На межі реальності

Нам ще стільки треба вчитися, ще так багато кіл пекла пройти... Стрічку новин важко назвати театром абсурду, це щось гірше. Коли тобі лише 20 років, а в думках хаос, суцільна безвихідь, і кінця-краю не видно. Якщо комусь події, на кшталт феєричного поновлення на посаді Насірова, нові результати соцопитувань «Хто кого переганяє» або ж наближення Об’єднавчого собору, видаються далекими і геть не дотичними до їхніх житейських проблем, то, наприклад, мене сьогодні зачіпає все. Особливо, сімдесят шахтарів у моєму рідному місті, які спустилися в шахту й планують там залишатися, поки їм не виплатять заборгованої з жовтня зарплатні.

Для Червонограда така новина є звичною. Шахтарі періодично перекривають дороги, їздять під Кабмін і грюкіт їхніх касок не допомагає. Їхнє життя — режим очікування зарплатні. А от коли кошти все ж надходять, то до банкоматів утворюються довжелезні черги, а у продуктових магазинах пустіють прилавки. Місто оживає. У таких випадках починаєш розуміти ціну людської гідності, бо це не лише свобода самовираження, це й можливість забезпечити свої найважливіші потреби. То таку гідність пропонує держава шахтарю? Гірники працюють із застарілим обладнанням в апріорі небезпечних умовах, а часом банально не можуть зайти у продуктовий і купити, чого забажають. Тому вони і їдуть на заробітки в Польщу або навіть до РФ, часом замість своїх відпусток, молодь не хоче лізти в шахту, а такими темпами саме місто стане привидом.

Мені болить ця проблема, бо в мене батько — шахтар. У дитинстві я не усвідомлювала, що таке його професія, наскільки вона тяжка та відповідальна. Знала, що під землею, бачила, як пришивав собі на робочі штани наколінники, ходив у різні зміни і важко було запам’ятати, на котру ж йому на роботу. Лише нещодавно з’їздила на шахту. Під землю не спускалася, мені б і не дозволили, але атмосферою перейнялася.

— Страшно тут!

— Ти чого? Шо ж тут страшного...

Для них це рутина, а для тебе якийсь незбагненний подвиг. Усі ці люди звичайні, пересічні українці, у них є сім’ї і діти, які, напевне, так само не можуть запам’ятати о котрій починається татова друга зміна.

Здається, українські шахти нікому не потрібні, а от за «кухонними» розмовами гірник із 20-річним стажем скаже вам, що розвиток вугільної галузі — це енергетична безпека держави. Але замість інвестицій та модернізації, мільярдна заборгованість зарплатні.

Поки в мене перед очима шахтні копри і протяг, який я відчула на собі, поки прогулювалась шахтою на-гора, зараз під землею 70 гірників, міністр частину їхніх грошей спрямовує «на інші цілі». Та ніби все як завжди, за типовим сценарієм, і тим, хто не знає, що таке шахта і гірники, проблема видається далекою і не зовсім важливою. Просто для когось таке життя на межі реальності...