МЕНЮ

Між червоним і жовто-блакитним

Тарас ГОЛОВКО, фото автора
22 вересня, 2015 - 17:10
Про маловідомі відтінки у політичній кар’єрі Петра Шелеста

Віталія Петровича — молодшого сина колишнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Юхимовича Шелеста (1908—1996 рр.) сьогодні більше знають у наукових колах країни, бо він є доктором фізико-математичних наук, членом-кореспондентом одразу двох наукових академій — України та Російської Федерації. Будучи громадянином сусідньої держави, те, що відбувається сьогодні між українцями й росіянами на Донбасі та в Криму сприймає, як особисту драму. Його спогади про батька, якими він поділився з «Днем», дають ключ до розуміння всього позитивного та негативного, що лишилося нам у спадок після розвалу СРСР.

«БАТЬКО, ІНКОЛИ ЖАРТУЮЧИ, НАЗИВАВ СЕБЕ «ДИРЕКТОРОМ УКРАЇНИ»

 — Як відомо, в результаті урядового заколоту Микиту Хрущова було відсторонено від влади 1964 року. Петро Шелест, обіймаючи на той час посаду першого секретаря ЦК Компартії України, фактично підтримав антидержавну змову, організовану Леонідом Брежнєвим і окремими членами Президії ЦК КПРС. Які думки на адресу Микити Хрущова висловлював ваш батько у приватних бесідах?

 — Одразу хочу наголосити на тому, що думки у мого батька стосовно Микити Сергійовича еволюціонували впродовж певного періоду. І зміщення його з посади Першого секретаря ЦК КПРС аж ніяк не пов’язувалося з питаннями історичної ваги, приміром, із тим же розвінчуванням культу Сталіна. Микита Хрущов, як перша особа в державі, в середині 1960-х вдався до деяких акцій, які за своїм змістом виглядали контрпродуктивними не лише в цілому для країни, а також і для України зокрема. До слова, у Йосипа Віссаріоновича батько відзначав дві позитивні речі за час його правління: перша — культурна революція, запроваджена Сталіним, яка передбачала соціальні ліфти для громадян із найбідніших суспільних прошарків, а мій батько народився у багатодітній незаможній сільській сім’ї, і друга — персональний внесок Генералісимуса у перемогу в Другій світовій війні. Водночас, Петро Шелест не міг простити Сталіну репресії проти власного народу, коли безпосередньо брав участь у роботі так званих реабілітаційних комісій у повоєнний період, зокрема, на Вінниччині, що мало на меті звільнити засуджених через судову упередженість і недбалість. Повертаючись до Хрущова, хотів би зупинитися на такій деталі. Спершу батько гадав, що внутрішня політика, здійснювана Хрущовим, могла призвести до колосальних проблем для СРСР. Але згодом, уважно придивившись і проаналізувавши методи правління Брежнєва, він пожалкував, що долучився до зміщення Микити Хрущова, вважав це фатальною помилкою. Буквально перед смертю ще висловив бажання, аби я перепросив за його вчинок перед сином Микити Сергійовича — Сергієм, який на початку 70-х викладав в університеті штату Род-Айленд у США.

 — Як складалися стосунки з мачухою — Іраїдою Павлівною Мозговою, яка після смерті матері Любові Павлівни Банної виховала вас і вашого старшого брата Бориса? Якщо ширше, яку роль грали жінки в житті Петра Шелеста?

 — Я дізнався про те, що моя рідна мати — Любов Павлівна, коли мені виповнилося 21 рік! До цього рідні приховували від мене, ким насправді доводиться Іраїда Павлівна. Не хотіли зайвий раз травмувати. В моєму житті вона зіграла неоціненну роль у вихованні й освіті. У пам’яті про неї лишилися лише теплі спогади. А щодо другого запитання, то батько був справжнім козаком і завжди цінував жіночу красу. Водночас, лишаючись однолюбом, хоч у нього спочатку була Любов Павлівна, а згодом Іраїда Павлівна, він до родини ставився як до вищої непроминущої цінності.

 — Ви вже згадували ім’я Сталіна, тим не менш, що ще найістотніше відзначав Петро Шелест, неодноразово зустрічаючись з ним?

 — Неодноразово — це перебільшення. Батька двічі до нього викликали. Перший раз, здається, у 1946-го чи 1947 р., коли він очолив комісію з дослідження причин вибуху на заводі з виробництва боєприпасів, здається, у Саратові чи Куйбишеві. Вдруге його запросили у Кремль, коли точилася війна у Кореї на початку 1950-х. Саме тоді СРСР постачав винищувачі для однієї із воюючих сторін. І в першому, і в другому випадку відчувалось, що Сталін доволі був обізнаний як у питанні вибухівки, так і в авіаційному будівництві.

 — З відстані часу, чи не могли б ви пролити світло на стосунки між Петром Шелестом і Володимиром Щербицьким? Вони психологічно не сприймали один одного, чи хтось зовні підігрівав між ними напруженість?

 — Психологічно таке неприйняття одне одного мало місце. Батько, інколи жартуючи, називав себе «директором України», «хазяїном», який має відповідати перед своїм народом, перед тими, хто призначив на найвищу посаду у республіці. А для Володимира Щербицького існувала відповідальність лише перед тими, хто запропонував йому обійняти найвищий партійний пост. Навіть, якщо це не на користь економіці чи суспільству. В цьому принципова різниця між першим і другим. Зрозуміло, що напруженість штучно створювалася Леонідом Брежнєвим, який завжди керувався принципом утримання державної влади: розділяй і володарюй.

«В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ДЛЯ ВИЩИХ ПАРТІЙНИХ КЕРІВНИКІВ ІСНУВАЛИ ТАК ЗВАНІ БІЛІ КНИГИ»

 — Ви знаєте, що особняк по вулиці Герцена, 14 у Києві, який отримав у користування Петро Шелест з обранням його першим секретарем ЦК Компартії України, зберігся до наших днів. Як часто там бував ваш батько, які там приймалися рішення, з ким зустрічався?

 — Він там не те що часто бував, він там постійно жив. Адже квартири у Києві мій батько не мав. До речі, дуже часто вулицю Герцена у нашій сім’ї називали Асіївською. Саме таку назву вона мала до революції. Скажу більше, саме до цього особняка привозили Петрові Шелесту на ознайомлення документи з грифом «Таємно». Оскільки батько був дуже завантажений поточними справами він іноді просив мене їх переглянути, щоб визначити ступінь важливості. Майже чи не щодня надходили документи обсягом 300-400 сторінок з КДБ, дипломатичних представництв, областей і потрібно було відфільтрувати найцікавіше. Офіційні зустрічі за вказаною адресою ніколи не проводилися. Вони відбувалися в будівлі по вулиці Орджонікідзе, нинішній Банківській. Зізнаюся, я не так давно був на території цієї садиби разом із відомим істориком Юрієм Шаповалом, який знімав там сюжет для телепередачі. В цілому будівлі зберегли свій первозданний вигляд, а от прилеглий парк, як мені здалося, виглядав дещо запущеним і недоглянутим.

 — Оскільки ви згадали Ю. Шаповала, то саме він підмітив цікаву рису характеру вашого батька — після вдалого полювання він любив біля вогнища за чаркою поспівати українських народних пісень. Які у нього були улюблені пісні?

 — Справді батько дуже любив співати, і не лише після вдалого полювання. Улюбленими піснями у нього були: «Ой на горі та й женці жнуть», «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», «Розпрягайте, хлопці, коні» та багато інших.

 — Як гадаєте, чому представники української інтелігенції, яких прийнято називати шістдесятниками, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Сергій Параджанов, Віктор Некрасов із більшою симпатією ставилися до Петра Шелеста, аніж до Володимира Щербицького? Може причина у русифікації, яка зацвіла буйним цвітом після відсторонення Петра Шелеста від влади?

 — Справді, цей чинник існував. Як Щербицькому наказали давити українську культуру, то робив він це сумлінно і безвідмовно. Батько ж виявляв заклопотаність стосовно розвитку літератури, мистецтва, переймався долею їхніх творців. От ви згадали В’ячеслава Чорновола. Він із повагою ставився до мене і не мав зла через те, що я син Петра Шелеста. Пан В’ячеслав ще за життя казав, що не батько його посадив за грати, а караючі радянські органи. Або Іван Дзюба і його трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Може знаєте, в радянські часи для вищих партійних керівників існували так звані білі книги. Фактично це була заборонена література, яка видавалася під розпис з обов’язковим поверненням до так званих спецхранів. Так, будучи студентом київського університету, отримав можливість прочитати книги Уїнстона Черчилля, Генрі Кіссинджера, Алена Даллеса, а 1965 року і «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Скажу відверто, коли я її вперше прочитав, вона мене зацікавила і сподобалася. Дещо інша реакція виникла у батька після ознайомлення. Все ж він був вихований в інших традиціях, і вона його дуже зачепила. В той же час у подальшій своїй діяльності він використовував аргументацію, викладену автором-дисидентом у своїй праці.

 Із Сергієм Параджановим пов’язана цікава історія. Батько з ним зустрічався, бо йому дуже сподобався фільм «Тіні забутих предків». Скажу більше, Петро Юхимович навіть звернувся до Михайла Суслова (секретаря ЦК КПРС), щоб той втрутився, аби припинилося цькування талановитого кінорежисера. І нарешті Віктор Некрасов. Батько дуже високо цінував його роман «В окопах Сталінграда», бо він написаний безпосереднім учасником подій. Водночас висловлював незадоволення тим, що письменник розмінює свій талант, прихиляючись до оковитої.

 — Коли аналізуєш слова і вчинки Петра Юхимовича в тій чи іншій ситуації, що виникали впродовж його багаторічної партійної кар’єри, складно зрозуміти, чому він в окремих питаннях виявляв певну непослідовність. Маючи антагонізм у стосунках із Володимиром Щербицьким, він все ж таки наважився розкрити плани останньому стосовно усунення Микити Хрущова з посади Першого секретаря ЦК КПРС.

 — Те, про що ви кажете, не відповідає дійсності. Були три винятки, вірніше три людини, які не були посвячені П. Шелестом у «дворцовый переворот». Це Щербицький, який на той час обіймав посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому Компартії України, Іван Семенович Сєнін — 1-й заступник голови Ради Міністрів Української РСР і Ольга Іллівна Іващенко — член Президії ЦК КПУ. До речі, з Ольгою Іващенко трапилася цікава історія, коли до неї спробував залицятися Леонід Брежнєв під час відпочинку у Криму, за розповідями батька. В 1965 р. її відправили на пенсію через те, що перешкоджала поваленню Микити Хрущова. Думаю, що її відставка була пов’язана не лише з цим...

«УДУШЕННЯ «ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ» ПРИЗВЕЛО ДО ЧИСЛЕННИХ ЛЮДСЬКИХ ЖЕРТВ»

— Які застереження висловлював вам батько, коли йшлося про Комітет державної безпеки? Мало відомо про співпрацю Петра Юхимовича зі спецслужбами під час трагічних подій в Угорщині 1956 р. та Чехословаччині у 1968-му. Яка давалась оцінка побаченого у згадуваних країнах?

 — Почну з того, що з головою КДБ при Раді Міністрів УРСР Віталієм Нікітченком у батька склалися дружні стосунки, бо він виявився розумною людиною. А коли прийшов Віталій Федорчук, то гірше, як кажуть, не буває. В 1956 році батько обіймав посаду другого секретаря Київського міськкому КП України. Відтак реально впливати на події в Угорщині він не міг. Із Чехословаччиною інша справа. Леонід Брежнєв доручив йому розібратися, хто з вищого партійного керівництва цієї країни міг стати тим лідером, якому вдасться подолати політичну кризу і спробувати виправити ситуацію без зовнішнього військового втручання. Такою кандидатурою, на думку Шелеста, міг бути член Політбюро ЦК КПЧ Василь Біляк. До речі, українець за походженням. На жаль, пропозицію батька відхилили, а підтримали кандидатуру Густава Гусака. Хоч як там планували в Кремлі, а розрядити ситуацію в Чехословаччині з новим партійним керівництвом безкровно не вдалося й удушення «празької весни» призвело до численних людських жертв. Відносно побаченого в соціалістичних країнах, то я б відзначив позитивне ставлення батька до таких керівників соціалістичного, як він казав, табору, Вальтера Ульбріхта, Владислава Гомулки, до певної міри Яноша Кадара. З деякою зневагою він сприймав Тодора Живкова і дуже не любив Ніколае Чаушеску. В 1960-х батько вперше у житті потрапив до капіталістичної країни, коли на запрошення керівників Французької комуністичної партії взяв участь у партійному з’їзді, що відбувався в Парижі. Повернувшись до Києва, не міг оговтатися від побаченого і все дивувався, чому Радянський Союз, а у його складі й Україна, так бідно живуть, порівняно із Францією?

 — В 2004 році одне з київських видавництв випустило книгу «Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду», в якій ваш батько детально описав про небажання центральної влади нарощувати розвиток інфраструктури народного господарства України у 1950—1960-х. Наводилися конкретні приклади з будівництвом палацу «Україна», авіапідприємства «Антонов», аеропорту «Бориспіль», автобану Київ-Бориспіль, запорізького автомобільного заводу, Державного музею народної архітектури й побуту і багато іншого. До речі, від такої «активності» Петра Юхимовича постраждали і ви, коли його звинуватили у створенні Інституту теоретичної фізики в столиці України спеціально під свого сина...

 — Взагалі до моменту обрання батька першим секретарем ЦК Компартії України Академія наук УРСР у своєму складі нараховувала понад двадцять науково-дослідних інститутів. Батько прекрасно розумів, що подальший розвиток промисловості й економіки республіки не можливий без наукових відкриттів, впровадження наукоємних технологій, випуску високотехнологічної продукції, підготовки різнопрофільних спеціалістів вищими навчальними закладами. У тому числі й фізиків-ядерників, до яких належу і я. Спроби відкрити Інститут теоретичної фізики у Києві робилися неодноразово, але позиція окремих академіків тодішньої Академії наук СРСР, я б сказав, шовіністично налаштованих, гальмувало реалізацію цієї ідеї. Справді Петро Шелест в очах московських керівників дуже часто виглядав націонал-автономістом, коли дуже жорстко відстоював власну позицію, що йшла в розріз з центральною владою. Згадайте з історії, як впродовж трьох-чотирьох років до його усунення постійно (а я пам’ятаю це дуже добре), вимагали від України дати мільярд пудів хліба під час збору врожаю. І хоч батько неодноразово казав, що це призведе до зменшення поголів’я худоби через відсутність достатньої кількості фуражного зерна, у Держплані так не вважали й плели інтриги проти нього. Повертаючись до Інституту теоретичної фізики, скажу, що я ніколи не був на посаді директора цієї наукової установи. На момент створення інститут очолив академік Микола Боголюбов, а я став його заступником.

«КРИМ — ЦЕ БУЛА ГЕОПОЛІТИЧНА ПОМИЛКА З БОКУ РОСІЇ, ЯКА ЇЙ ДУЖЕ ЗАШКОДИТЬ У МАЙБУТНЬОМУ»

 — Свого часу ви змушені були виїхати з України, у вас російське громадянство. Як оцінюєте те, що відбулося за останні два роки у міждержавних відносинах між Україною і РФ? Як сприйняли анексію Криму?

 — Те, що сталося за останні два роки, сприймаю як велику трагедію наших країн і наших народів — українського і російського. Сподіваюся, що настане той час, коли, по-перше, перестане литися кров, а, по-друге, будуть встановлені нормальні відносини. Не вживатиму слів «братські», «родинні», бо вони вже не несуть політичного навантаження, як раніше. Щодо Криму відповім так: що сталося, те сталося... Але дуже багато авторитетних людей у Москві, не називатиму їхніх прізвищ, щоб не завдати прикрощів, переконані у тому, що це була геополітична помилка з боку Росії, яка їй дуже зашкодить у майбутньому.

— Як ставитеся до Володимира Путіна? Чи є щось спільного у методах його правління з методами правління Петра Шелеста?

 — Їх взагалі порівнювати не можна, бо Путін є абсолютним керівником, а батько впродовж усієї політичної кар’єри підпорядковувався Москві. На початку його правління моє ставлення до нього було трохи упередженим. Після того, як Володимир Путін трохи змінив ситуацію з олігархами зокрема, з Володимиром Гусинським, Борисом Березовським, Михайлом Ходорковським, я побачив у його діях певний позитив. Пізніше його правління мало як «плюси», так і «мінуси». Не буду коментувати його зовнішню політику, бо це недоцільно за існуючих обставин, скажу про внутрішню. Так, як сьогодні реформується Російська академія наук, на мою думку, теж величезна помилка. Користуючись своєю владою, яка сьогодні близька до абсолютної, Путін міг би запобігти тим руйнівним процесам, які спостерігаються у науковому середовищі країни...