МЕНЮ

«Ми свідомо ризикували життями...»

Сергій ЗЯТЬЄВ
28 серпня, 2019 - 10:04
27 років тому капітан II рангу Микола ЖИБАРЄВ був одним з організаторів переходу корабля Чорноморського флоту під Український прапор

Влітку 1992 року російські мас-медіа повідомили про «безпрецедентний випадок зради офіцера Чорноморського флоту, до якої причетні українські націоналісти, а також спецслужби». Вчинок (21 липня 1992-го) Миколи Євгеновича вони порівнювали з вчинком Анатолія Біленка, який на початку 70-х перегнав до Японії надсучасний — на той час — винищувач, попросивши заодно і політичного притулку. А газета Чорноморського флоту назвала Жибарєва «другим Сабліним» — офіцером, що намагався у 1975 році підняти на військовому кораблі повстання проти тодішньої компартійної влади...

«НАШ ВЧИНОК СТАВ ПОВНОЮ НЕСПОДІВАНКОЮ...»

— Я знайомий з тими «журналістськими розслідуваннями»  і нічого, окрім посмішки, вони у мене не викликають, — говорить Микола Євгенович. — Бо ні з якими так званими націоналістами ніколи у своєму житті не зустрічався, ніхто мене не агітував ні з боку Міністерства оборони України, як про це писали, ні Служби безпеки України. Щоб розставити всі крапки над «і», скажу так: наш вчинок став повною несподіванкою для тодішніх командувача Військово-Морських cил України контр-адмірала Бориса Кожина і міністра оборони Костянтина Морозова.

— Що змусило вас вдатись до такого неординарного вчинку?

— На моїх очах Україна стала незалежною державою. Я розумів, що потрібно робити свій вибір і як офіцеру, і як громадянину. Такої ж думки дотримувалися й інші офіцери. Тому командир бригади капітан II рангу Юрій Шалит  запропонував нам визначитись. Тож ми ще в січні 1992-го склали присягу на віність українському народу.

— Невже командування ЧФ не реагувало на те, що відбулося?

— Та де там! «Виховна робота» проводилася не лише з Юрієм Шалитом і мною, а й іншими офіцерами з’єднання, які бачили себе у складі Військово-Морських сил України. Зрозумівши, що нас не переконати, комбрига усунули з посади. Після цього ми зрозуміли, що незабаром і стосовно нас будуть прийняті відповідні висновки.

— Але ж ви начальник штабу, його права рука, уціліли, продовжуючи виконувати свої функціональні обов’язки?

— Так, я залишався на посаді, але чітко усвідомлював, що це продовжуватиметься недовго. Так воно і сталося: через кілька місяців новий комбриг повідомив, що відсторонює мене від виконання обов’язків...

— А ви інформували про тиск, що чинився на вас, українську владу, Міністерство оборони України?

— Звісно. Але на наші звернення ніхто не реагував і у нас складалося враження, що наша доля нікого не цікавить...

— І тоді...

— У травні 1992 року відбувся несанкціонований перехід одного з кораблів Чорноморського флоту із Донузлава у Севастополь. Причина — небажання помічника командира служити поруч з офіцерами, які склали присягу на вірність Україні. Після цього командування ЧФ зробило його національним героєм. Тож і я запропонував змінити місце дислокації. З тією різницею, що перехід здійснити не до Севастополя, а Одеси — міста, де — ми в цьому були переконані — будемо захищеними українською владою. При цьому, вирішили виходити в море не серед ночі, як це зробив росіянин, а вдень і з піднятим над кораблем державним прапором України!

«НАМ НАМАГАЛИСЯ ЗАВАДИТИ ВИЙТИ іЗ ДОНУЗЛАВА, АЛЕ НЕ ВДАЛОСЯ»

— Невже під час переходу вас не переслідували кораблі  Чорноморського флоту?

— Переслідували.  Більш того, намагалися завадити вийти із Донузлава, але не вдалося.

— Ви допускали можливість застосування проти вас зброї?

— Ми обмірковували різні варіанти перебігу подій, але про найгірший фінал намагалися не думати...

— Ви сказали, що ваш корабель переслідували. Тоді чому не затримали?

— Коли ми тільки-но вийшли із Донузлава, то підняли Український прапор, повідомивши, що державний кордон України не збираємось порушувати, сподіваючись, що командування ЧФ не чинитиме нам особливих перешкод. Але помилились, бо нас почали переслідувати відразу кілька кораблів. Для того щоб охолодити переслідувачів, я віддав наказ командиру корабля про оголошення  бойової тривоги. І вийшов на зв’язок з командирами кораблів-переслідувачів, повідомивши, що на їхні провокації не відповідатиму, але готовий захищатись. Після цього корабельне озброєння було приведено до бою.

— Мені розповідали, що вам навіть довелося вести переговори зі своїми переслідувачами...

— Не переповідатиму всіх нюансів переслідування, а скажу лише, що мені дійсно довелося підніматись на борт сторожового корабля «Разітєльний», який нас переслідував. Бо якби ми не зупинились і не виказали готовності вступити в переговори, то, як кажуть серед військових, могла виникнути нештатна ситуація з сумними наслідками.

— На борту «Разітєльного» вас не намагалися заарештувати?

— Жодних репресивних заходів до мене не застосовували. Більш того, ми з капітаном I рангу Олександром Сіліним, який був на його борту старшим за званням і посадою, під час розмови порозумілися. І доповіли кожен своєму керівництву про ситуацію.

— Як розгорталися подальші події?

— Я прибув на свій корабель, і ми продовжили свій перехід. Перед цим отримали телеграму від командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина, згідно з якою нам належало прибути на рейд Одеси, куди ми, власне кажучи, і слідували...

«ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ СТВОРЮВАВСЯ ЗУСИЛЛЯМИ УСІХ 15 РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК»

— Жодних гарантій, що вас, росіянина за походженням, там приймуть з розпростертими обіймами, не було. Чи я помиляюсь?

— Мої батьки — із Костромської області, але тривалий час жили в Україні, бо тато служив у Білій Церкві. Я народився у Києві, дружина теж з України, зі Львова, тут народилися мої діти. Ми мали житло, дружина працювала, діти ходили в дитячий садок і школу. Словом, на життя, як мовиться в таких випадках, гріх було скаржитись. Разом з тим і я, і сотні моряків Чорноморського флоту знаходились  тоді у стані невизначеності. У нас складалося враження, що нашою долею перші особи Росії не дуже переймаються. Бо, окрім запевнень, що «Чорноморський флот був, є і завжди буде російським», ми з їхніх вуст не чули жодних конкретних зобов’язань щодо розв’язання цього гордієвого вузла, на який перетворився флот у відносинах між Україною і Росією. До Севастополя, інших міст, де базувалися кораблі, часто навідувалися різношерсті політики, всіляко політизуючи цю проблему і втягуючи нас, військових моряків, у політичні чвари. А ми, принаймні я та мої товариші, аж ніяк не хотіли бути їхніми заручниками.

А ще, мабуть, не останню роль зіграло те, що на особовий склад, який склав українську присягу, чинився шалений тиск з метою недопущення складання іншими моряками української присяги. Адже чимало моряків, насамперед із числа українців, бажали служити своїй рідній країні, що тільки-но постала на політичній карті світу. А їх командування флоту, насамперед адмірал Ігор Касатонов, вважало зрадниками, називаючи «власовцями». Але ж які вони зрадники? Кого, скажіть, ми зрадили, перейшовши під українські прапори? Держави, якій усі ми присягали, вже не існувало. Чорноморський флот створювався зусиллями усіх 15 радянських республік. І Україна у цьому процесі грала, як мовиться, не останню скрипку. До того ж, дислокувався він на її теренах. Зважаючи на це, у нас виникали певні запитання, але чітких відповідей ми не знаходили на них. Скажу більше, моряків, яких запідозрювали у найменшій симпатії до України, не кажучи вже про тих, хто відверто висловлював бажання їй служити, оголошували ледь не ворогами народу зі всіма витікаючими наслідками.

СТОРОЖОВИЙ КОРАБЛЬ СКР-112

— Які «певні запитання» виникали у вас?

— Наприклад, чому військовослужбовці Прикарпатського, Одеського та Київського округів можуть присягати Україні, а ми — ні? Мені розповідали, що там також не все було гаразд у цьому плані, бо деякі високопоставлені генерали вважали, що «непереможна і легендарна» належить виключно Російській Федерації, а незалежна Україна — це так, якесь непорозуміння, і незабаром, як заявив один з російських політиків, все стане на свої місця. Але, попри деякі проблеми, офіцери частин і з’єднань, що входили до їх складу, все ж мали  право вибору: служити Українській державі чи продовжувати службу у так званих колективних збройних силах СНД, якими командував маршал Євген Шапошников.

— Щодо кар’єрного росту, то особисто ви не прогадали...

— Якщо натякаєте на те, що згодом я став адміралом, обіймаючи посаду начальника морської охорони у Державній прикордонній службі України, то так, моя доля в цьому сенсі склалася досить вдало. Але тоді, повірте, ніхто не думав ні про звання, ні про посади. До того ж, як показали подальші події, все могло бути інакше...

— Що маєте на увазі?

— Після того, як наш корабель прийшов до Одеси, було призначено розслідування щодо причин нашого переходу. І нам довелося спілкуватися зі слідчими Генеральної прокуратури України, пояснюючи їм мотиви свого вчинку.

— Тиск з боку правоохоронних органів був сильним?

— Його взагалі не було, а слідчий, до речі, виявився досить толерантною людиною: уже по тому, в якій площині задавалися запитання, відчувалося, що людина розуміє мотиви нашого вчинку. Незабаром він повідомив про відсутність складу злочину в наших діях.

«МИ ПРИШВИДШИЛИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ЩОДО РОЗПОДІЛУ ЧФ»

— Чи зустрічалося з вами керівництво держави та Міністерства оборони?

— Мав недовгу розмову з Міністром оборони генерал-полковником  Костянтином Морозовим.  Костянтин Петрович сказав, що наш вчинок лише ще раз підтвердив, що на ЧФ не все так благополучно, як це стверджує його командувач адмірал Касатонов. А ще Морозов сказав, що ми пришвидшили вирішення проблем щодо розподілу ЧФ. І дійсно, незабаром відбулася зустріч президентів, які домовились про основні засади формування ВМС України і ВМФ Російської Федерації на Чорному морі. Після цього тиск на офіцерів, мічманів, які побажали продовжувати службу в українських ВМС, припинився. Хоча, відверто кажучи, проблем у цьому плані вистачало...

— У ВМС України вам відразу запропонували адміральську посаду?

— Ні. 1992 року я обійняв посаду заступника командира бригади надводних кораблів, а в березні 1994-го — командира бригади. Потім було навчання в Національній академії оборони України, по закінченні якої командував бригадою десантних кораблів, був начальником штабу ескадри кораблів різнорідних сил.  Взимку 2004-го перейшов до Державної прикордонної служби, де очолив Морську охорону.

— Вам, мабуть,  доводилося зустрічатись з офіцерами Чорноморського флоту, серед яких маєте багато друзів і знайомих. Як вони реагували на ваш вчинок? Теж вважали «власівцем»?

— Знаючи менталітет Ігоря Касатонова, який, до речі, згодом обійняв посаду першого заступника головнокомандувача російським ВМФ, я, мабуть, так і залишився для нього та його найближчого оточення, зрадником. Як і для деяких колег, які досі вважають Севастополь містом російської слави, «забуваючи», що Севастополь у різні періоди захищали не лише росіяни, а й українці, більш того, на Чорноморському флоті українців служили не менше, ніж росіян.

— Чи були на борту СКР-112 моряки, які не прийняли військової присяги на вірність України?

— Звісно, були.

— Вони ніяких перешкод не чинили вам і вашим товаришам, які прийняли рішення йти до Одеси?

— Ні. Люди з розумінням поставились до цього. І продовжили свою службу у ВМС України.

«ПОВТОРИСЬ ТА СИТУАЦІЯ, МОЇ ДІЇ БУЛИ Б АНАЛОГІЧНИМИ»

— Як би вчинили, якби ситуація повторилася?

— Повторись та ситуація, мої дії були б аналогічними.

 — Як би ви діяли, опинись навесні 2014-го, коли «зелені чоловічки» захоплювали наші частини, кораблі в Криму?

— В ситуації, що складалася на півострові з появою цих «чоловічків», особисто я вивів би свій корабель в море. Коли б я командував бригадою, то вивів би і її.

— А в разі намагань російських моряків захопити корабель в морі? Хватило б мужності віддати наказ стріляти на ураження?

— А для цього не потрібна мужність: обов’язок командира будь-якого корабля — захищатись від нападників.

— Як вам сьогодні живеться в Україні?

— Так, як і більшості пересічних українців. Адже я звичайний пенсіонер, і  всі проблеми рядових громадян мені добре знайомі. Але за 27 років, що минули з дня переходу нашого корабля до Одеси, я ще жодного разу не пошкодував про свій вчинок. І, переконаний, не пошкодую, незважаючи на ті складні часи, які сьогодні переживає Україна і її громадяни.