МЕНЮ

Нестабільність... для суспільного блага

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
5 червня, 2019 - 10:36
Політологи з п’яти країн обговорювали в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса виклики доби інформаційних потрясінь

У Донецькому національному університеті імені Василя Стуса відбулася науково-практична конференція за участі науковців-політологів із п’яти країн, зокрема Польщі, Румунії, Італії, Словаччини та Угорщини. І попри те, що всі вони працювали в трьох різних секціях, кожна з них була міждисциплінарною, бо в сучасному глобалізованому світі неможливо розв’язати проблеми в окремих моногалузях чи аспектах, як і не можна виокремлювати українське питання зі світового контексту. Хай би як це лунало, але на сьогодні Україна залишається територією світового протистояння, на якій реалізуються інтереси інших держав. Однією з ключових позицій захисту й контролю своєї території мав би стати власний потужний інформаційно-комунікаційний простір. Адже небезпека застосування нових технологій, що мають багатоцільове призначення та дають можливість формувати новий ціннісний та ідеологічний простір зон впливу та інтересів інших держав, стає дедалі очевиднішою.

«НОВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ІНТЕРНЕТ ЗУМОВИЛИ ТРАНСФОРМАЦІЮ СПРИЙНЯТТЯ»

«Розвиток інформаційних технологій, безконтрольне використання великих масивів інформації, інтенсивний обмін інформацією розмивають кордони між народами та державами. Новітні технології та інтернет зумовили трансформацію сприйняття й розпочали формувати нове середовище існування людства, в якому традиційні засоби інтеракцій підміняються віртуальним простором, і будь-хто може його самостійно творити чи змінювати, — зазначає аспірантка ДонНУ імені Стуса Анна ОСМОЛОВСЬКА. — Сьогодні ЗМІ є найпотужнішим інформаційним інструментом формування іміджу держави на міжнародній арені, маючи важелі впливу на розум, емоції окремих індивідів, груп людей, націй тощо, та навіть на достовірність інформації, що продукується. Особливого значення в цьому питанні набуває інформаційна політика держави, яка веде війну — зовнішню та внутрішню».

Сьогодні, як стверджує аспірантка, уявлення про Україну та українців у світі будується на сукупності певних образів, символів, стереотипів та очікувань зовнішніх стейкхолдерів, що формуються інформаційними ресурсами. Ці ресурси є інструментами конструювання соціально-політичної реальності. Впливовими акторами цього процесу є провідні держави світу — США та Росія. Окремо цікавим є дискурс держав, які мають спільний із Україною кордон — це Угорщина та Польща. Але проблема в тому, що ніхто, жодна інституція в самій Україні, в повному обсязі не досліджує те, як формується її образ у інших держав, а тим паче не формує його за «проукраїнським рецептом». Через це він подекуди уривчастий і здебільшого з негативним акцентом — гуманітарна катастрофа, війна на сході України, еміграція якісних кадрів та молоді, а на додачу ще вибори, в яких перемогли технології, а не громадяни.

«ВИБОРИ РОБЛЯТЬ ПОДІЇ ТА ОСОБИСТОСТІ, СПРАВА ТЕЛЕКАНАЛІВ — ЯК ЇХ ТРАНСФОРМУВАТИ ТА ПОДАТИ»

Чому так сталося? Доктор політичних наук, професор Запорізького національного університету Євген ЦОКУР пояснює, що в Україні занадто високою є цінність влади і для її збереження використовують усі можливі ресурси. Вона розглядається не як інструмент організації роботи суспільства, а, на жаль, як можливість скористатися владою як ресурсом для себе.

«Влада як інструмент — це західна модель, умовно кажучи. Влада як ресурс — це пострадянська модель. Вона актуальна не лише в Україні, а й у частині Східної Європи. І зрозуміло, що в межах цих моделей кардинальні завдання на виборах різні. На Заході — обрати шлях, напрямок розвитку суспільства, який задовольнить потреби населення, та тих, хто його забезпечить. В українських же реаліях ключовим є прихід до влади, а потім її збереження. Мабуть, через це реклама стає порятунком для більшості політиків. Можна було зауважити, як тільки розпочиналися якісь натяки на можливість дочасних виборів, одразу ж комерційна реклама на білбордах змінювалася на політичну, — відзначає професор. — Нині набагато меншою є можливість застосування адміністративного ресурсу, ніж навіть років зо десять тому. Майже немає державного сектору, після певних політичних змін суспільство значно відрізняється за своїми настроями, і примусити кого-небудь ходити з прапорами вже майже неможливо. Тому вималювалася національна чи навіть регіональна традиція: якщо замовляють рекламу, то комплексно — all inclusive. Хочеться, щоб усе було: я плачу, аби гарантовано отримати цю владу. А оскільки є таке замовлення, то ті самі рекламісти, технологи, медійники, інші фахівці, щоб утриматися в цьому бізнесі, змушені використовувати всі можливі засоби, навіть розуміючи, що більшість із них не спрацює.

Ще один важливий момент — перехід кількості в якість — це не лише філософська категорія, це категорія психологічного впливу на виборця. Скільки ми не говорили б, що ми розумні, на нас важко вплинути, але, дивлячись телебачення, інтернет, ми по краплинках ту рекламну наживку споживаємо, плануємо в залежності від неї свої придбання й формуємо свої політичні вподобання. Втім, не телеканали роблять вибори. Можна щось додати, підправити, актуалізувати, але вибори роблять події та особистості, справа телеканалів — як їх трансформувати та подати. Але політики, не лише українські, мають свій стиль, певний спосіб діяльності, певні форми цієї діяльності, і змінити їх на шостому-сьомому десятку життя вони вже не зможуть. Вони звикли працювати певним чином і вони будуть і надалі так працювати. Канали не зможуть переконати виборця, що ці політики стали іншими. Вплив телебачення не буде таким уже важливим із огляду на велику кількість джерел отримання інформації потенційним виборцем. Якщо до цих потенційних виборців додасться ще активна позиція молоді, це помітно знизить рейтингові показники впливу тих чи тих телеканалів. За останні роки впливу набула інтернет-реклама, але, так би мовити, за кількісними показниками. З погляду якісних показників суттєвих змін не відбулося. В Україні реклама в інтернеті — це або анонімна модель чорного піару — дуже примітивна форма політичної реклами, або опосередковане подання інформації — інформаційно-аналітичні викладки, передрукування якихось досліджень тощо. Однак свідомому споживачеві бажано отримати первинну інформацію. Умовно кажучи, щоб такий громадянин міг би зайти на сайт якої-небудь політичної партії, прочитати програму, визначитися з позиціями, стратегіями, взяти участь у обговоренні. Поки що цього не спостерігаємо».

ПРО ВИКОРИСТАННЯ СОЦМЕРЕЖ ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ

Найгірше те, що інтернет надає технічну можливість сформувати для громадян віртуальну мережу участі в державотворчому та політичному процесах, а тоді вже свідомо обирати. І не останню скрипку в цьому оркестрі грають соціальні мережі. Вплив їх на розвиток політичної та громадянської культури в Україні зростає. Ключовою рушійною силою в цьому питанні виступає можливість соцмережі швидко подавати інформацію, що своєю чергою призводить до групування людей над проблемою. Американський дослідник медіа Ніл Ферґюсон у своїй праці «Площі та вежі. Соціальні зв’язки від масонів до «Фейсбуку» каже про те, що соціальні мережі мали стати платформою для вільного висловлювання думок, а стали потужним механізмом у політичних іграх, цитує аспірант Гданського університету Андрій КУЦИК.

«Якщо ж повернутися з подій 2013 року, коли соцмережі об’єднали людей і вивели на Майдан, до сьогодення — виборчої кампанії Президента України 2019 року, то ми можемо спостерігати зовсім новий бік використання соціальних мереж для досягнення політичних цілей, — каже Андрій Куцик. — Адже більшість кандидатів у президенти України активно висвітлювали свою діяльність у соціальних мережах, а один із кандидатів, нинішній Президент, взагалі повністю проводив свою виборчу кампанію в мережі Іnstagram. Офіційні заяви, написання політичної програми, виступи після публічних подій, усе це записувалося на офіційному Іnstagram каналі та поширювалося мільйонам підписників. Тобто можна зробити висновки, що соціальні мережі, які виникли як підґрунтя свободи комунікації, швидкості передавання інформації, на сьогодні стають інструментом для ведення комерційної діяльності, потужним рушієм у громадянському житті суспільства, а також виборчих компаніях, що наочно висвітлено в президентській кампанії в Україні 2019 року».

«КРАЩЕ БУТИ НЕСТАБІЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ, НІЖ СТАБІЛЬНОЮ КОЛОНІЄЮ»

То чи можливий в умовах сучасного глобалізованого світу прогноз політичної стабільності в Україні? Зазвичай і з наукового, і з практичного погляду більш цікавою є проблема прогнозу політичної нестабільності, відзначає доктор політичних наук, професор Донецького національного університету імені Василя Стуса Микола ПОЛЬОВИЙ. Найпростішим індикатором нестабільності вважають нездатність здійснювати адекватне соціально-політичній ситуації державне керівництво з одного боку та наявність широкого некерованого суспільного руху, розвиток якого є потенційно небезпечним для існування сучасного йому державного ладу, з іншого.

«Коли з’являється така комбінація — можна бути впевненими у настанні політичної нестабільності в державі. Як можна передбачити настання таких умов? Найбільш придатними для цього вважаються структурно-демографічні моделі. Ці моделі передбачають наявність взаємозв’язку між характером політичного розвитку країни та зростанням кількості її населення. Що більший темп зростання окремих вікових груп населення (як правило — йдеться про молодь), то більшою є небезпека політичної нестабільності в державі. З точки зору таких моделей цілковито демографічно обумовленими можна вважати перемогу помаранчевої революції та поразку акції «Україна без Кучми». Однак демографічні моделі не є стовідсотково правильним прогнозним інструментом: наприклад, жодна з таких моделей не пророкувала перемоги Євромайдану, — уточнює Микола Польовий. — Тому з точки зору демографічної, найближчі 5—6 років у нас може зберігатися відносна політична стабільність. Але в другій половині 20-х років на Україну чатує небезпека серйозних та майже невідворотних політичних потрясінь. Чи можна буде їх нівелювати? Авжеж, це можливо — або за рахунок стрімкого економічного розвитку, або ж за рахунок неймовірних обсягів зовнішнього кредитування, або ціною втрати значної, до 10—15 % втрати населення країни (причому переважно молоді) через його від’їзд на постійне проживання за кордон. Не можна скидати з ваг і певну ймовірність поглинання України Російською Федерацією тим чи тим чином та, відтак, розв’язання проблем політичної нестабільності в Україні жорсткими методами авторитарної держави. Але хочеться вірити, що це не надто ймовірний сценарій, бо, на мою думку, краще бути нестабільною державою, ніж стабільною колонією».

***

На всі країни світу чатують різноманітні загрози в сучасному глобалізованому інформаційному світі. І Україна не є тут унікальною. Подекуди загрози виникають ніби «нізвідки» — зі звичайного спілкування в соціальних мережах, подекуди — з довготривалих плинних чинників. Тому питання не в тому, як зберігати стабільність, сходяться на думці політологи, бо це вже неможливо в ХХІ столітті. А в тому, як розвиватися в умовах нестабільного світу та нестабільних держав. І, більш широко, — як максимально скористатися нестабільністю для суспільного блага.