«Наш шанс – це нове «вірусостійке» покоління»

У редакції «Дня» студенти-політологи обговорили проблеми сучасного інформаційного простору

Під час нещодавнього спілкування з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною про інформаційну політику країни, її проблеми і виклики, в нас виникло запитання: «Що сучасна молодь думає про якість контенту, який споживає, і які вбачає виклики для інформаційної політики України?».

Насправді, мало хто цікавиться позицію студентів на цю тему, проте очевидно, що сприйняття молодим поколінням інформаційного простору країни, матиме вплив на розвиток України в майбутньому.

Після підготовки тексту («День», № 230-231 за 13 грудня 2019 року ), в якому мої ровесники щиро і змістовно відповіли на запитання, редакція «Дня» вирішила провести зустріч з «героями» матеріалу (студентами-політологами Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка), щоби під час зустрічі з Ларисою Івшиною більш глибоко обговорити питання щодо інформаційної політики, ЗМІ, історії, політики, які їх цікавили.

Розпочавши з невеликої вступної промови і продовживши спілкування в форматі запитання-відповідь, Лариса Олексіївна за півтори години встигла обговорити з гостями багато надважливих тем, починаючи від демократичності ЗМІ, редакторської відповідальності і закінчуючи баченням розвитку газет у найближчій історичній перспективі.

Глибоко, розумно, і водночас доступно — саме так можна охарактеризувати наше спілкування. Кожен гість мав змогу почути відповідь саме на те запитання, яке його хвилювало, а автор найцікавішого з питань Данило Ганаженко отримав подарунок від головреда — останню книгу з Бібліотеки газети «День» — «День вдячності».

«Щиро вдячний редакції газети «День» за такий особливий досвід. Спочатку стати учасником опитування матеріалу, а згодом — справжнім гостем у редакції — це для мене цінно, — поділився своїми враженнями після зустрічі Данило Ганаженко. — Наша розмова з Ларисою Івшиною стала дуже яскравим досвідом інтелектуальної співпраці. Це той вид ініціативи, який потрібно розвивати. Окремо хочу подякувати за отриманий подарунок: я знаю, що Бібліотека «Дня» налічує багато книг, і отримати одну з них було мені дуже приємно».

Отже, про що говорили під час зустрічі. 

«МИ ОСТРІВ, ЯКИЙ МРІЄ СТАТИ МАТЕРИКОМ»

Лариса ІВШИНА: — Нашому поколінню було свого часу дуже складно через дефіцит інформації. Головним показником був самвидав: якщо це заборонено — значить треба читати, бо це якісно. У вас — нова складність — епоха перевиробництва інформації. І для того, щоб впоратися з цим явищем, потрібно мати добре вироблену систему цінностей: що читати, а що принципово не читати, від чого відмовлятися і не споживати. Тому, щоб зрозуміти в яких інформаційних світах ми перебуваємо, час від часу треба бачити інші середовища й говорити про це. Принаймні коли я читала ваш матеріал, мені було цікаво.

Бачення інформаційної картини України через призму газети «День» — це дуже особливий погляд багаторічної роботи не лише газети, а й сайта, фотовиставок, книжкових проєктів. Тому це багатостороннє явище, що має амбіцію, яка сформульована так: «Ми острів, який мріє стати материком». І ось тут цей острів, де ми підтримуємо уявлення, якою мала б бути українська якісна інформаційна політика. Поки що нашої експансії, звісно, недостатньо, тому що антитеза дуже сильна — вона замішена на колосальних олігархічних ресурсах, масовій попсовізації, що є реальним викликом українському майбутньому. І я думаю, що на цей виклик може відповісти лише молоде покоління, яке усвідомлено скаже «ні» дну. «День» проти «дна» — це теж було нашим гаслом. Це означає: дуже якісна освіта, велика праця щодо самоосвіти, набір певних рис, які потрібно в собі культивувати, тому що наші олігархічні клани добре знають, як полювати за молодими. Молоді часто й не опираються. Тому тільки людина встигла підрости, як на неї накидаються «табуни». Тож якщо сформується колись таке молоде покоління, стійке, «вірусостійке» — тоді буде шанс.

Максим АНТОНЕНКО: — Яким має бути ідеальний баланс між свободою слова журналіста і вашою редакторською позицією щодо того, які новини висвітлювати? Чим ви керуєтеся, коли обираєте що висвітлювати серед великого потоку інформації?

Л.О: — Спочатку потрібно сформувати свою картину світу: якщо ти редактор, то зобов’язаний мати чітке уявлення, що є твоя газета в нинішніх умовах. Дехто каже: «Не треба ускладнювати, є новина — ми ставимо, що швидше — то краще, всі конкурують за увагу читача». Нічого подібного, абсолютно не так. У моєму баченні існують газети двох типів. Газета — дошка для оголошень, де кожен може причепити, що хоче. І газета-»дерево» — з цінностями, тобто корінням і кроною. В якісної преси — читач вимогливий, вдумливий, який дбає про свій внутрішній світ. Я думаю, що чесні біографи газети «День» колись відзначать, що газета зробила для висвітлення і створення політики історичної пам’яті. Тому що це також топова новина. Ми були країною, в якої не була відтворена історична пам’ять, не була переосмислена ні давня історія, ні написана новітня історія. Тому в нас вийшла серія «Новітня історія для чайників», бо ми послідовно відтворювали, що було в 90-ті роки, на що, власне, наклався процес українського відродження, який тривав з 1991 до 1994 рік. А потім — контрреволюція і стагнація. Якщо хтось, наприклад, вважає, що 1999 рік не заслуговує політологічного вивчення, то ми наголошуємо, що 20 років з часу президентських виборів — це явище, яке потребує осмислення. І ми про це весь рік писали. Картина світу, яку ми відтворюємо й у якій бачимо Україну, дещо відрізняється від «новинного борщового набору», яким годують інші медіа.

От я, наприклад, часто запитую літньошколярів газети «День», хто такий Петро Григоренко. І багато хто не знає. Можете собі уявити, в якому стані задавненості наша гуманітарна наука й інформаційний простір, якими дрімучими бур’янами він поріс, що саме те, що вам потрібно знати найперше, міститься на периферії. А ці знання нам потрібні, особливо для молоді, тому що ми боремося з тим самим ворогом, який ще складніший для розуміння, ніж був Радянський Союз. Ми не повинні складати руки і чекали, поки це зробить держава, бо вона не в тому стані, щоб вас чогось потрібному навчити. Через Літню школу журналістики «Дня» ми доносимо крапельні знання. Звісно, «День» не може зробити все за всіх, але ми це робимо хоча б на своєму рівні. Я вам дуже раджу подивитися наші бібліотечні набори — «Підривна література», «Бронебійна публіцистика». Уявляєте, які були назви. Мене тоді запитували, чому така мілітаризована лексика, що ви хочете підривати? Інерцію, схоластичне бачення... І саме це вдавалося похитнути.

Іоанн ГУНЧАК: — Чи має місце так звана нова журналістика в контексті виникнення цілої низки медіаресурсів, які не намагаються навіть хоч якось зберігати стандарти журналістики?

Л.О: — Складне питання, яке пов’язане з суспільними явищами та розвитком країни. Тому що в кожному меню є щось більш якісне, а є просто фаст-фуд, який ні про що не дбає і тільки маскується за красивими обгортками. Так само й інформаційне меню. Якщо країна розвиватиметься зі здоровим економічним кліматом, з розвитком культури, то, звісно, люди й інформацію намагатимуться збалансувати. Ми багато писали й говорили, що, наприклад, на телебаченні з певного періоду, з часів перемоги контрреволюції 1994 р. у нас запанувала політика апартеїду щодо інтелектуального глядача. Це була свідома політика опускання рівня, а боролися і виживали тільки ті, які дали собі програму «не падати на дно». Тобто вони вас на дно, а «ви — ні, ми не підемо на дно, ми абсолютно за іншими правилами будемо підніматися вгору». Масове «опускання» населення мало свою стратегічну мету — нерозвинуті люди не мають змоги вибрати якісних політиків. За них виберуть залаштункові гравці. Тому якщо країна буде розвиватися в цьому сценарії, то про баланс і співіснування буде дуже складно говорити.

«День» ПРОПАГУЄ — «ІДЕНТИЧНІСТЬ І МОДЕРНІЗАЦІЮ»

Іоанн ГУНЧАК: — Яким має бути правильне співвідношення ініціативи кореспондента й редактора? Чи має вся інформаційна політика видання чи інформресурсу вирішуватися виключно редактором? Чи є місце для ініціативи рядових кореспондентів?

Л.О: — У газеті «День» ініціатива всіляко вітається, але, звісно, щоб бути дуже ініціативним у світі газети «День», треба багато знати і вміти, і могти. Якщо мені може щось створювати настрій, то це дуже хороші ініціативи наших журналістів. У якомусь інтерв’ю мене журналіст запитав про мої проєкти, а потім каже: «Якщо вас послухати, то ви ніби з якоїсь іншої країни». Я кажу: «До певної міри ви маєте рацію». Ми створювали цей простір, як ми іноді жартуємо, що ми карликове королівство, «а-ля Ліхтенштейн», не по грошах, звісно, а по уявленнях. І це має право на існування. Можливо, більше людей захочуть мати «громадянство» саме в нас, а не жити в країні, забрудненій інформаційними технологіями, смітником, і мати тих героїв, яких маємо ми. Тому що в нашому пантеоні, крім загальнонаціональних, які також є нашими, є ще ті люди, які для всієї України практично не пізнані. Думаю, що це неправильно.

«День» пропагує — «ідентичність і модернізацію». Одне без одного не має сенсу. Тому що нам важливо розуміти минуле й чутливо ловити вітри змін, щоб бути цікавими різним поколінням, і повірте, в нас серед старших людей є багато молоді. Я завжди кажу: ми цікаві молодим людям різного віку.

Владислав ГРЕБЕЛЬНИК: — Як ви оцінюєте інформаційну роботу нашого уряду?

Л.О: — В інформаційних технологіях ми трошки просунулися, але вони не підкріплені державотворчим і націєтворчим драйвом. Наприклад, наші чоловіки й жінки на війні показали чудеса мужності. З давніх часів українці сильні воїни. Ще Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), який мріяв про Україну-королівство, був зачарований українськими воїнами й завжди про це писав. Але ми як були частково наївні в політиці, так і за сто років після Габсбургів не опанували цю науку: політика й інформація — це технологія.

Ми як держава реагуємо не тільки з запізненням, а й мляво. Бо якщо приходить лідер, він ставить завдання своїй інформаційній машині. Це повинні бути люди, по-перше, навчені, а по-друге, з переконаннями. Для сьогоднішнього світу в конкурентній боротьбі, потрібно, щоб люди писали й передавали інформацію не тільки швидко, а й точно, з розумінням історичного бекграунду. Тому в газеті ми давно уже створили книгу «Сила м’якого знака», в якій точно сказали, що Україна не Росія, і це давно не сенсація, а от відкриттям для багатьох стало те, що Росія — не Русь. Україна — це зусилля з освоєння нових знань, нових пластів, щоб бути активними в інформаційних атаках. Ми не можемо бути активними без знань. Коли ж я дивлюся на людей з пресслужб, то бачу, що вони поза контекстом. Політична наука дуже серйозна. Творення нових країн на пострадянському просторі відбувається без еліт або з елітами, навченими попереднім режимом (ви знаєте, що найгірший ворог — це еліта, навчена колонізатором). Власне, так і відбулося, вони осідлали ці технологічні, інформаційні хвилі й морочать людям голови до сьогодні. Як зробити по-іншому? Усе залежить від подолання науки творення історії. А історія, як відомо, творить майбутнє з матеріалу замовника, а це — ми. З чого ми будемо творити майбутнє? З якого матеріалу? З людей, які тільки мають велике уявлення про себе, а насправді нічого не знають, не мають необхідного набору якостей? Тому нам потрібні якісні зміни.

«...ПЕРЕКЛАДІТЬ ФОРМАТ ГАЗЕТИ «День» МОВОЮ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»

Данило ГАНАЖЕНКО: — Ви зазначили, що політика інформаційного простору є неефективною. Обов’язково це треба змінювати глобальними, довгостроковими стратегіями. Але що держава може зробити вже зараз?

Л.О: — По-перше, коли ми говорили про телебачення в газеті, то запитували читачів, яке меню мало б бути в популярного телеканала? Потім Микола Княжицький, коли створювали «Громадське», якось сказав: от вам реальна програма — перекладіть формат газети «День» мовою телебачення. Чому це так важливо? Це перший крок, який можна було зробити. Потрібно, щоб був баланс — миттєва аналітика на події сьогоднішнього дня, світові виклики з баченням того, що за плечима, що можна взяти й адаптувати. Пам’ятаєте, проєкт у Шустера «Великі українці»? Хай це навіть була калька з інших, але це важливо. Вперше Україна отримала емоційний струс, який обговорювала вся країна, хто для нас герой. А як можна без цього, якщо немає спільних героїв?!

Коли ми почали свої подорожі Україною — тоді ще мало хто їздив. Зараз уже інтелектуальні подорожі, дякувати Богу, є. Люди це розуміють, і це потрібно постійно показувати. Нарешті, порівняно нещодавно, Богдан Логвиненко зробив цей проєкт, але до цього минули роки. Потрібна була негайна реакція, бо просто розмови про «зшивання» країни — це банально. Треба кроки робити. І є багато людей, які своєю мужністю, ініціативністю показали себе цікавими, але їх майже ніхто не знає. Натомість просувалися люди зручні з певних причин. Ми завжди казали: «Не робіть дурних людей відомими». Це фраза одного херсонського журналіста, дуже гарна, як заповідь, що не потрібно захаращувати простір.

Конкурентний світ. Люди повинні собі подобатися. Країна повинна собі подобатися. Ми повинні бачити тих людей, які нам подобаються й ідентифікувати їх: це наші українці, ми їх любимо, ми разом за цю країну через те й стоїмо. У нас є такі улюблениці в газеті, наприклад, Ольга Харлан. Як можна її на всіх телеканалах не показувати? Натомість примітивні політики з волі олігархів тиражуються щодня. Цей перекіс свідомості створює спотворену картину світу. Тому треба хоча б мінімально просувати якісне — в різних формах, усюди, все, що можна. І триматися цієї програми. Друзі України — це ті, які творять якість, а ті, що тягнуть нас на дно з будь-яких мотивів, недруги... Це просто.

Катерина БЄЛОВА: — У «Дня» є свій концептуальний підхід до матеріалів. А який з них є найрезонанснішим, на вашу думку?

Л.О: — Якби я назвала одну статтю чи матеріал, то була би не зовсім точною. Ми з резонансних тем зробили книги. Спочатку «Екстракт 150», потім «Екстракт +200». І заодно також — «Новітню історію для чайників». До речі, коли ми міркували над назвою, дехто казав, що наші читачі можуть образитися, але наші читачі якраз не можуть образитися, бо вони люди з іронією та хорошим гумором. У цих книгах зібрані резонансні матеріали різних років. Ми прекрасно розуміли, що десь на 20 років випереджаємо порядок денний, який тоді панував навколо. Погляньте на геніальні малюнки нашого карикатуриста Анатолія Казанського. Дивіться (Лариса Олексіївна демонструє обкладинку книги «Екстракт 150». — Ред.), як багато на цій людині нависло і з якими зусиллями вона виривається з болота. Це були 90-ті. Дуже важливо було побачити це через графіку. Ці малюнки випередили час. Такої карикатури досі ніде немає. Але я хочу, щоб люди бачили, що вони були. І що в 1991—1994 роки в Україні було відродження.

До речі, цього року в нас вийшла й книга «День вдячності». В дослідженні давньої історії вона посідає особливе місце. Крім того, в її підготовці брала участь і випускниці нашої Літньої школи Марія Чадюк, Олександра Кльосова... Зокрема, цим ми й досягаємо того прекрасного ефекту, коли метри та корифеї сусідують з молодими талановитими авторами. Таким мав би бути підхід і на телебаченні та в інших ЗМІ, коли журналісти, яким довіряють через те, що вони мають досвід, ім’я та обличчя, працюють із зовсім молодими.

«НЕ ДУМАЮ, ЩО ДЕРЖАВА, ЯКА МАЄ ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ, МАЄ ЙТИ ТІЛЬКИ ШЛЯХОМ «КРАЇНИ В СМАРТФОНІ» 

Богдан КУРЕЙКО: — В мене питання про «ЛОМів», лідерів громадської думки. Я знаю, як вони ставляться до традиційної преси. Вони вважають себе гнучкішими, швидшими, ближчими до авдиторії та незалежними від редакційної політики. Як ви ставитеся до них? Чи це позитивне явище? Як вважаєте, чи потрібно з ними щось робити, оскільки наше покоління здебільшого читає онлайн, фейсбук, а не друковані видання?

Л.О: — Напевно, має бути поєднання різних підходів. Бо що це таке — лідер громадської думки? У нас навіть немає української абревіатури для позначення цього явища. Це явище, яке виросло не зовсім з глибокого ґрунту. Якщо ми одразу відсікаємо все, що пов’язано з українським минулим, якщо ми його не осмислюємо, не задіюємо в сьогоднішньому житті, а йдемо в «ЛОМи» — це російські кальки... Росії, скажімо, вони потрібні. І я розумію чому. В них проблема з ідентичністю, тому вони користуються нашою. А ми своєю не користуємося через лінь та інертність. І через те, що треба зробити дуже багато зусиль, щоб осучаснити цю ідентичність. Для того, щоб стати лідером громадської думки, треба бути або винятковим циніком (тобто зруйнувати все й наплювати на всіх), або зробити щось таке з країною, щоб вона, наївшись «трешу», захотіла чогось якісного. Тож хто має бути сьогоднішнім лідером? Хто має бути моральним авторитетом? Ви ж помітили, що на кожен запит олігархи приготували свою відповідь. Хочете громадських активістів? Ми вам створимо їх, скільки захочете. Бо, як сказала Віра Полозкова (хоч це і не мій автор): «Зачем нужны настоящие, когда такие вкусные заменители». Ось і постає питання, чи буде Україна справжньою.

Катерина ЄСІЄВА: — Які моделі розвитку ви бачите для вашої газети за 5, можливо, 10 років?

Л.О: — Я думаю, за 5 — 10 років про це вже думатиме інший редактор (сміється. — Ред.). Можливо, до того часу Україна зміниться в напрямі традиційних цінностей. В одному радянському фільмі була популярна фішка, коли головний герой говорив: «Не будет ни театра, ни кино, а будет одно сплошное телевидение и больше ничего». Зараз ми в такий самий спосіб розмірковуємо про те, що країна буде в смартфоні, а не буде книжок, бібліотек, журналів. Може, ми підемо й таким шляхом, але я не думаю, що країна, яка має Пересопницьке Євангеліє, повинна так чинити. «Цифра» так довго жити не буде. Якщо ми така країна — «покористувалися та викинули», то нам не потрібно нічого вічного. Зокрема й традиційних газет. У Британії друковані видання — це традиційна цінність, а в нас ні. Хоча я наполягаю на баченні країни з тисячолітньою історією: Україна — це Британія слов’янського світу.

Вам не здається схожим, що Британія живе без писаної конституції, а Україна вціліла без своєї держави? Хоч і покаліченої, та все ж зберігши ідентичність, мову, культуру й уявлення про себе в світі. Це й треба нарощувати.