МЕНЮ

Міністр культури у нас є? Знаєте його прізвище?

Сергій ТРИМБАЧ
27 травня, 2020 - 19:49
Про «кадровий голод» і чому мистецтво може стати підрозділом... ЦК Компартії України

Президент України Володимир Зеленський на прес-конференції 20 травня заявив, що в Україні є «кадровий голод». Ось один із його проявів: на посаду міністра культури досі нікого не знайшли, навіть після звернення до української культурної спільноти.

Не знайшли, це правда. Як і те, що зверталися, що пропонували багатьом достойним і знаним людям. І всі вони відмовилися. Так що Президент лукавить, коли каже, що «не можуть знайти», — знаходять, знайшли. Тільки ніхто не хоче йти, ніхто не хоче сідати у кріселко міністра. Чому?

На це є кілька причин. Головною є та, що ця ж культурна спільнота хоче бачити в Міністерстві культури й в особі його очільника самостійну державницьку інституцію, а їй пропонують стати підрозділом ЦК Компартії України. Це не випадкова обмовка: іноді складається враження, що нині Офіс Президента України виконує ті самі функції, що й пріснопам’ятне ЦК — недарма ж поселилося в тій самій будівлі на вулиці Орджонікідзе, чи то пак Банковій. Тобто керує всім і вся, у тім числі й добираючи кадри — такі, щоб тримали «лінію партії». У процесі пошуку-добору оту саму «лінію» роз’яснюють — і в такий спосіб, схоже на те, кандидатові на міністерську посаду стає зрозуміло: його запрошують не в міністри, а в заступники міністра, в ролі якого виступає сам пан Зеленський.

Нині чинній владі не потрібні самостійні політики, їй потрібні технічні виконавці. Два показових приклади. Минулого року оголосили конкурс на заміщення посади голови Держкіно України за вже усталеною і встановленою законом процедурою. Конкурс досить складний — його виграла знаний професіонал Юлія Синькевич. Виграла, бо інші конкуренти зійшли з дистанції. Виграла, бо справді відповідала всім критеріям відбору на таку посаду...

І що ж? Відомо, що владу такий керівник (із самостійним баченням, з виробленою концепцією розвитку кіноіндустрії, яка набрала ходу), вочевидь, не влаштовував. Рвонули стоп-кран, порушивши всі норми, з моральними включно. Звернення до Президента Зеленського на підтримку Синькевич підписали сотні діячів кіно, кіноіндустрії, а у відповідь тиша. Не допомогли й акції протесту.

Усе з’ясувалося остаточно, коли головою Держкіно призначили нікому невідому Марину Кудерчук із Запоріжжя, у якої мінімальний досвід роботи в кінематографі й відтак жодного авторитету. Владі, а точніше — президентському Офісу потрібна саме така людина-виконавець, яка буде брати «під козирок», у якої немає підтримки в тій самій культурній спільноті, яку Зеленський тепер звинувачує (фактично так!) у тому, що не може вона, ця спільнота, скільки не проси, запропонувати владі достойного кандидата.

Інший приклад, не менш відомий. Минулого року Уповноваженою із захисту української мови було призначено Тетяну Монахову — маловідому викладачку із Миколаєва. Хоча, крім неї, пропонувалися також значно авторитетніші імена. І що в підсумку? А нуль, причому нуль абсолютний!

Монахова у квітні подала у відставку. Пояснила просто: їй навіть зарплатню не виплачували, не було сформовано секретаріат тощо. Себто маємо приклад відвертого саботажу владою політики розвитку української мови, яка передбачена, зокрема, в Законі «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Тому я повірив розповіді одного з тих, кому пропонували міністерське крісло: йому прозоро натякали, що одним із векторів політики міністерства має стати відхід убік «от етой украінізациі». І кому з тієї самої культурної спільноти захочеться пограти в оцю кавеенівську гру «с отходом-отползанієм», проявів якої і так вистачає, без додаткових зусиль міністерства.

І ще одне. Попередня влада, за всіх недохопів у її роботі, сформувала ряд інституцій (Український культурний фонд, Український інститут книги та ін.), які вже перебрали на себе частину функцій Мінкультури. І це рух у правильному напрямку — до децентралізації сфери культури, до серйознішої ролі самих працівників культури і, як наслідок, притлумлення сваволі чиновницького корпусу.

І те ж Держкіно України, в якому тепер існує Рада з питань кінематографії, сформована із кінопрофесіоналів, — саме вона, а не чиновники, приймає основні рішення щодо діяльності цієї інституції.

Схоже на те, що нині багато чого робиться для демонтажу нової, ще недосформованої системи. Це свавілля, а подекуди й відвертий саботаж чиновників. Скажімо, вже літо, а досі не готові паспорти, які запускають процес надання коштів, передбачених у державному бюджеті на кінематограф. Яким словом можна це назвати?

Звісно, не все так однозначно. Скажімо, у Верховній Раді розглядаються доповнення до чинного законодавства, спрямовані на підтримку креативних індустрій. Тільки ж паралельно з тим Кабінет Міністрів розробив державну програму стимулювання економіки, в якій не міститься жодного слова ні про культуру, ні про креативні індустрії... То про що Ви тоді, пане Президенте?

Аніж так гірко ображатись на культуру та її діячів — може, краще зібрати їх і послухати, що вони скажуть? І не тільки приємне. А далі запустити процес вироблення державної гуманітарної політики. Бо нинішні процеси в царині культури і гуманітаристики загалом піддаються атакам стількох різновидів згубних вірусів, а не одного коронавірусу.