МЕНЮ

«Донецька, в якому ми жили, більше немає...»

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород
3 лютого, 2020 - 18:51
Професор Ігор ТОДОРОВ — про рідне місто та безпекові виклики України

Неупереджений аналіз закарпатського та й всеукраїнського інформаційного простору за останні три-чотири роки засвідчить, що беззаперечним лідером публічності та громадської активності серед викладачів Ужгородського національного університету є професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій, відомий науковець-євроатлантист, заступник голови Координаційної ради Громадської ліги «Україна-НАТО» Ігор ТОДОРОВ. Своє життя він пов’язав з УжНУ порівняно нещодавно й до певної міри вимушено. Але це сталося настільки органічно, що складається враження, ніби професор І. Тодоров усе життя працював в УжНУ.

«ПРИ НАЛЕЖНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ВОЛІ КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ ДОНЕЦЬК МІГ БИ СТАТИ «ЛОКОМОТИВОМ» ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ»

— Наскільки вам, переконаному євроатлантистові, було комфортно жити і працювати в Донецьку? Адепти «русского мира» не докоряли за яскраво виражену українську позицію?

— Хоч як це дивно, доволі комфортно. Моє оточення, друзі були однозначно прихильниками українства. Щоправда, деякі колеги добре маскувалися. Можливо, моя позиція комусь і не подобалася, але особливо помітної протидії не було. Проте наприкінці 2008 року, коли я підписав звернення про надання університету імені Василя Стуса, відчув відвертий психологічний тиск передусім з боку тодішньої адміністрації.

— А загальна суспільна обстановка там насправді була настільки проросійською, чи вона стала такою вже з утвердженням влади бойовиків і колабораціоністів?

— Так, до певної міри проросійською, але в жодному разі — не сепаратистською. Скажімо, ми в Донецькому національному університеті провели чотири Академії НАТО, конференції з питань співпраці з Альянсом та ЄС. З іншого боку, свої заходи проводили й прихильники «русского мира», які теж були легальними й містили в собі антидержавницьке спрямування. Але увагу на це не звертали. Отже, політичного сепаратизму не було, хоча на побутовому рівні відчувалися проросійські симпатії. Втім, переважна частина нашого населення звикла шикуватися під владу. Тому до листопада 2013 року, коли відбувався рух до Угоди про асоціацію з ЄС, відповідно до лінії Партії регіонів, ніяких помітних заперечень у населення не було. Мало місце навіть побиття місцевих «вітренківців», які восени спробували зірвати мітинг на підтримку європейської інтеграції, організований «Молодими регіонами».

До незареєстрованої організації «Донецька республіка» з відомою тепер символікою «ДНР» ставилися як до міських божевільних. Не спрощуючи ситуацію, скажу, що без прямого втручання РФ ніяких «днр/лнр» не було б! А при належній політичній волі керівництва держави Донецьк міг би стати «локомотивом» української євроінтеграції.

«БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО 1 БЕРЕЗНЯ 2014 РОКУ ВВІМКНУЛИ СВОЄРІДНИЙ «ТУМБЛЕР»

— Чим більше ми віддаляємося від трагічних подій весни 2014 року в Донецьку і Луганську, тим більше стає «коментаторів» тих подій. Ви ж — безпосередній свідок російської військової інтервенції на Донбасі. Як все відбувалося?

— Було відчуття, що 1 березня 2014 року ввімкнули своєрідний «тумблер». На вулицях мого міста з’явилося багато людей з російськими триколорами, характерною немісцевою вимовою, незнанням місцевості та українського часу (різниця з Москвою була дві години). Тобто масовки «русской весни» тоді складалися переважно з «русо-туристо» із сусідньої Ростовської області РФ. Щоправда, до них швидко приєдналися місцеві люмпени, мешканці депресивних шахтарських міст. Повзуча інвазія спочатку йшла зі змінним успіхом. Після першого захоплення в другій половині березня будівлю ОДА на якийсь час звільнили, проте ненадовго. 5 квітня відбулося друге (і остаточне) захоплення приміщень Донецької ОДА, СБУ, прокуратури та інших державних установ. Із міста зникає українська символіка, захопили державне телебачення. По місту вільно пересувалися озброєні люди.

— Як далося рішення про переїзд і як він проходив?

— На початку травня 2014 року я був у відрядженні в Ужгородському національному університеті як член експертної комісії з акредитації ДонНУ. Виїхати із Донецька вже тоді було вкрай складно: простояв понад три години в черзі за квитком у VIP-касі залізничного вокзалу. Повернувшись додому, зрозумів, що навіть за ці дні ситуація ще більше погіршилася, і вперше виникла думка — рідне місто доведеться залишати. Написав листи друзям із університетів у Західній Україні (Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Чернівці, Тернопіль, Ужгород) з одним питанням: чи допоможуть з роботою в разі, якщо буду вимушений виїхати із Донецька. Всі відповіли: «Що-небудь знайдемо». І лише з Ужгорода надійшла конкретна пропозиція (слід віддати належне професору Івану Вовканичу та доценту Віталію Андрейку) — робота на повну ставку і можливість працевлаштувати також дружину (вона працювала в Донецькому національному технічному університеті завідувачкою кафедри міжнародних ділових та освітніх комунікацій).

Рішення про переїзд далося нелегко. Втім, це було єдиною альтернативою, щоб зберегти життя і здоров’я. Досвід колег і друзів, які пережили ув’язнення, доводить це.

— Особисто для мене досі незрозумілими є події літа 2014 року, коли бойовики Гіркіна покинули Слов’янськ і майже безперешкодно зайняли Донецьк? Що можете сказати з цього приводу?

— Я вже зазначив, що фактично з весни 2014 року регіональні органи влади та місцевого самоврядування, міліція та СБУ здавали Донбас окупантам. Уже в березні був зруйнований міф про «всесильність» Ріната Ахметова. Найбагатша людина України виявилася пішаком в геополітичній грі Путіна. Прихід Гіркіна принципово нічого не змінив, а лише додав впевненості у незворотності розгортання подій. Проте для мене залишається загадкою, чому колона Гіркіна безперешкодно потрапила до Донецька. Кажуть, що був наказ не знищувати...

«ЖОДНИХ КОНТАКТІВ З КОЛИШНІМИ КОЛЕГАМИ, ЯКІ ОБРАЛИ ШЛЯХ КОЛАБОРАЦІЇ, У МЕНЕ НЕМАЄ»

— Як вас сприйняли в УжНУ, хто допомагав обживатися в новому місті?

— Я залишив Донецьк 4 липня 2014 року з надією, що Донбас до осені звільнять і ми після відпустки розпочнемо новий навчальний рік. Втім, сталося інакше. Наприкінці літа я вже був в Ужгороді і першого вересня вийшов на роботу в УжНУ. В електронному форматі я звільнився із Донецького університету, в якому пропрацював 33             роки. Тоді ще не була зрозуміла подальша доля моєї alma mater — рішення про переїзд ДонНУ до Вінниці ухвалили лише наприкінці вересня. Ми з дружиною на той час уже працювали в УжНУ, хоча продовжую співпрацювати з рідним університетом. 2015 року був членом наглядової ради проєкту Міжнародного фонду «Відродження» «Європейський розвиток Донецького національного університету». Долучився до надання 2016 року моєму рідному вишу імені Василя Стуса. Три роки був сумісником, а тепер третій рік — голова екзаменаційної комісії у випускників-міжнародників.

В Ужгороді від початку ми почуваємося комфортно, передусім          — через ставлення та всебічну підтримку колег по кафедрі, факультету, університету. Але і незнайомі люди в державних структурах були уважні й намагалися допомагати. Проблем з інтеграцією в закарпатське співтовариство, на мій погляд, не було. Українською мовою я принципово викладав і в ДонНУ. З огляду на мій досвід «професійного евроінтегатора» ініціював створення в Ужгороді двох центрів — Міжнародної безпеки та Євроатлантичної інтеграції, а також інформаційного центру Європейського Союзу. 2016 року був обраний на п’ять років професором кафедри. У 2017—2019 роках очолював спеціалізовану вчену раду в УжНУ по захисту кандидатських і докторських дисертацій з історичних наук. Активно співпрацюю з Міжнародним фондом «Відродження», з 2017 року — член правління ініціативного центру сприяння активності та розвитку громадянського почину «Єднання». У професійному плані я, мабуть, навіть виріс і можливостей з’явилося більше. Співпрацюю і з колишніми земляками, зокрема з НГО «Закарпаття-Донбас».

А в моральному плані зробив для себе переоцінку цінностей. Виявилося, що насправді людині потрібно зовсім небагато. Друзі, які в біді підставлять плече, — у мене є. Я займаюся тим самим, що і в Донецьку — міжнародними відносинами та міжнародною безпекою, євроінтеграцією. Мабуть, тепер це більш усвідомлений мною вибір і більш жорстка позиція. Жодних контактів з колишніми колегами, які обрали шлях колаборації, у мене немає. Іноді телефоную своїм однокласникам, які не змогли залишити Донецьк через різні обставини, але мають проукраїнські погляди. За їхніми розповідями — це суцільний жах! Донецька, в якому ми жили, більше немає...

— У вас величезний викладацький досвід. Що, на вашу думку, єднає і що помітно різнить студентів УжНУ і ДонНУ?

— Принципової різниці немає. Є різниця часова, хоча, можливо, це вже вікове... Незаперечним є одне — з року в рік знижується якість підготовки абітурієнтів. Така тенденція була і в Донецьку.

«ФЕТИШИЗАЦІЯ «МІНСЬКИХ УГОД» НЕДОРЕЧНА»

— Сьогодні в дискусіях щодо повернення Україні окупованих територій Донбасу висловлюються діаметрально протилежні думки: від надання автономного статусу до відгородження від «ракової пухлини» стіною. Яка ваша думка?

— І до війни значна кількість населення Донецької та Луганської областей була проти європейської інтеграції України. Тепер, на шостому році окупації, в умовах тотальної російської пропаганди, абсолютна більшість мешканців ОРДЛО не хочуть ні України, ні Європи. Безперечно, Україна має відновити на цих територіях свій суверенітет на підставі міжнародного права. На звільнених територіях Донбасу та Криму має проводитися чітка й цілеспрямована робота з реінтеграції. Можливо, на кшталт денацифікації в західній зоні окупації Німеччини після Другої світової війни. І, звісно, без надання їм якогось особливого статусу.

— Чи потрібен за нинішніх геополітичних та й суспільних реалій Україні такий Донбас?

— Я певен, що питання в такій площині ставити не варто. Наша країна цивілізована й виходить із пріоритетності міжнародного права, тому відмовлятися від власних територій не можна. Втім, повертати їх будь-якою ціною, без нашої перемоги — теж не слід. Фетишизація «мінських угод» недоречна. Насправді всі ці «домовленості» були досягнуті під шаленим тиском після поразок під Іловайськом і Дебальцевим. За змістом і наслідками «мінські угоди» є глобальним геополітичним фейком. На жаль, наші західні партнери не були готові до російської агресії, обмежилися «глибоким занепокоєнням», фактично здавали цінності, на яких побудована європейська та євроатлантична спільнота.

Наскільки політика нинішнього керівництва України є продуктивною у справі об’єднання і чи можливе воно упродовж найближчих п’яти-десяти років?

— Активна патріотична меншість, яку у владі називають чомусь «войовничою», ніколи не погодиться на капітуляцію, на «мир за всяку ціну», після п’яти років кровопролитної війни. Об’єднання можливе і потрібне на основі спільних цінностей, серед яких на першому місці має бути Україна. Справжня українська єдність має базуватися на спільних цінностях і розмаїтті. Україна — велика країна, і різниця регіональна була, є і буде, так само як і в будь-якій країні.

«В УМОВАХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ВИКЛИКІВ ВІДМОВА ВІД ЄВРОАТЛАНТИЧНОГО ВИБОРУ ТОТОЖНА ВІДМОВІ ВІД УКРАЇНИ»

— Якщо для цього треба буде поступитися нашим євроатлантичним вибором, ви підтримаєте таку політику?

— Україна та євроатлантична спільнота спираються на однакові демократичні й ліберальні цінності, що довела наша Революція Гідності. Попри те, що деякі західні лідери інколи поступаються цими цінностями, я все ж таки переконаний, що демократичні цінності витримали випробування часом. Саме тому в умовах геополітичних викликів відмова від євроатлантичного вибору тотожна відмові від України. Понад те, це положення закріплене в Конституції України.

Які загалом виглядають сьогодні перспективи членства України в ЄС і НАТО?

— Питання перспективи членства в ЄС не стоять у порядку денному. Це — далека, хоч і осяжна перспектива. Сам ЄС змінюється, тому варто казати не про членство, а про імплементацію Угоди про асоціацію. До речі, до 2020 року ми мали б виконати десь половину Угоди і багато чого справді зроблено. Проте має бути концентрована політична воля всіх гілок влади щодо ретельної реалізації кроків на шляху європейської інтеграції.

Про НАТО. Ще 2008 року Альянс зазначив, що Україна буде членом цієї організації, і цієї резолюції ніхто не скасовував. У травні 2020 року Україна вперше в історії прийматиме весняну сесію Парламентської асамблеї НАТО. Україна має виконувати Річну національну програму, щоб у будь-який момент бути готовою приєднатися до Альянсу, навіть без ПДЧ. Втім, багато чого залежить від геополітичної ситуації, спроможності наших західних партнерів не лише чинити формальний опір російській експансіоністській політиці, а й ефективно їй протидіяти!