ДОНБАС: точки дотику

Яким бачать шлях до реінтеграції, амністії та порозуміння з ОРДЛО громадські активісти, колишні полонені та переселенці

«Місто, з якого почалася війна» — саме так називається видання, яке містить 78 задокументованих свідчень постраждалих та свідків порушень прав людини у Слов’янську. Це глибокий документальний аналіз життя міста під час окупації, а згодом і після звільнення у 2014—2018 роках. Автори видання — правозахисники з Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» — зібрали свідчення цивільних про пошук примирення, надання медичної допомоги, життя підлітків під час воєнних дій, а також зробили аналіз інформаційного впливу російської пропаганди на місцеві медіа. Окрім цього, важливими є свідчення цивільних про торгівлю людьми, релігійні переслідування, катування, обстріли та мінування Слов’янська.

Уперше книгу представили у столиці у липні цього року, потім презентації відбулися в різних містах України, зокрема і на сході. Видання викликало бурхливе обговорення серед місцевого населення, ВПО, громадських активістів. Адже попри те, що Слов’янськ вже шостий рік живе без війни, розділ громад на «своїх» та «чужих» залишається. Певне протистояння автори книги відзначили і в інших містах сходу України, де зберігається мова ворожнечі, відсутність бажання до діалогу та довіри один до одного. Як знайти точки порозуміння між жителями Донбасу, тими, хто залишив окуповану територію, і загалом українцями, котрі мешкають на мирній території, — своїми спостереженнями із «Днем» поділилися автори книги.

ТРИ СЦЕНАРІЇ МАЙБУТНЬОГО ДОНБАСУ

Представники Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» обрали Слов’янськ для свого дослідження тому, що саме це місто першим потрапило під окупацію. За час бойових дій від обстрілів у Слов’янську, за офіційними даними, загинуло 124 цивільні особи, за неофіційними — до 500. Були поранені 78 цивільних осіб, із них 19 отримали інвалідність. Активісти відзначають, що на прикладі Слов’янська можна побачити, як бездіяльність і невтручання органів місцевого самоврядування призвели до втрати контролю над містом і створили сприятливі умови для нападу ззовні. Крім того, це призвело до того, що у квітні організовані «загони самооборони» отримали доступ до озброєння, взяли під свій контроль стратегічні шляхи та розгорнули потужну пропагандистську мережу. Жителі Слов’янська ставали свідками численних обстрілів житлових будинків, шкіл, дитячих садків. За проукраїнську позицію людей забирали у «незаконні» в’язниці, яких лише у Слов’янську було 5. У них відбувалися вбивства та катування.

Коли місто звільнили від бойовиків і Слов’янськ повернувся до нормального життя, його жителі — рідні, друзі, знайомі, колеги — мали різні пояснення подій у 2014 році, як, власне, і бачення майбутнього. Ані вони самі, ані влада не намагалися відновити довіру у громаді, де продовжують жити ті, яких катували у в’язницях, і ті, хто їх туди «здавали». Внутрішній конфлікт через відсутність правильної інформації і побудови життєвих координат на основі цінностей залишається по цей день, відзначає редактор видання, менеджер проєктів «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» Антон УДОВЕНКО. Він відзначає, що досі при порушенні теми про майбутнє Донбасу місцеві жителі та ВПО не можуть досягнути порозуміння. Деякі з колишніх полонених кажуть, що треба зачистити всю окуповану територію, тоді як ВПО різко на це реагують, бо їхні близькі з багатьох причин не можуть покинути ОРДЛО.

«У людей досі зберігається різне бачення на майбутнє цих територій і на їхнє повернення також. Вони не здатні самостійно побудувати спільну систему координат, а варіанта, який би їх задовольнив, ніхто не пропонує, — зауважує Антон. — Відтак, наразі вимальовується три сценарії майбутнього Донбасу. Перший — агресивний, це завоювання з подальшим, так би мовити, зачищенням території. Його підтримують багато тих, хто зазнав катування чи постраждав від бойовиків. Другий — м’якший. Він зорієнтований на пошук діалогу, точок дотику і скасування блокади, яка зараз є, спрощення пересування, тобто певне розблокування окупованих територій, щоб люди могли їздити до родичів в Україну... ну і Росію. Третій шлях — це введення тимчасових адміністрацій, миротворці на лінії розмежування, притягнення винних до відповідальності, амністія. Щодо неї, тут також багато думок. Дехто каже, що притягувати до відповідальності треба тільки ватажків бойовиків, інших амністувати. У нас також є свідчення вчителів, які розповідали, що директори відповідальні за російську пропаганду у школах. Тому для них теж треба передбачити покарання. Наприклад, звільнення з посади чи заборону обіймати цю посаду упродовж найближчих 5 років.

Загалом з інформації, якою ми володіємо, ситуація на окупованих територіях критична — відчувається спустошення. Частині цивільних вдалося адаптуватися, хоча поділ на проукраїнських і проросійських залишається. Наскільки великі ці частини, сказати важко. Але багато місцевих й досі підтримують Україну та не бояться висловлювати свою позицію, про це не варто забувати. Раніше люди вмикали гімн у себе у квартирах і опинялися «на підвалах», а цього року до Дня українського прапора місцеві вивішували сині і жовті футболки на своїх балконах. Це був сигнал, що Донбас — це Україна».

90% ЛЮДЕЙ ЗАКЛОПОТАНІ ВИЖИВАННЯМ У СКЛАДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ

На важливості просвітництва у практиці подолання конфліктів на шляху до порозуміння та консолідації українського суспільства наголошує співавторка книги, документаторка БФ «Восток SOS» Наталія КАПЛУН, яка сама свого часу змушена покинути окупований Донбас. Активістка каже, що наразі не треба формувати багато різних, а й шукати спільні точки дотику. Це повинні бути загальні цінності, які не викликають дискусії, зокрема повага до закону України, територіальна цілісність, права людини тощо. І вже на основі них будувати план майбутнього Донбасу.

«Наша організація працює з усними наративами людей Донбасу з початку збройного конфлікту. Ми документуємо випадки тяжких порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права, на основі яких намагаємося створювати комунікаційний продукт, який би спонукав суспільство до роздумів і над темою примирення зокрема, — говорить Наталія. — Насправді ми не маємо рішення ситуації, яка склалася на Донбасі, і не пропонуємо варіантів для влади. Водночас закликаємо людей до осмислення і прийняття пережитого досвіду. На жаль, наше суспільство не позбулося постколоніального синдрому і не готове осмислювати складні питання, особливо прості люди. Наприклад, як спілкуватися постраждалому від катувань із людьми, які зробили на нього донос? Радянський спадок дається взнаки: тоді вважалося, що доносити — це правильно, це для виживання спільноти було. А тепер? Як цим людям комунікувати між собою, якщо в них немає знань про те, як це питання вирішується в цивілізованому світі?

Мені здається, слід шукати те, що об’єднує. Люди по цей і той бік лінії фронту не сильно різні. 90% з них заклопотані виживанням у складних економічних умовах. Якщо відібрати політичну складову, то всі будуть говорити про незадоволеність рівнем свого життя. Можливостей знайти роботу не так багато. А на Донбасі після становлення окупаційної влади з роботою зовсім погано: підприємства не працюють, шахти закриваються. Окупаційна влада наразі просто ловить бізнесменів і вимагає з них кошти, й тим самим руйнує залишки своєї економіки, переслідуючи найактивнішу частину населення. Крім того люди постійно переміщуються через лінію розмежування, спілкуються з родичами по цей бік. Окупована частина не ізольована в інформаційному плані. Нам просто слід пам’ятати, що наші співгромадяни, які живуть по той бік, — не вільні у висловлюванні своїх думок».

В ОКУПАЦІЇ ЗРОСТАЄ РОСІЙСЬКА «ЮНА АРМІЯ»

Окремою категорію, на яку вплинула окупація, є діти. Вони стали свідками насильства та смертей, проводили години в у непристосованих для перебування людей підвалах. Як повідомляє Ганна КУРОВСЬКА, авторка розділу «Втрачене дитинство» та аналітикиня «Східноукраїнського центру громадських ініціатив», під час дослідження свідчень, зібраних документаторами організації, вона виявила випадки насилля учасників незаконних збройних формуваннях (НЗФ) щодо неповнолітніх з проукраїнською позицією. Правозахисники зафіксували щонайменше 14 випадків, коли неповнолітні були залучені до НЗФ на території Слов’янська. Також зібрали свідчення про щонайменше 7 випадків про групи неповнолітніх зі Слов’янська, пов’язаних зі збройними формуваннями. За описами свідків, найчастіше до лав НЗФ долучалися підлітки шістнадцяти-сімнадцятирічного віку. Водночас відомо, що деякі неповнолітні брали участь у підпільному русі, який поширював українську символіку під час перебування міста в окупації.

«Бойовики залучали дітей до чергування на блокпостах, вони виконували роль кухарів, чергових, конвоїрів, навіть були випадки, коли діти контролювали утримання полонених. І тут варто розуміти, що таке залучення підлітків є незаконним. За міжнародних законодавством, залучення до збройних формувань дітей у віці до 15-ти років — це воєнний злочин. Використання у війні осіб віком до 18-ти — також порушує низку міжнародних правових стандартів. Безумовно ті особи, які залучали дітей до таких дій, мають нести за це відповідальність, — зауважує Ганна. — Подекуди це відбувалося у добровільній формі, але й було примусово, коли дітей змушували копати окопи чи вступати у НЗФ. Варто розуміти, що ненасильницьке не завжди означає добровільне, бо питання у тому, настільки неповнолітня дитина здатна приймати виважені рішення. І коли війна приходить у твій дім, дуже важко не спокуситися на те, щоб взяти у руки в зброю...

Незабаром «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» презентуватиме звіт, який повністю присвячений проблемі залучення і використання дітей у активних бойових діях. Такі випадки були зафіксовані переважно у 2014-2016 роках. Найбільше у 2014 році. Але, на жаль, тенденція використання дітей у НЗФ спостерігається й досі. Ми бачимо, що у зв’язку зі збройним конфліктом підвищилася мілітаризація молоді, дітей, дитячих активностей. В Україні це військо-патріотичні гуртки і клуби. Загалом, у ознайомленні дітей із військовою професією немає нічого поганого, допоки воно не перетворюється в практичне навчання війні. Зокрема на окупованих територіях ці речі набувають масового масштабу і характеру реального військового навчання. Якщо у 2015-18 роках можна було спостерігати величезне зростання так званих військово-патріотичних клубів, тактичної справи, до якої залучали представників Російської Федерації для навчання дітей (навіть вивозили їх на навчання в Росії), то починаючи вже з 2019 року, помічаємо, що цей процес централізувалися і зараз на Донбасі діють клуби, абсолютно скопійовані, скальковані з російського руху школярів «Юнармія». Навіть назва така ж сама. І, на жаль, існує така тенденція, що досить багато уваги приділяється навчанню роботі зі зброєю. Плюс відбувається дуже сильна ідеологічна обробка, яка починається з раннього віку. Тобто ми помічаємо певне віддалення серед підлітків в окупації від України. Більше того, не слід забувати, що цього року на Донбасі до 1 класу пішли діти, які народилися і виросли за час збройного конфлікту. Вони зовсім не мають пам’яті про ту Україну, яка була на Донбасі до 2014 році. Не вивчають українську мову і історію України, що також у майбутньому може стати проблемою».

ВІДСУТНІСТЬ НАЙМЕНШОЇ МОРАЛЬНОЇ САТИСФАКЦІЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ СВОБОДИ

Нагадаємо, що у рамках досліджень, які презентував минулого року Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу (про це «День» писав у матеріалі «Реінтеграція: соціологічний інтерфейс» (№ 234 за 18 грудня https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/reintegraciya-sociologichnyy-interfeys), мова йшла про те, що за останні роки окупації кількість людей на цих територіях, які позитивно ставляться до України, зменшилася і продовжує зменшуватися. За досить одностайними оцінками і експертів, і переселенців із лінії розмежування, і проінтерв’юйованих жителів Донецька, наявна українська модель комунікації з населенням окупованих територій серйозно програє російській пропагандистській машині та колабораціоністським ЗМІ псевдореспублік. Це підтвердили і правозахисники Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». Причина в абсолютно провальній інформаційній політиці, яка тепер несе загрози національній безпеці України в інформаційній сфері.

«Коли вітчизняні медіа представляють корпоративні інтереси, ми не можемо говорити про якусь системну інформаційну політику, бо часто це залежить від конкретного власника, — резюмує Антон Удовенко. — У мене була нагода у дослідницьких цілях переглянути медіа «ЛНР» та «ДНР». Якість їхнього контенту на рівні «Первого» каналу Росії — все виконано професійно, якісна картинка, щоправда, суцільна дезінформація. Навіть нова «республіканська» сітка каналів створена. Українські канали на окупованій території недоступні. І як цю ситуацію можна змінити? Програші в інформаційній сфері очевидні.

Глибшою є гуманітарна проблема. ВПО та колишні полонені відчувають себе покинутими. Вони не мають якоїсь моральної сатисфакції і економічної свободи. Коли ми у Покровську презентували книгу «Місто, з якого почалася війна», люди відверто говорили, що вони не готові обговорювати політичні питання, бо хочуть поваги до себе, гідно заробляти на життя і мати стабільне майбутнє. На сьогодні держава не створює базові можливості для безпеки, для працевлаштування. Немає гідних компенсацій для постраждалих внаслідок війни та колишніх полонених. Багато хто навіть не може нормально відновити звичайний паспорт. І, звичайно, людей це засмучує, а популісти цим користаються».

До слова, видання «Місто, з якого почалася війна» є спільною роботою громадських організацій «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», БФ «Восток SOS», «Молода просвіта Прикарпаття», «Правозахисний центр громадських досліджень», «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», які входять до правозахисної Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». Книга побачила світ за підтримки Kurve Wustrow — Centre for Training and Networking in Nonviolent Action у рамках програми «Громадянська служба миру», яка фінансується Федеральним урядом Німеччини.


 ГОЛОС З FACEBOOK