Голокост на теренах радянської України...

Нацисти тільки продовжили узвичаєну практику боротьби з «неправильними» націями та етносами, жертвами якої за більшовицького режиму стали сотні тисяч людей

Практично одночасно з виступом Івана Дзюби, про який ішлося в попередній статті, вийшов у світ роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Він був надрукований у журналі «Юность» того ж 1966 року — щоправда, в дуже скороченому із цензурних міркувань вигляді; «за бортом» опинилося майже 30% тексту. Проте автор, котрий підлітком пережив усю тяжку пору лихоліть в окупованому нацистами Києві — включно з масштабним нищенням міста, яке було вчинено радянськими диверсантами, — вважав своєю місією донесення до якнайширшої аудиторії не цензурованої правди про трагічні події 1941 — 1943 років. Отож Кузнєцов, поставивши на меті опублікувати роман у повному обсязі, був просто-таки приречений на втечу із СРСР до Великобританії, і 1970 року «Бабин Яр» був надрукований без купюр у Лондоні. А 2008 року в Києві з’явився і його український переклад.

Анатолій Кузнєцов (прізвище матері-українки — Семерик, киянин, українець за родинним вихованням) зазначав згодом: «Перший варіант, можна сказати, написаний, коли мені було 14 років. До товстого саморобного зошита я, в ті часи голодний, судомний хлопчак, по гарячих слідах записав усе, що бачив, чув і знав про Бабин Яр. Гадки не мав, навіщо я це роблю, але мені здавалося, що так треба. Щоб нічого не забути. Зошит той називався «Бабин Яр», і я ховав його від стороннього ока. Після війни в Радянському Союзі відбувся розгул антисемітизму: кампанія проти так званого космополітизму, заарештовували єврейських лікарів-»отруювачів», а назва «Бабин Яр» стала ледве не забороненою. Одного разу мій зошит знайшла під час прибирання мати, прочитала, плакала над ним і наказала берегти. Вона перша сказала, що я колись мушу написати книжку». Загалом можна впевнено вважати, що цей роман-документ, хоч і написаний російською мовою, має українське підґрунтя — як подієво-буттєве, так і культурно-світоглядне.

Навіть у пошматованому цензурою тексті відіграв свою головну функцію — відновлення і збагачення історичної пам’яті широкої аудиторії, передусім українців та євреїв, чиї долі (їх самих та їхніх родин) були пов’язані з подіями, описаними у книжці. Бо гекатомба в Бабиному Ярі стала першою, здійсненою нацистами в плані «остаточного вирішення єврейського питання», ще до сумнозвісної наради у Ванзеє в січні 1942 року, на якій чільними функціонерами СС було ухвалено масштабну програму такого «вирішення». Бабин Яр став символом переходу Голокосту в «гарячу» фазу тотального нищення «неповноцінної раси», а разом з тим — і всіх, хто закономірно чи випадково потрапив під коток гітлерівського тоталітаризму. Це яскраво показано у книжці Кузнєцова. Власне, це містила і «незачинена» народна пам’ять. У книжці описано, як автор хлопчаком, по війні разом з другом блукає Бабиним Яром і зустрічає там старого, котрий перебирається з одного боку яру до іншого:

«— Діду, — запитав я, — євреїв тут стріляли чи далі?

Дід зупинився, огледів мене з ніг до голови і сказав:

— А скільки тут росіян покладено, а українців, а всіх інших націй?».

Отже, пам’ять про Бабин Яр не може бути ніким «приватизована», хоча, звичайно, за суто етнічною («расовою», якщо вжити нацистську термінологію) там знищували саме євреїв і ромів (циган). «На циганів німці полювали, як на дичину. Вони підлягали такому ж негайному знищенню, що і євреї... Циганів везли до Бабиного Яру цілими таборами. причому вони, здається, теж до останнього моменту не розуміли, що з ними роблять».

Сталінська система, якій відведено чимало місця у книжці, встигла виростити «нову людину», яка часом чинила страшніші за ідейних нацистів злочини, оскільки була готова практично на все заради того, щоб якось вижити, набити собі кендюх і дістати найпримітивніші задоволення. У вилучених цензурою та відновлених уже на еміграції частинах «Бабиного Яру» містяться описи часів Голодомору, який, крім усього іншого, став інструментом утворення цієї категорії населення. Саме такі «нові люди» із числа чекістів 24 вересня розпочали в Києві масштабну «операцію» — будинок за будинком висаджуючи в повітря Хрещатик та прилеглі вулиці; при цьому загинуло, звісно, чимало німецьких офіцерів та солдатів — але в кілька разів більше цивільних киян. «Підриваючи мирний Хрещатик, вони дійсно завдавали німцям відчутної військової шкоди, а те, що при цьому загине втричі більше мирних мешканців, — це радянську владу зовсім не бентежило. Ба більше: за радянськими законами люди, які залишилися на окупованій території, — не патріоти, відтак і не люди». При цьому, як писав автор книжки, знищення Хрещатика мало на меті, крім усього іншого, розізлити німців (і частину киян), спровокувати їх на безпощадність. І відповідь на цю радянську провокацію не забарилася — нею, стверджує Кузнєцов, і став Бабин Яр.

До речі: чому євреї не були евакуйовані із Києва, чому їм не підказали вибиратися самотужки? Передусім тому, що більшовицькому режиму їхня доля (крім, звісно, номенклатурників) була байдужа. По-друге, як писав у спогадах льотчик Дмитро Панов, який захищав столицю України, зіграла свою роль пропаганда: «Багато жителів Києва, мабуть, підкоряючись інтуїції, якій завжди слід вірити, покидали місто. Особливо євреї. Але наша шалена пропаганда, без кінця трублячи про неприступність міста, робила свою чорну справу. Багато залишалися».

Бабин Яр став страхітливою та символічно-злочинною відповіддю одного червонопрапорного тоталітаризму на страхітливо-символічний злочин іншого тоталітаризму — свідоме нищення історичного центру Києва та міської інфраструктури. Інакше кажучи, ті, на кому лежить непрощенна провина за Биківню, доклали рук і до Бабиного Яру. Сталін наказав усе знищувати на території, куди може вступити ворог, — і знищували, куди діставали руки. Схоже, Київ восени 1941-го був назавжди «списаний» Кремлем — разом з киянами, у тому числі євреями.

У свою чергу, як писав Анатолій Кузнєцов, «у безпощадності німці були гарними учнями». Страшна буденність тоталітаризму засвідчена як у численних епізодах документального роману, так і в авторських висновках: «Поміж садизмом з обох боків принципової різниці немає. У «німецькому гуманізмі» Гітлера було більше винахідливості та бузувірства — втім, у душогубках і печах гинули громадяни інших націй і завойованих держав. «Соціалістичний гуманізм» Сталіна до печей не додумався, зате погибель звалилася на його співгромадян. У таких відмінностях уся різниця — невідомо, що гірше. Але «соціалістичний гуманізм» переміг». У цій констатації, видається, автор «Бабиного Яру» дещо спростив стан справ. По-перше, у Гітлера також був «соціалістичний гуманізм», лише іншого ґатунку (втім, Кузнєцов нагадує, що і там, і там — червоні прапори та планове господарство). По-друге, Сталін масово — мільйонами! — нищив також громадян інших держав.

А загалом ішлося, за Кузнєцовим, про те, що «»священна» війна СРСР проти Гітлера була лише несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на увесь світ». І Голокост став складовою цієї боротьби...

Справді: восени 1941-го в Києві один червонопрапорний терористичний режим змінився іншим, не менш терористичним і теж червонопрапорним. Один Великий Страх змінився іншим, тільки були дещо переставлені акценти й об’єкти майже ритуальних жертв. Варто згадати, що «вилучення» та знищення населення радянської України за етнічною ознакою масово практикувалося Кремлем упродовж 1930-х років. І навіть якщо «винести за дужки» нищення українців, у цій категорії терору залишається чимало люду. Варто лише згадати спрямовані проти німців, угорців, румун, поляків «національні операції» НКВД, які розгорталися в 1937 — 1938 роках переважно на українських теренах. А в 1939 — 1941 роках відбувалися масові арешти і депортації на щойно приєднаних західноукраїнських землях, жертвами яких стали етнічні поляки та «неправильні» українці. Діставалося й тим євреям, які воліли бути передусім євреями, а не «радянськими громадянами»: початок 1930-х був ознаменований масовими розправами з «сіоністським підпіллям» та «дрібнобуржуазною єврейською петлюрівщиною» (я нічого не вигадав — такими були терміни того часу). Ну, а на приєднаній до СРСР Галичині чекісти також ревно узялися за «сіоністів», набиваючи ними в’язниці й розстрілюючи при втечі Червоної армії у червні-липні 1941-го.

Отож нацисти, власне, тільки продовжили узвичаєну практику боротьби з «неправильними» націями та етносами, жертвами якої за більшовицького режиму стали сотні тисяч людей. Почали вони з євреїв і ромів. А основна маса населення мовчала (принаймні, публічно) і «не рипалася», привчена саме до таких норм виживання більшовицьким терором. Доноси ж владі на ті «ворожі елементи», які ховалися від терору, також були справою звичною — принаймні, для певної частини населення, не переважної, але вагомої. Ба більше, виконавці в обох випадках значною мірою були ті самі: сучасні історики стверджують, що чверть німецьких поліційних формувань із місцевого населення на окупованих територіях становили нещодавні службовці НКВД. А сформований Сталіним Великий Страх, який повернувся майже одразу після приходу нацистів, чималою мірою посприяв результативності Голокосту — як перед тим він сприяв масштабності Великого Терору...

Отже, Голокост на теренах радянської України суттєво відрізнявся від того, що діялося в нерадянській Європі: там не було, принаймні до Другої світової війни, «національних операцій» НКВД, там не гинули мільйони людей від організованого владою штучного голоду, там не здійснювався Великий Терор, і навіть жертв серед єврейського населення Німеччини та окупованих нею країн до 22 червня 1941 року було менше, ніж в СРСР. Та й до тактики тотальної руйнації та «випаленої землі» на своїй території нацисти вдалися лише 1945 року. Мало хто із ясночолих західних істориків здатен збагнути думкою й відчути все це. Відрізняється суттєво те, що коїлося в радянській Україні й відповідно у радянській Росії сталінської доби. Голодомор-геноцид у Росії здійснювався не на всій території, а на землях, населених етнічними українцями та німцями Поволжя. Так, Великий Терор і Великий Страх були й там, але нікого не заарештовували за розмови рідною мовою. І більшість «національних операцій» НКВД припала саме на Україну, і «сіоністське підпілля» було оголошено тут наймасовішим. І зрештою, яке велике російське місто 1941 року Кремль спробував висадити у повітря? Мінували й Москву, і Ленінград, але там не дійшло до тотального нищення. Й інші російські міста не нищилися «своїми». А от Київ та Харків — нищилися.

І ще про одну річ не можна не згадати. Олесь Гончар у «Щоденниках» 6 жовтня 1991 року так писав про власну й загальноукраїнську провину перед євреями: «За що, скажімо, вибачатись мені, коли тієї жахливої осені 41-го, під час трагічних подій у Бабиному Яру, ми з моїм фронтовим другом — молодим євреєм із Брянська — саме вели найтяжчі бої, стримуючи фашистів між Полтавою і Харковом, а потім, обоє тяжко поранені, разом тряслися в санітарному ешелоні аж у Сибір? Ні. Україна не може взяти на себе провину за трагедію Бабиного Яру, адже й сам наш народ був тільки жертвою в цій війні, жертвою — та ще якою... Інша річ, що ганебно було потім замовчувати трагедію упродовж багатьох років, але ж це безглузде замовчування чинили сталінські сатрапи, щербицькі та суслови, то при чому ж тут український народ?». Можна погоджуватися з цією оцінкою, можна не погоджуватися, але не брати її до уваги, на мою думку, не слід.

Голокост на теренах радянської України...

Голокост на теренах радянської України...

Нацисти тільки продовжили узвичаєну практику боротьби з «неправильними» націями та етносами, жертвами якої за більшовицького режиму стали сотні тисяч людей

Практично одночасно з виступом Івана Дзюби, про який ішлося в попередній статті, вийшов у світ роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Він був надрукований у журналі «Юность» того ж 1966 року — щоправда, в дуже скороченому із цензурних міркувань вигляді; «за бортом» опинилося майже 30% тексту. Проте автор, котрий підлітком пережив усю тяжку пору лихоліть в окупованому нацистами Києві — включно з масштабним нищенням міста, яке було вчинено радянськими диверсантами, — вважав своєю місією донесення до якнайширшої аудиторії не цензурованої правди про трагічні події 1941 — 1943 років. Отож Кузнєцов, поставивши на меті опублікувати роман у повному обсязі, був просто-таки приречений на втечу із СРСР до Великобританії, і 1970 року «Бабин Яр» був надрукований без купюр у Лондоні. А 2008 року в Києві з’явився і його український переклад.

Анатолій Кузнєцов (прізвище матері-українки — Семерик, киянин, українець за родинним вихованням) зазначав згодом: «Перший варіант, можна сказати, написаний, коли мені було 14 років. До товстого саморобного зошита я, в ті часи голодний, судомний хлопчак, по гарячих слідах записав усе, що бачив, чув і знав про Бабин Яр. Гадки не мав, навіщо я це роблю, але мені здавалося, що так треба. Щоб нічого не забути. Зошит той називався «Бабин Яр», і я ховав його від стороннього ока. Після війни в Радянському Союзі відбувся розгул антисемітизму: кампанія проти так званого космополітизму, заарештовували єврейських лікарів-»отруювачів», а назва «Бабин Яр» стала ледве не забороненою. Одного разу мій зошит знайшла під час прибирання мати, прочитала, плакала над ним і наказала берегти. Вона перша сказала, що я колись мушу написати книжку». Загалом можна впевнено вважати, що цей роман-документ, хоч і написаний російською мовою, має українське підґрунтя — як подієво-буттєве, так і культурно-світоглядне.

Навіть у пошматованому цензурою тексті відіграв свою головну функцію — відновлення і збагачення історичної пам’яті широкої аудиторії, передусім українців та євреїв, чиї долі (їх самих та їхніх родин) були пов’язані з подіями, описаними у книжці. Бо гекатомба в Бабиному Ярі стала першою, здійсненою нацистами в плані «остаточного вирішення єврейського питання», ще до сумнозвісної наради у Ванзеє в січні 1942 року, на якій чільними функціонерами СС було ухвалено масштабну програму такого «вирішення». Бабин Яр став символом переходу Голокосту в «гарячу» фазу тотального нищення «неповноцінної раси», а разом з тим — і всіх, хто закономірно чи випадково потрапив під коток гітлерівського тоталітаризму. Це яскраво показано у книжці Кузнєцова. Власне, це містила і «незачинена» народна пам’ять. У книжці описано, як автор хлопчаком, по війні разом з другом блукає Бабиним Яром і зустрічає там старого, котрий перебирається з одного боку яру до іншого:

«— Діду, — запитав я, — євреїв тут стріляли чи далі?

Дід зупинився, огледів мене з ніг до голови і сказав:

— А скільки тут росіян покладено, а українців, а всіх інших націй?».

Отже, пам’ять про Бабин Яр не може бути ніким «приватизована», хоча, звичайно, за суто етнічною («расовою», якщо вжити нацистську термінологію) там знищували саме євреїв і ромів (циган). «На циганів німці полювали, як на дичину. Вони підлягали такому ж негайному знищенню, що і євреї... Циганів везли до Бабиного Яру цілими таборами. причому вони, здається, теж до останнього моменту не розуміли, що з ними роблять».

Сталінська система, якій відведено чимало місця у книжці, встигла виростити «нову людину», яка часом чинила страшніші за ідейних нацистів злочини, оскільки була готова практично на все заради того, щоб якось вижити, набити собі кендюх і дістати найпримітивніші задоволення. У вилучених цензурою та відновлених уже на еміграції частинах «Бабиного Яру» містяться описи часів Голодомору, який, крім усього іншого, став інструментом утворення цієї категорії населення. Саме такі «нові люди» із числа чекістів 24 вересня розпочали в Києві масштабну «операцію» — будинок за будинком висаджуючи в повітря Хрещатик та прилеглі вулиці; при цьому загинуло, звісно, чимало німецьких офіцерів та солдатів — але в кілька разів більше цивільних киян. «Підриваючи мирний Хрещатик, вони дійсно завдавали німцям відчутної військової шкоди, а те, що при цьому загине втричі більше мирних мешканців, — це радянську владу зовсім не бентежило. Ба більше: за радянськими законами люди, які залишилися на окупованій території, — не патріоти, відтак і не люди». При цьому, як писав автор книжки, знищення Хрещатика мало на меті, крім усього іншого, розізлити німців (і частину киян), спровокувати їх на безпощадність. І відповідь на цю радянську провокацію не забарилася — нею, стверджує Кузнєцов, і став Бабин Яр.

До речі: чому євреї не були евакуйовані із Києва, чому їм не підказали вибиратися самотужки? Передусім тому, що більшовицькому режиму їхня доля (крім, звісно, номенклатурників) була байдужа. По-друге, як писав у спогадах льотчик Дмитро Панов, який захищав столицю України, зіграла свою роль пропаганда: «Багато жителів Києва, мабуть, підкоряючись інтуїції, якій завжди слід вірити, покидали місто. Особливо євреї. Але наша шалена пропаганда, без кінця трублячи про неприступність міста, робила свою чорну справу. Багато залишалися».

Бабин Яр став страхітливою та символічно-злочинною відповіддю одного червонопрапорного тоталітаризму на страхітливо-символічний злочин іншого тоталітаризму — свідоме нищення історичного центру Києва та міської інфраструктури. Інакше кажучи, ті, на кому лежить непрощенна провина за Биківню, доклали рук і до Бабиного Яру. Сталін наказав усе знищувати на території, куди може вступити ворог, — і знищували, куди діставали руки. Схоже, Київ восени 1941-го був назавжди «списаний» Кремлем — разом з киянами, у тому числі євреями.

У свою чергу, як писав Анатолій Кузнєцов, «у безпощадності німці були гарними учнями». Страшна буденність тоталітаризму засвідчена як у численних епізодах документального роману, так і в авторських висновках: «Поміж садизмом з обох боків принципової різниці немає. У «німецькому гуманізмі» Гітлера було більше винахідливості та бузувірства — втім, у душогубках і печах гинули громадяни інших націй і завойованих держав. «Соціалістичний гуманізм» Сталіна до печей не додумався, зате погибель звалилася на його співгромадян. У таких відмінностях уся різниця — невідомо, що гірше. Але «соціалістичний гуманізм» переміг». У цій констатації, видається, автор «Бабиного Яру» дещо спростив стан справ. По-перше, у Гітлера також був «соціалістичний гуманізм», лише іншого ґатунку (втім, Кузнєцов нагадує, що і там, і там — червоні прапори та планове господарство). По-друге, Сталін масово — мільйонами! — нищив також громадян інших держав.

А загалом ішлося, за Кузнєцовим, про те, що «»священна» війна СРСР проти Гітлера була лише несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на увесь світ». І Голокост став складовою цієї боротьби...

Справді: восени 1941-го в Києві один червонопрапорний терористичний режим змінився іншим, не менш терористичним і теж червонопрапорним. Один Великий Страх змінився іншим, тільки були дещо переставлені акценти й об’єкти майже ритуальних жертв. Варто згадати, що «вилучення» та знищення населення радянської України за етнічною ознакою масово практикувалося Кремлем упродовж 1930-х років. І навіть якщо «винести за дужки» нищення українців, у цій категорії терору залишається чимало люду. Варто лише згадати спрямовані проти німців, угорців, румун, поляків «національні операції» НКВД, які розгорталися в 1937 — 1938 роках переважно на українських теренах. А в 1939 — 1941 роках відбувалися масові арешти і депортації на щойно приєднаних західноукраїнських землях, жертвами яких стали етнічні поляки та «неправильні» українці. Діставалося й тим євреям, які воліли бути передусім євреями, а не «радянськими громадянами»: початок 1930-х був ознаменований масовими розправами з «сіоністським підпіллям» та «дрібнобуржуазною єврейською петлюрівщиною» (я нічого не вигадав — такими були терміни того часу). Ну, а на приєднаній до СРСР Галичині чекісти також ревно узялися за «сіоністів», набиваючи ними в’язниці й розстрілюючи при втечі Червоної армії у червні-липні 1941-го.

Отож нацисти, власне, тільки продовжили узвичаєну практику боротьби з «неправильними» націями та етносами, жертвами якої за більшовицького режиму стали сотні тисяч людей. Почали вони з євреїв і ромів. А основна маса населення мовчала (принаймні, публічно) і «не рипалася», привчена саме до таких норм виживання більшовицьким терором. Доноси ж владі на ті «ворожі елементи», які ховалися від терору, також були справою звичною — принаймні, для певної частини населення, не переважної, але вагомої. Ба більше, виконавці в обох випадках значною мірою були ті самі: сучасні історики стверджують, що чверть німецьких поліційних формувань із місцевого населення на окупованих територіях становили нещодавні службовці НКВД. А сформований Сталіним Великий Страх, який повернувся майже одразу після приходу нацистів, чималою мірою посприяв результативності Голокосту — як перед тим він сприяв масштабності Великого Терору...

Отже, Голокост на теренах радянської України суттєво відрізнявся від того, що діялося в нерадянській Європі: там не було, принаймні до Другої світової війни, «національних операцій» НКВД, там не гинули мільйони людей від організованого владою штучного голоду, там не здійснювався Великий Терор, і навіть жертв серед єврейського населення Німеччини та окупованих нею країн до 22 червня 1941 року було менше, ніж в СРСР. Та й до тактики тотальної руйнації та «випаленої землі» на своїй території нацисти вдалися лише 1945 року. Мало хто із ясночолих західних істориків здатен збагнути думкою й відчути все це. Відрізняється суттєво те, що коїлося в радянській Україні й відповідно у радянській Росії сталінської доби. Голодомор-геноцид у Росії здійснювався не на всій території, а на землях, населених етнічними українцями та німцями Поволжя. Так, Великий Терор і Великий Страх були й там, але нікого не заарештовували за розмови рідною мовою. І більшість «національних операцій» НКВД припала саме на Україну, і «сіоністське підпілля» було оголошено тут наймасовішим. І зрештою, яке велике російське місто 1941 року Кремль спробував висадити у повітря? Мінували й Москву, і Ленінград, але там не дійшло до тотального нищення. Й інші російські міста не нищилися «своїми». А от Київ та Харків — нищилися.

І ще про одну річ не можна не згадати. Олесь Гончар у «Щоденниках» 6 жовтня 1991 року так писав про власну й загальноукраїнську провину перед євреями: «За що, скажімо, вибачатись мені, коли тієї жахливої осені 41-го, під час трагічних подій у Бабиному Яру, ми з моїм фронтовим другом — молодим євреєм із Брянська — саме вели найтяжчі бої, стримуючи фашистів між Полтавою і Харковом, а потім, обоє тяжко поранені, разом тряслися в санітарному ешелоні аж у Сибір? Ні. Україна не може взяти на себе провину за трагедію Бабиного Яру, адже й сам наш народ був тільки жертвою в цій війні, жертвою — та ще якою... Інша річ, що ганебно було потім замовчувати трагедію упродовж багатьох років, але ж це безглузде замовчування чинили сталінські сатрапи, щербицькі та суслови, то при чому ж тут український народ?». Можна погоджуватися з цією оцінкою, можна не погоджуватися, але не брати її до уваги, на мою думку, не слід.