність...
Звичайно, «кремлівські чекісти» глибоко помиляються, вважаючи, наче їм за певних обставин удасться здійснити легку «прогулянку» Україною. Проте не треба доводити ситуацію до краю, до великої крові: слід показати свою силу.
Наразі навіть без фронтального зіткнення перетворення України на потужну мілітарну державу виступатиме значним чинником тиску на агресора. Як, до речі, й реальна мобілізація країни, всіх сфер її життя на головне надзавдання: відновлення повноцінного суверенітету і територіальної цілісності. Дещо таки робиться, але надто вже повільно, згадаймо, приміром, як влада наважилася перейти від неадекватного поняття АТО до визнання факту війни лише на четвертому році цієї самої війни... Нарешті збільшили кількісний склад Збройних сил, але 250 тисяч військовослужбовців — це добре в мирний час для держави, яка не входить у військово-політичні союзи, а не в період війни проти такого супротивника, як Російська Федерація.
На загал, у нинішній ситуації потрібна готовність до серйозної мобілізації — щонайменше 400 — 500 тисяч вояків. Треба, щоб військова промисловість уже сьогодні запрацювала в дві, а то й у три зміни. Слід створити ставку військового головнокомандувача та провести заходи задля підготовки запровадження воєнного стану. А разом із тим треба очищати суспільство. Всі, хто порушував закони за часів Януковича, грабував країну, нищив нормальних людей і відкривав проти них кримінальні справи, всі підкупні судді та прокурори мають сидіти в СІЗО й давати свідчення. А вони продовжують, як бачимо, сидіти на посадах і де-факто підривати обороноздатність країни.
Кремлівська агентура, зокрема в структурах місцевої влади в певних регіонах, має бути безжально винищена, а «ватники» — нейтралізовані. За чинних обставин варто за потреби розпускати місцеві ради, натомість на потрібний для стабілізації ситуації період запроваджуючи там військово-цивільні адміністрації та надзвичайний стан. І не треба боятися негативної реакції Заходу — мовляв, як це так, нехтувати результатами виборів і зривати заплановані на наступний рік виборчі перегони, бодай у частині регіонів! Адже вибори насправді — це суто формальна процедура, що може встановлювати владу реакціонерів і мракобісів. Чи всякий вибір варто оголошувати зразком демократичних властивостей? Воля виборців далеко не завжди є священною, і, до речі, на Заході в разі потреби нею спокійно нехтують. Найостанніший приклад — події останніх років у Каталонії, виборці якої вочевидь засвідчили прагнення до незалежності своєї нації з давньою історією, проте ЄС став на бік центрального іспанського уряду...
А тим часом від’їзд звільнених із лав ЗСУ вояків додому можна використати з користю для справи. Україні потрібна потужна й розгалужена територіальна оборона та щонайменше мільйонна армія резерву. Якщо вони існуватимуть не на папері, а в реальності, апетити Кремля істотно зменшаться. Натомість українці зможуть побачити, що країна реально воює за свою незалежність і готова до ефективної відсічі, а не змушена імітувати, з ласки влади, війну.
Повертаючись до питання про боєприпаси, слід згадати, що 2014 року в Луганську Україна втратила свій єдиний завод із виготовлення патронів. За цей час екстраординарними методами вже можна було збудувати новий або навіть нові десь на заході або в центрі країни. Крім того, українська армія, як стверджують військові експерти й офіцери-фронтовики, вже починає відчувати дефіцит снарядів для важкої артилерії, хоча через Мінські «договорняки» стріляє мало. Виходить так, що російські диверсії на складах боєприпасів ЗСУ виявилися напрочуд ефективними, що може мати для української оборони вельми драматичні наслідки. За чотири роки цілком можна було створити власну промисловість боєприпасів усіх типів і калібрів, це, звісно, якщо опікатися державою, а не своїм приватним бізнесом. Адже може статися так, що ніхто Україні не дасть жодного набою, бо європейські країни, які мають на озброєнні радянську зброю та її ліцензійні копії, панічно бояться Росію і готуються до оборони чи заграють із тією самою Ро сією... Між іншим, якби нинішні лідери України знали історію, вони б згадали, як під час Визвольної війни 1919 року на території сусідніх країн були заарештовані придбані УНР боєприпаси, за які вона вже навіть сплатила гроші...
Ми не закликаємо до негайного переведення всієї країни на воєнні рейки, проте готовність до цього має бути реальною, а деякі галузі мають уже сьогодні працювати за нормами воєнного часу. Надзвичайно важливо при цьому, щоб учинені проти безпеки держави злочини — саботаж, несумлінне виконання обов’язків, зрада, дезертирство, тим паче, перехід на бік ворога тощо — були виведені з-під юрисдикції судової системи, сформованої ще Кучмою. Має бути змінена Конституція та запроваджені військові трибунали. Вони можуть діяти жорстко, але без цього жодна, навіть найдемократичніша держава, воєн не вигравала. Інакше, якщо почнеться чергова «гаряча» стадія «гібридної» війни РФ проти України, остання знову, як і 2014 року, виявитися не готовою чи недостатньо готовою, й за цю неготовність знову доведеться розплачуватися тисячами й тисячами життів тих, хто добровільно візьме на себе відповідальність за відсіч агресорові...