МЕНЮ

Ми всі на одному кораблі

Валентин ТОРБА, «День»
30 січня, 2019 - 18:24
«На підтримку українських моряків, яких утримує Росія — країна беззаконня та світової агресії. Вимагаємо звільнення всіх військовополонених українців!», — Костянтин ВІННІЧЕНКО

Бранці Кремля — це не лише українські військові, які потрапили в полон і перебувають на території РФ. Вони, на жаль, є лише поверхнею айсбергу серед усіх захоплених, які нині перебувають «на підвалах» у тому числі окупованих територій. Більше того, серед таких полонених є й цивільні особи. З початку російської агресії проти України 2014 року, особливо під час очевидних поразок бойовиків, практика захоплення цивільних в якості «обмінного фонду» стала засобом шантажу української сторони. Про долю багатьох осіб (як військових, так і цивільних) достеменно досі невідомо. Росія, безумовно, заперечувала свою причетність до цього. Долею ж власних військових, які потрапляли в полон до ЗСУ, Кремль особливо не переймався ба навіть фактично відмовлявся від них, запевняючи в тому, що то «вже звільненні солдати».

Зухвале взяття в полон українських моряків у нейтральних водах поблизу Керченської протоки в листопаді минулого року виявилось показовим продовженням відкритого розгортання агресії та домінації РФ в Азовському морі. Тоді росіяни, не боячись осуду, зухвало оприлюднили відео з тараном нашого катера (що до певної міри нагадало події більш ніж п’ятирічної давнини, коли російський корабель, який протаранив українське рибальське судно, вбив кількох рибалок). Все це логічно вкладалося в канву подій, пов’язаних з фактичною блокадою акваторії Азовського моря Росією для українських суден.

Такі дії РФ є неприкритою агресією, яку вже не можна сховати перед міжнародною спільнотою з формулюванням «их там нет». Українська ж сторона вкотре опинилася в заручниках власної безпорадності. Паперові кораблики, які виставили перед російським посольством, ніби символізували слабкість наших реальних позицій, коли на своїй землі будь-який українець може стати заручником і жертвою окупанта. І це не тому, що щось не робиться чи робиться не так у цьому напрямку. Просто Росії тривалий час дозволяли поводитися, як бандит. І не лише в Україні. За цей час Кремль переконався, де і як він може діяти безкарно.

І знову постало питання активності української влади та громадянського суспільства в намаганні визволити своїх громадян, у даному разі моряків. Але й позиція міжнародної спільноти не менш важлива. Чи існують реальні важелі в її представників для того, щоб примусити Росію хоча б послабити свої агресивні дії, що суперечать міжнародному праву? Що може протиставити світ російській експансії в Україні і, як бачимо, не лише тут? Чи й досі в арсеналі західних партнерів лише обтічні фрази, заклики і запевнення?

Нещодавні заяви спеціального представника голови ОБСЄ у складі ТКГ із реалізації мирного плану на сході України Мартіна Сайдіка про можливість нового «мирного плану» викликали, м’яко кажучи, подив української сторони. Зокрема, представник України у гуманітарній підгрупі в ТКГ, перший заступник голови Верховної Ради України Ірина ГЕРАЩЕНКО доволі негативно відреагувала на подібні пропозиції і знову наголосила на прямих обов’язках Сайдіка. Зокрема, вона написала на своїй фейсбук-сторінці: «Мартіну Сайдіку та іншим координаторам ОБСЄ варто зосередитися на своїх безпосередніх обов’язках. Зокрема, він уже тривалий час не може виконати вимогу української сторони і провести спільне засідання ТКГ і гуманітарної підгрупи з питання звільнення заручників. Напередодні сьогоднішніх груп у Мінську направила на його адресу чергового листа з проханням добитися від росіян відповіді на українську пропозицію віддати засуджених громадян РФ і забрати політв’язнів Кремля».

До того Геращенко активно закликала писати листи на підтримку українських політв’язнів та військовополонених, яких утримують у російських тюрмах.

Ще в грудні минулого року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денисова зверталася до директора ФСБ Олександра Бортникова та російського омбудсмена Тетяни Москалькової з вимогою надати їй можливість потрапити до українських моряків у Москві. Тоді вона заявляла журналістам: «Я хочу на власні очі побачити наших моряків, щоб довідатись, як до них ставиться Російська Федерація, чи ставиться вона до них як до військовополонених». На жаль, наразі достеменно про стан здоров’я українських моряків не відомо.

«Наскільки мені відомо, Людмила Денисова так і не потрапила до полонених українських моряків, — говорить у коментарі «Дню» співкоординаторка медійної ініціативи за права людини Марія ТОМАК. — Вона була в Москві під час розгляду запобіжного заходу. Тоді вона, як і всі присутні, бачила їх у коридорі, але судові засідання були закритими. Відповідно зустрічі з нею як з омбудсменом так і не відбулося. По суті, доступ до наших моряків мають лише адвокати, що вже непогано. Зараз ключовою проблемою є ситуація навколо тих осіб, які є пораненими. Їх троє. Проблема в тому, що ні стороні захисту, ні Денисовій, ні родичам російська сторона не надає документів. Тобто жодної письмової відповіді, яка стосувалась би стану здоров’я, призначеного лікування, хірургічного втручання чи його відсутності, — такого немає. Можна отримати інформацію на рівні усного діалогу, але її неможливо верифікувати. Навіть документи, які Росія могла б надати, можна було б піддавати сумніву. Але навіть їх немає. Коли я мала розмову з адвокатом наших моряків Миколою Полозовим, то він постійно наголошував на цій проблемі. При цьому повторюю: дуже добре, що з хлопцями можуть спілкуватися хоча б адвокати. Адже якби були серйозні тортури і хлопці про них не могли сказати, то по них все одно це було б видно. За інформацією Полозова та батьків полонених, у тілах поранених досі є осколки. Отже, потрібна фахове медичне втручання. В одного з полонених є загроза втрати зору».

Помічник Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Костянтин ВІННІЧЕНКО розповів «Дню»: «На превеликий жаль, у нашій країні багато корисних кроків здійснюється ситуативно, а не послідовно. Тобто коли затримали моряків, коли відбувались приховані суди, то суспільство реагувало. Але минає час, і суспільство потихеньку відволікається на щось інше. Це найгірше, і цього не можна допускати. Адже йдеться про хлопців, які потрапили в полон порівняно нещодавно. Що казати тоді про тих, хто перебуває в полоні з початку цієї війни? Ми, як активне громадянське суспільство, не маємо права понижувати температуру громадського впливу на владу та міжнародну спільноту для звільнення наших моряків. На сьогодні ми бачимо, що Уповноваженому з прав людини при Верховній Раді не вдається самій чинити відповідний вплив. Тому необхідно суспільству докласти зусиль для підтримки нашого Уповноваженого для того, щоб її допускали до наших полонених моряків, щоб вона могла ознайомитися з усіма справами. Всі заяви влади з цього приводу потрібно підтверджувати конкретними діями. Це вкрай необхідно для хлопців. Більше ухвалених рішень, більше громадських організацій, більше листів до міжнародних спільнот. Останні, очевидно, починають втомлюватись від війни. Часто вони уникають навіть терміна «війна». Росія це бачить і користується цим. Насправді ж, міжнародна спільнота, зі свого боку, має долучитися не лише до того, щоб до наших затриманих військових ставились як до військовополонених, а й надати коридори для Уповноваженого з прав людини. Ми і весь світ маємо знати, що саме з ними відбувається. Їм не надають належної медичної допомоги, їх невідомо як утримують і при цьому чинять на них величезний психологічний тиск. У нас дуже мало інформації, а міжнародна спільнота на це реагує дуже кволо. Росія, у свою чергу, працювала тривалий час для того, щоб в усіх міжнародних механізмах поставити свої реперні точки впливу. У потрібний момент РФ використовує цей вплив. Це велика небезпека, про яку світова спільнота не надто турбується. Але ж ООН створювалась не для того, щоб якась окрема країна керувала всім світом!»

Нагадаємо, що 24 січня цього року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію із закликом звільнити українських моряків. Доповідь і резолюцію під назвою «Ескалація напруженості навколо Азовського моря і Керченської протоки та загрози європейській безпеці» тоді підтримали 103 депутати. Проте для Росії ця резолюція немає ні юридичної, ні будь-якої іншої сили, що ще раз підкреслює необхідність пошуку нових важелів впливу і тиску на РФ.

Українські громадяни — чи то цивільні, чи то військові, які потрапили в російській полон, є не просто нашим болем, а й образом того, наскільки безпорадною може виявитися не лише людина, а й країна та світ, коли своєчасно не роблять належних висновків. Фактично, крім санкцій, країна-агресор Росія жодного разу не дістала «по зубах». І зухвалість її поведінки на міжнародній арені лише доводить, що світ має знаходити нові форми впливу і навіть співіснування з таким небезпечним монстром, яким є Російська Федерація. Інакше в полоні може опинитись не лише український моряк, а й без того крихкий каркас усієї світової безпеки. Адже ми всі на одному кораблі.