МЕНЮ

Музей і архетипи

Лариса ВОЛОШИНА
27 травня, 2020 - 19:52
Демонстрація сили, небажання грати за правилами перевели ситуацію політичного протистояння Зеленського—Порошенко на рівень культурного та цивілізаційного

Все почалося з того, що Петра Порошенка викликали на допит до ДБР в якості свідка. Ну викликали і викликали. З ким не буває. Але, справа в тому, що виклик було здійснено у дивний спосіб — за допомогою «відосіка», розміщеного на офіційній сторінці установи. Сказати, що подібні новаторства не відповідають чинному законодавству, значить нічого не сказати. Вони створюють прецедент. Адже якщо сьогодні погодитися, що запрошення на допит за допомогою соцмереж є легальними, то завтра під загрозою опиняться мільйони українських громадян. Їх притягатимуть до відповідальності за ігнорування віртуальних «повісток».

Справа про незаконне переміщення через кордон України 43 картин всесвітньо відомих художників, яке здійснив п’ятий президент задумувалася як резонансна. Натомість, Порошенко влаштував справжню інформаційну контроперацію. В ті самі хвилини, коли слідчі чекали його на допит, він відкрив виставку у музеї Івана Гончара, експонатами якої стали саме ті витвори мистецтва, що фігурували у провадженні ДБР. Документи на купівлю картин та чеки про сплату державного мита красувалися там же під склом. Побачивши, що у відповідь на «відео повістку» п’ятий президент влаштував публічну мистецьку акцію, представники ДБР приїхали до музею Гончара, де намагалися вручити повторну повістку про виклик на допит. Проте адвокати виявили, що у співробітника Бюро, який не захотів представитися, прострочене посвідчення. Одразу ж по всіх телеканалах пролунало: «Невідомі люди, які видають себе за працівників правоохоронних органів». Ще одне порушення закону. Причому серйозне. Прострочений документ рівноцінний підробці. Невже у всьому ДБР не знайшлося легітимних співробітників? Анекдот, скажете ви. Так. Але тільки до тих пір, поки влада не відповіла насильством.

Далі події розвивалися вже зовсім фантасмагорично. Спецназ ДБР увірвався до закритого приміщення, забарикадувався там, залишивши директора музею на вулиці. Жодних ордерів на обшук  надано не було. Як не було і відповідного рішення суду на огляд та вилучення експонатів колекції чи документів. Директор звернувся до поліцейських, які мали б охороняти музей. Згодом у Державному бюро розслідувань зауважили, що дії їх співробітників відповідали КПК України і не містили в собі «заходів фізичного впливу». Цікаве тлумачення законодавства, чи не так? Всі правоохоронці діяли так, наче в Україні вже прийнятий новий КПК, в якому вибиті двері, вилучені без присутності понятих речі, «відосики» — все це законні процесуальні процедури з новим обличчям на новий лад. Але ж це не так. Найпоказовішим у цій ситуації є те, що владці заперечують те, що підтверджують відеозаписи. Суцільний «нас там нєт», «а ви доведіть», «це не ми». Як так сталося, що замість офіційних пояснень система вдається до російсько-путінського штибу інформаційних способів перекручування реальності? Не треба ілюзій. В країні вдосталь печерських судів та тамбовських суддів, які в мить під махнули би будь який ордер на обшук чи арешт. Справа в тому, що суспільству навмисно продемонстрували свавілля.

Щось подібне описував Віктор Франкл — психіатр, бранець нацистських концтаборів, коли аналізував методи встановлення тоталітаризму. За його словами, необґрунтовані покарання та не заслужені  пільги позбавляють людей волі і навіюють суспільству тотальне відчуття небезпеки. Франкл згадував випадок, коли чеську бригаду бранців, які систематично не виконували норму, перевели на кращі умови. А поляків, до яких не мало б виникнути запитань, навпаки жорстоко покарали. Так відбувалося багато разів. Коли ж весь табір почав перешіптуватися, що причина дивної табірної системи заохочувань та покарань пов’язана із звичайною помстою німців одній з етнічних груп — мовляв, як не старайся, хорошим не будеш — чехів несподівано розстріляли, а поляків розкидали по різних бараках. Таким чином бранцям дали зрозуміти, що ніяких пояснень та ніяких причин бути не може. Для того, щоб вижити, вони мають просто змиритися і покірно приймати, як покарання так і привілеї. Їх привчали до того, що кожен з них у небезпеці. Правил нема. Все хитке і безнадійне. Ситуація зі штурмом музею схожа на цей випадок вже тим, що суспільство ніби привчають, що закону та права в країні більше нема. Що потрібно бути слухняними і не чинити опір. Відсутність навіть декларативного дотримання процедур — це сигнал, що є лише бажання володаря і краще йому підкоритися.

Якщо вже говорити про сенси, то спостерігаючи перевищення влади, багато хто любить повторювати слова Леніна — «Держава — це апарат насилля». Мовляв, влада на те і влада, щоб махати кийками та ламати двері. Але вся справа в тому, що Ленін вкрав ці слова у Макса Вебера і перекрутив їх. Держава, за Вебером, це система, яка має право на насилля за для виконання Закону. Саме так. З великої літери. Все, що вчора відбувалося в центрі Києва не мало відношення до законів. Можна скільки завгодно говорити, що розміщення колекції в музеї — це провокація Порошенко. Можна сперечатися про відповідність робот Айвазовського та Рєпіна концепції українського етнографічного музею, але не помітити, що правоохоронцями були порушені всі мислимі і немислимі норми, правила та закони — просто неможливо.

Вчора вся країна побачила, що застосування насилля з ціллю порушення Закону тепер законне. Те несприйняття, з яким абсолютно різні групи українців сприйняли штурм музею, скоріше пов’язане з символами, ніж з політичними персоналіями. Музей Івана Гончара — це символ шляхетного культурного українства. Це дар науковця Івана Гончара місту, державі. Директором музею досі залишилися прийомний син дарувальника. Той розгублений інтелігент, якого моцні силовики не пускали до приміщення, архетипічно уособлює собою визначення громадянина, яке Маргарет Тетчер свого часу висловила у гаслі: «Бути британцем — це нести відповідальність за Британію, продовжену в поколіннях». Син, батько, Україна, виламані двері. Музей Івана Гончара і так для багатьох українців був символом культурного спротиву імперії. Тепер він ще й символ суто українського родоводу, що його намагалися знищити в усі часи усі тирани. Можна не сумніватися, що коли тріщали двері, а пан Петро намагався захистити будинок-музей, багато хто згадав Розстріляне відродження та відправлених у Соловки українських етнографів.

Якимось дивним чином, невігласам при владі вдалося зачепити архетипічні струни багатьох українських душ. Достатньо подивитися на тисячі обурених коментарів на сторінці ДБР у Фейсбуці. Безпрецедентна для цієї мережі реакція. Демонстрація сили, небажання грати за правилами перевели ситуацію політичного протистояння Зеленського-Порошенко на рівень культурного та цивілізаційного. Тепер, кожен прояв свавілля буде сприйматися суспільством, як зайвий доказ знання про природу правління нової команди, їх цілі і наміри. Навряд чи ті, хто віддавав наказ на штурм розуміли, який ефект спричинить їх ініціатива. Але справу зроблено. Маятник хитнувся в протилежний бік.