I в мирний час, і під час війни

Рівно шість років тому, 26 березня, в Україні з’явилося нове формування — Національна гвардія Україні. Біля її витоків стояв легендарний 8-й полк оперативного призначення, який утворився на базі спецпідрозділу «Ягуар». Саме він у квітні 2014 року звільняв від сепаратистів Харківську ОДА і став захищати Україну від агресора. Відтоді і дотепер бійці Калинівського полку виконують завдання за призначенням у складі Об’єднаних сил. Бійці зі стажем уже збилися з ліку, скільки в кожного з них за плечима ротацій — Семенівка, Лисичанськ, Красний Лиман, Дебальцеве, Донецький аеропорт... Цього року через карантин вони не відзначатимуть День Національної гвардії України військовим маршем чи пафосними урочистостями. Не буде ані святкового шикування на плацу, ані концерту під гітару в клубі. Але будуть розмови і спогади. Адже саме цей день для більшості гвардійців став точкою відліку нового періоду в житті — періоду честі, шани і довіри від українців.

«Знаєте, саме Національна гвардія України, з усіх п’яти відомств, які входять у підпорядкування МВС, має найбільший рівень довіри від громадян. За останніми даними, майже 64% українців віддали свої голоси за нас і це не просто статистика — це оцінка нашої роботи, — з перших хвилин розмови відзначає командир військової частини 3028, полковник Богдан ВАКУЛКО. — В Нацгвардії змінилося дуже багато чого. Люди навчилися служити, воювати, цінувати свою роботу. Зараз чітко всі розуміють, заради чого вони працюють, виконують свої завдання».

ЗМІНИ, ЩО РАДУЮТЬ ОКО

Богдан Вакулко очолив 8-й полк оперативного призначення імені Івана Богуна, що входить до складу Західного оперативно-територіального об’єднання, восени 2017 року. «Ламати» під себе підрозділ не став, а продовжив справу свого попередника, полковника Івана Миропольського, — всі зусилля спрямував на оснащення та поліпшення матеріально-технічної бази. І якщо 2014 року військовослужбовці виїжджали на ротацію в зону бойових дій на пасажирських автобусах, так званих пазиках, то сьогодні в частині є потужні бронеавтомобілі, сучасне озброєння, технічні засоби. Число техніки з 30 одиниць збільшилося до 250. Побудували казарми — одну з нуля, а іншу повністю реконструювали. Значно поліпшилося харчування, соціальне забезпечення військових, покращився соціальний пакет військовослужбовців та й сама кількість гвардійців зросла — з 350 у 2014 році до більше тисячі нині.

«Кардинально змінилася ситуація в плані захисту. На сьогодні маємо в розпорядженні засоби активного захисту, бронезахисту, поліпшилися умови для проживання особового складу, побуту та харчування. Стара їдальня перетворилася на ресторан. Це зміни, які радують око, — усміхаючись, розповідає командир. — На території військової частини міститься сучасний спортивний майданчик, що сприяє належному проведенню занять з фізичної підготовки військовослужбовців. Та й самі підходи до навчання особового складу змінилися, бо, як показав 2014 рік, головна причина втрат полягала в ненавченості та недисциплінованості. Для навчання створені кабінети підготовки, зміцніла матеріально-технічна база, в п’ять разів збільшилася складська база, тобто озброєння, комунальна і речова служби. Значна увага приділяється зв’язку, якого на 2014 рік практично не було. Лінії були незахищені, прослуховувалися і пеленгувалися, а на сьогодні ми володіємо сучасними засобами зв’язку, бо без зв’язку не можна керувати підрозділом».

ПОСТІЙНІ БОЙОВІ ЗАВДАННЯ

Із перших днів війни Калинівський полк на фронті. Його гвардійці брали участь у звільненні від бойовиків села Семенівка (поблизу Слов’янська), міст Красний Лиман, Ясинувата, Дебальцеве (Донецька область), Лисичанськ, Кримське, Сокольники (Луганська область), тримали оборону і в боях за Донецький аеропорт. 2015 року Калинівський полк був нагороджений бойовим прапором з відзнакою президента — стрічкою до бойового знамена «За мужність і відвагу», за участь у бойових діях та вдалих операціях на сході України. А в березні 2018-го частині присвоєне почесне найменування «8-й полк оперативного призначення імені Івана Богуна».

Богдан Вакулко наголошує, що пишається своїми бійцями, понад сотня з них відзначені державними нагородами, отримали підвищення по службі і нові звання. Але унікальність кожного з них в тому, що вони вміють постійно виконувати бойові завдання — і в мирний час, і під час війни. На мирній території бійці охороняють громадський порядок, припиняють масові заворушення та знешкоджують озброєних злочинців. В умовах воєнного конфлікту здійснюють оборонні та наступальні операції та діють як штурмовий загін.

«Починаючи з 2014 року, з перших днів АТО, підрозділ військової частини, на жаль, не вибуває з зони бойових дій, відбувається лише ротація бійців, — продовжує командир. — Здебільшого гвардійці утримують другу лінію, але бувають такі завдання — разові-неразові, — коли доводиться виконувати завдання й у сірій зоні. Окремим важливим напрямом діяльності гвардійців є участь спільно з представниками інших військових та правоохоронних формувань у заходах контрдиверсійного спрямування. Зокрема, з метою виявлення осіб, які причетні до діяльності незаконних збройних формувань та диверсійно-розвідувальних груп російських окупаційних військ, їх затримання або знешкодження, а також недопущення проведення дискредитаційних та провокаційних заходів, зокрема й терактів. Служба важка і небезпечна, тому після повернення чи перед поїздкою в зону бойових дій з кожним бійцем працює психолог. Хоча, знаєте, найкраща підтримка для них — це сім’я, дружина, діти, батьки. Тому часто, коли хлопці повертаються, влаштовуємо для них родинні гостини на КПП. А для бійця що головне? Підтримка! Тільки б не сварилися і не заважали».

ПОВЕРНУТИСЯ В МИРНИЙ АЛЧЕВСЬК

«Старожилом» військової частини є старший прапорщик, командир оперативного взводу Сергій ХАРЧЕНКО. Він не пропустив жодної ротації свого підрозділу, починаючи з 2014 року і до тепер. За його спиною понад 30 років сумлінної служби. За цей час брав участь у запеклих боях зі звільнення Семенівки, Лисичанська, Красного Лиману, Дебальцевого. Звільняв Харківську ОДА. Зізнається, що вже давно міг сидіти на пенсії, але має дві незавершені справи, які не дозволяють спочивати на лаврах. Перша — треба отримати офіцерські погони, щоб стати справжнім військовим, як дід і батько. Для цього старший прапорщик навчається в Національній академії внутрішніх справ і наступного році вже буде захищатися. А друга — найголовніша — Сергій Харченко мріє повернутися в мирний Алчевськ, де виріс і закінчив школу.

«У підрозділі в мене відповідальна місія — наставництво і підтримка належного морально-психологічного стану бійців, — розповідає старший прапорщик. — Так сталося, що за сімейними обставинами я не зумів здобути військову освіту, тепер виправляюся і вивчаю право. А в частині — підтримую бойовий дух оперативників. Найважче нам було перелаштовуватися 2014 року: після Революції Гідності ми були ворогами, бо стояли по ту лінію барикад, а за два місяці стали героями, бо звільнили Харківську ОДА... Ми люди в погонах і звикли тримати удар, але захист Батьківщини — це першочергово... Коли ми приїхали на блокпост під Слов’янськом, то стояли пліч-о-пліч з тими хлопцями, які пішли на війну добровольцями з Майдану. Це, можливо, виглядало дивно, але завдання на той час у нас було спільне — утримати ворога — і ми швидко порозумілися. Досі з тими хлопаками ми дружимо. Нас знають уздовж лінії розмежування, бо з 2014 року, мій підрозділ не пропустив жодної ротації. Я особисто служу, щоб повернутися в свій Алчевськ. Зайти в місто зі своїм підрозділом і подивитися окремим однокласникам у очі. Вони непорядно, нечесно поступили з Україною і своїм народом».

Сергій Харченко зізнається, що зараз можна багато говорити про справи на фронті, розмежування, реінтеграцію Донбасу. Сперечатися, хто винен, гадати, що буде далі. Але словами питання не вирішити, мають бути вчинки і дії, за які не буде соромно в майбутньому. Тому він продовжує вчити молодих бійців, показує на особистому прикладі, як треба захищати Батьківщину і в складних умовах зуміти зробити правильний вибір.

«ПИШАЮСЯ, ЩО Я ГВАРДІЙКА»

Однією з його улюблених підопічних є заступниця командира роти з роботи з особовим складом, лейтенантка Діана ГОГІЯ. Дівчина лише минулого року закінчила академію Нацгвардії України і прибула до військової часини 3028 за розподілом. Сама Діана зізнається, що спершу керівна посада її лякала, — в роті 34 чоловіки віком від 22 до 45 років, — але потім вона зрозуміла, що у війську головне субординація: якщо командир сказав — виконай і відзвітуй.

«Я сама харків’янка, виросла в родині медиків і ніхто з батьків навіть не думав, що я захочу стати офіцером. Але коли після закінчення школи, 2015 року, я сказала, що вступатиму до Національної академії НГУ, тато одразу підтримав. Він у мене грузин за національністю, але справжній патріот України, — розповідає Діана. — Коли прибула до частини і командир представив мене своїм заступником, то я всім хотіла довести, що гідна цього звання. Не якась дівчинка після академії, з якою треба «сюсі-пусі», а офіцер, який готовий до виконання поставлених завдань. Це було не складно, бо у війську є повага, бойовий дух, взаємовиручка і підтримка. Не уявляю, як би склалося моє життя без війська».

Сьогодні Діана багато працює з бійцями. Каже, що головне — це індивідуальна робота з кожним військовослужбовцем. Якщо в когось щось не виходить, виникають сумніви, треба вчасно помітити і разом знайти вихід із ситуації. Такий підхід завжди дає позитивний результат.

«У моєму підпорядкуванні є і строковики, і контрактники. Про кожного з них я знаю від «А» і до «Я», — продовжує Діана. — Зараз готуюся до ротації в зону проведення бойових дій. Тренуюся, щоб бути в формі. Чи страшно? Ні! Я готова до виконання бойових завдань у екстремальних умовах, інакше не вчилася б і не служила б. Військо, Нацгвардія, моя рота — це те, чим я живу зараз. Пишаюся, що я гвардійка».

Р.S. Кожного року, відзначаючи День Національної гвардії України, Калинівський полк розпочинає урочисту церемонію зі вшанування загиблих побратимів. Цього року, в зв’язку з карантином, їхні імена не лунатимуть на плацу, але командир попередив кожного (зокрема й мене) не забути згадати поіменно кожного героя їхнього полку, який загинув на російсько-українській війні. Серед них 34-річний прапорщик, інструктор-гранатометник Віктор Долінський. Він загинув смертю хоробрих під час визволення села Семенівки. 34-річний Валентин Білошкурський і 31-річний Віктор Ліпський разом із генералом Кульчицьким летіли в гвинтокрилі, який збили терористи. 25-річний Максим Мушта потрапив під ракетно-артилерійський обстріл. 21-річний старший лейтенант Роман Лабань потрапив під обстріл ворожої артилерії... Останні чотири роки підрозділ, на щастя, воює без втрат. Це напевно пов’язано з набутими професіональними навичками та покращенням матеріально-технічного забезпечення частини — і кожного гвардійця зокрема.