«Граблі» з Росії

 Демократія — це коли при владі демократи.

Із твору московської школярки 1990-х років

Цей текст, написаний у відповідь на статтю Сергія Грабовського й Ігоря Лосєва «Чи завжди влада більшості є демократією?», слід почати з вибачень.

Так, я звернув увагу на слова «стаття Федосєєва (тим паче що він згадує там і наші спільні публікації, чомусь приписуючи їх лише одному з авторів)». Чесно зізнаюся: винен, звернув увагу лише на ім’я на початку статті, не помітивши, що внизу вона підписана двома іменами. Щиро прошу вибачення в пана Ігоря Лосєва за те, що не згадав його, і сподіваюся, що він за це на мене не ображається.

Але перейдемо до суті справи. Сказати щодо питання «Чи повинна влада належати мудрій меншості чи немудрій більшості» в основному нічого. Це питання обговорюється вже третє тисячоліття, з часів вікопам’ятного Платона, так що все, що тут було можна сказати, вже давно сказано. Але...

Бачте, автор повинен зізнатися, що він — українець з не дуже великим досвідом — менше трьох років. До цього я був росіянином, хоч і з українським корінням. Так, зараз я твердо влаштувався в Києві, одружений з українською громадянкою, і наш син — сповна українець. Я не уявляю свого майбутнього в жодній іншій країні, крім України.

Але, крім майбутнього, є і минуле. Є мій досвід життя в Росії, який нікуди не подівся. Тому дозвольте трохи поділитися цим досвідом — можливо, він комусь допоможе.

Моя молодість припала на горезвісні дев’яності. Я чудово пам’ятаю, як тоді люди ліберальних поглядів дивувалися: як же так, народові пропонують свободу — а він наполегливо голосує за «червоно-коричневих», за комуністів і партію Жириновського? Напевно, це якийсь неправильний народ, потрібно б його підправити!

Я глибоко поважаю покійну Валерію Новодворську (вона взагалі належала до тих небагатьох людей, яких можна ненавидіти, але не можна не поважати). Та все ж не можу забути, як на початку 90-х вона вимагала: «Свободу потрібно залишити лише для тих, хто голосував за свободу!» Інакше кажучи — за потрібні партії.

Тоді ж у ліберальних колах виникло поняття «демократури» — «демократичної диктатури». Диктатури, яка залізною рукою встановить демократію. Виникла мрія про «російський Піночет». На мітингах скандували: «Даєш стадіон!» (малися на увазі стадіони, на яких Піночет розправлявся зі своїми супротивниками).

Чим це закінчилося, всім відомо. Російський Піночет з’явився, і звали його Володимир Володимирович Путін. Виникає запитання: чи потрібний Україні український Піночет?

Так, я насправді «понаехавший» москаль (і якби мені платили щоразу, коли про це нагадують, то зараз Порошенко був би у мене в шоферах). Але чи не варто використовувати мій москальський досвід? Адже негативний досвід теж корисний. Він допомагає не наступати на ті ж граблі.

Проте продовжимо. Я знаю за собою схильність до прикладів з стародавньої історії, але і мої опоненти щодо цього не відстають. Прошу вибачення за довгу цитату:

«До речі, в античній Греції влада, яка опиралася на підтримку більшості населення, деколи перетворювалася на тиранію. Потім підтримка ця танула, тирана (який ще вчора був улюбленцем мас) убивали або виганяли. Чому танула підтримка? А тому, що тирани,  натхненні більшістю голосів, установлювали (від імені народу!) одноосібну деспотичну владу, вважали, що тепер можуть робити все, що їм заманеться. Тирани — це не особи, які самостійно захопили владу, як вважає Федосєєв, а продукт звироднілої демократії, яка перетворилася на охлократію, — влада натовпу. Але в результаті злочинів тиранів через якийсь час охлос приходив до тями, повертав звичні форми правління з боротьбою партій, з системою заборон і противаг, з верховенством права, з відмовою від свавілля любих народові вождів. Та тільки нерідко було вже пізно, держава ставала жертвою чужоземного агресора або втрачала надто багато населення».

Перепрошую, але Федосєєв (даруйте, що, за прикладом Юлія Цезаря, кажу про себе в третій особі) ніколи не вважав, що тирани захоплювали владу самостійно. Стандартний цикл (зрозуміло, існували й відхилення від нього) життя грецьких полісів був дещо іншим.

Зазвичай спочатку містом правила царська династія. Потім шляхетство скидало її та встановлювало аристократичний лад, який, зрозуміло, подобався далеко не всім. Народ висував свого представника — тирана. Нагадаю, що в Стародавній Греції це слово означало лише людину, що незаконно захопила владу, так що зараз правильніше було б передати це слово як «узурпатор». Найвідомішим із тиранів був афінянин Пісістрат, але подібне відбувалося і в інших грецьких полісах. Потім народ скидав і самого тирана, і встановлювалася та грецька демократія, про яку зараз усі ми знаємо зі шкільних підручників. А вже після цього прийшов Філіп Македонський.

Що вийде, якщо застосувати цю схему до нинішньої України? Припустимо, що олігархам із деякою натяжкою личить  роль евпатридів — родової аристократії. Тоді Зеленський — це справді тиран у старогрецькому сенсі. Вибачайте за каламбур — таран, яким народ руйнує аристократичний лад. Але цим його роль і обмежується. Як тільки влада шляхетства знищена, робити йому на історичній сцені більше нічого. Настає час для демократії. Влади немудрих і не дуже освічених людей, яким аби смачно поїсти та солодко поспати. Саме тих, яким і належить країна.

На цьому можна було б і закінчити статтю, але необхідно зробити одне невелике уточнення. Мої шановані опоненти пишуть:

«Виходить, німці мали право обрати Гітлера (а він прийшов до влади в суворій відповідності з демократичною Конституцією) і влаштувати геноцид «нижчих рас»?»

По-перше, німецький народ, звичайно, мав право обрати Гітлера. Як мав і обов’язок згодом відповісти за це. А відповідь була взагалі-то немаленькою — бомбою по голові.

По-друге, доведеться дати невелику історичну довідку. Деякі німці, звичайно, обрали Гітлера, але більшість німців його не обирали. На липневих виборах 1932 року до рейхстагу нацисти отримали 37,4 відсотка голосів — і було зрозуміло, що це — межа. Лівий електорат перебігає від комуністів до соціал-демократів і навпаки, але зрозуміло, що за НСДАП він не проголосує за жодної погоди. У католиків — свої партії, там нацистам теж ловити нічого. Дострокові перевибори в листопаді того ж року це засвідчили — тоді партія Гітлера отримала вже 33,1 відсотка. Відносна більшість у неї була, але абсолютної — не було.

Прихід Гітлера до влади — це наслідок не тодішньої німецької демократії, а її недосконалості.

Повертаючись до основної теми статті, можна сказати одне: Росія, сама того не бажаючи, надала Україні дуже важливу послугу. Вона вказала, де лежать ті граблі, на які в жодному разі не можна наступати.