МЕНЮ

Декомунізація – в головах

Сергій ЗЯТЬЄВ
26 травня, 2020 - 19:55
П’ять років тому набули чинності закони, які покликані позбутися спадку більшовицького режиму та вшанувати пам’ять мільйонів убитих українців

«Не дамо українським фашистам знущатися над історією...». Такі істеричні заклики російських можновладців, політиків і пропагандистів передували ухваленню нашим парламентом законів, спрямованих на відродження національної пам’яті і справедливості. Галас, здійнятий у Москві, підхопили і деякі політики та «громадські активісти» в Україні. Але, як кажуть на сході, собаки лають, а караван іде: 9 квітня 2015 року Закони України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років» «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», а також «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»  були ухвалені, а з 21 травня почали діяти...

«ЛЮДИ НАРЕШТІ ЗНАТИМУТЬ ПРАВДУ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ...»

Назва Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» говорить сама за себе. Кажучи іншими словами, з його ухваленням кожен громадянин може ознайомитись з діяльністю «вірних слуг» компартійного режиму ВНК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ, на чиїх  багнетах він і тримався.

«З дня ухвалення закону в обласних архівах, а також у нашому побували сотні тисяч людей, — каже керівник архіву СБУ Андрій Когут. — Приходять різні люди, зокрема, родичі репресованих, намагаючись дізнатися, де вони скінчили свій життєвий шлях, історики, журналісти. Зокрема й росіяни...».

Саме цей закон і   спричинив найбільшу істерику серед російських політиків та їхніх вірних прислужників — придворних пропагандистів. Пояснення просте: відкривши архіви, Україна дала змогу мільйонам громадян дізнатися про ті жахіття, які творила компартія руками чекістів не лише в Україні, а й на просторах усього СРСР. У Москві розуміли, що до українських архівів можуть потягтися і чимало росіян — вихідців з України, які втратили в ті часи своїх рідних. І не лише вони, а й ті історики, журналісти, які не вірять кремлівським пропагандонам.

Знайшлися, на жаль, і в нас такі, які вважали, що «не потрібно чіпати минуле», мовляв, «це вже не поверне життя закатованим і розстріляним, а треба дивитись у майбутнє». Нагадую всім подібно думаючим: щоб дивитись у майбутнє, та ще й упевнено, треба знати минуле. Хоча б трохи.

Із тими, хто недалекий, усе зрозуміло. Але є й інша категорія противників відкриття архівів. Інакше, як покидьками, язик не повертається їх назвати. Маю на увазі політиків, так званих громадських активістів і навіть колег-журналістів, які чудово обізнані з нашим страшним минулим. Але проти того, щоб усі ми знали правду. Чому? Відповідь проста: це так звана «п’ята колона», цербери Кремля, які намагаються всіляко прислуговувати московитам. Тож і закричали, мовляв, цього не слід робити — цитую виступ одного з нардепів — «люди наражатимуться на небезпеку». Під «людьми», він, мабуть, розумів старих чекістів, які спровадили на той світ тисячі українців. Проте даремно він так хвилювався: закон не передбачає жодного кримінального переслідування «хлопців з чистими руками і гарячими серцями», як їх називав Фелікс Дзержинський — засновник і перший керівник ВНК. Хіба що моральний осуд: за 5 років, що минули з часу ухвалення цього закону, нікого й ніде не те що не судили, а й навіть до суду не викликали. Втім, а скільки їх, цих негідників залишилося?..

ЗАМІСТЬ ЛЕНІНА І ДЗЕРЖИНСЬКОГО — БАНДЕРА І ШУХЕВИЧ

Чимало галасу спричинив і Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Насамперед через те, що передбачав відновлення історичних назв тисяч міст і сіл, вулиць, які за час панування «вірних ленінців» були перейменовані на честь «видатних революціонерів, борців за радянську владу». Той факт, що в цих «борців» руки по лікті в українській (і не лише) крові, до уваги, звісно, не брався. «Не помічають» його і нинішні російські можновладці і навіть більшість істориків. Ба більше, сьогодні в путінській Росії навіть пересічні громадяни схиляються до думки, що «тоді були важкі часи і Сталін змушений був йти на такі кроки».

«Якщо росіянам подобається жити в містах і селах, які носять імена катів, які винищували їхніх пращурів, то нехай живуть, — говорить львівський історик Руслан Забілий. — Якщо їм до вподоби ходити вулицями, названими на честь тих, за вказівками кого розстрілювали на Соловках, то теж нехай ходять: я не проти. Але ми, українці, цього не хочемо. Принаймні абсолютна більшість, як показують соціологічні опитування».

Нонсенс, але й у цьому випадку не всі українців з розумінням сприйняли перейменування міст, сіл, вулиць, що носили імена катів нашого народ. Особливо гостро реагували на нього громадяни похилого віку, виховані на «комуністичних цінностях». Склалася досить парадоксальна ситуація: чимало людей, які не з книжок і телевізорів знали про страхіття минулого, не схвалювали дій української влади. Найбільше апологетів радянського минулого виявилося, звісно, серед колишніх партфункціонерів, ветеранів КДБ та інших силових структур. Доходило до того, що в деяких населених пунктах прихильники Ілліча об’єднувалися для його захисту і навіть цілодобово охороняли пам’ятники! Але «пролетарського терпіння» в них вистачило ненадовго...

Тоталітарних назв позбулися 51 493 об’єктів топоніміки. З них майже 70 належать до культурної спадщини корінних народів та націй, які давно жили на українській землі: кримських татар, кримчаків, караїмів. Не можуть «старші брати» спокійно сприймати і перейменування кількох населених пунктів на честь подій 1917—1921 років, які увійшли в історію як Українська революція, що мала на меті побудову Української Народної Республіки — самостійної держави, яку вони втопили в річках української крові.

На час ухвалення законів, які стали епохальною подією в історії України, українсько-російська війна була в розпалі, відібравши життя в сотень українських вояків. І, до честі керівників місцевих органів влади і самоврядування, деякі населені пункти були перейменовані на честь українських вояків, які віддали свої життя за Україну. Росіяни, а також і деякі українські політики стверджували, що декомунізація є нічим іншим як «знущанням над мільйонами українців, а перейменування міст, сіл та вулиць — наругою над світлою пам’яттю найкращих синів українського народу». Інакше, як лицемірством і брехнею подібні балачки важко назвати.

«Непокаране зло зростає. Засудити злочини — це не питання помсти, це питання справедливості. Тому європейські країни, які пережили тоталітаризм, прийняли закони, якими ствердили: новопостала держава зобов’язується ніколи не повторити тоталітарні практики», — сказав, звертаючись до парламентарів тодішній голова Українського  інституту національної  пам’яті, а нині народний депутат Володимир В’ятрович.

Чи  то емоційний виступ пана Володимира, чи бажання нардепів увійти в  новітню історію України, але вони проголосували за ці закони. Абсолютною більшістю голосів.

Упевнений: коли б закони, про які йдеться, були ухвалені на початку 90-х, тобто з перших днів існування незалежної Української держави, багатьох негараздів ми б уникнули. Насамперед хочеться вірити, подій на Донбасі. Адже за ці майже 30 років виросло б ціле покоління молодих людей. Російському ТБ і навіть їхнім батькам і дідам — тим, що з ностальгією згадують дешеву ковбасу і дешеву горілку, які для них символізують радянські часи, було б значно складніше їх зомбувати. І тоді б на площах, біля пам’ятників Леніну збиралося б значно менше обдурених, як це було на початку 2014-го. А Путін, знаючи настрої українців південно-східних регіонів навряд чи почав би реалізовувати свій проєкт «Новоросія».

«ДЕКОМУНІЗАЦІЯ НЕ ЗАВЕРШИЛАСЯ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, народний депутат, колишній голова Українського інституту національної пам’яті:

— Як нація, яка стільки настраждалась від комуністичного режиму, втративши мільйони найкращих синів і доньок, ми давно повинні були викреслити зі свого повсякденного життя імена тих, чиї руки по лікті в українській крові. Але через непослідовність у діях влади до 2014-го, небажання псувати стосунки з Росією, цього не було зроблено. Тому й жили українці в містах і селах, названих на честь катів нашого народу, тому і ходили вулицями і відпочивали в скверах, які теж носили їхні імена. Я не уявляю як почувалися нащадки тих, кого запроторили на Колиму і там вони знайшли останній свій спочинок, померли голодною смертю на початку 30-х, проживаючи на вулицях Дзержинського, Чубаря, Петровського...

Але декомунізація не завершилася. І не лише тому, що де-не-де спалахують суперечки навколо перейменування тих чи тих населених пунктів, доцільності демонтажу пам’ятників ідолам більшовицького режиму. Потрібно доносити до суспільства всю правду про злочини радянської влади і її каральних органів, аргументовано спростовувати міфи, які нам досі  намагається нав’язувати російське ТБ, преса.

«ДО ДЕКОМУНІЗАЦІЇ СТАВЛЮСЯ ПОЗИТИВНО»

Віктор ДОВГАНЬ, киянин:

— Я добре пам’ятаю радянські часи, оскільки значна частина мого життя минула в ті роки. До ухвалення згаданих законів і самої декомунізації ставлюся в цілому позитивно. Проте, здається, на сьогодні не це є головним. Потрібно більше думати як нам закінчити війну, яку не ми починали, повернути втрачені території. І зміцнити Українське військо.

«МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ БУЛИ ВБИТІ І ЗАКАТОВАНІ БІЛЬШОВИКАМИ»

Григорій КРИМЧУК, письменник:

— Навіть якщо не брати до уваги інших чинників, а лише мій вік, то і його достатньо, щоб я висловився щодо цієї проблеми. Більш як 70 років усі ми перебували в більшовицькому ярмі. Скільки горя завдала нам та влада? Мільйони людей виморили голодоморами, в роки Другої світової теж загинуло близько 9—10 мільйонів синів і доньок нашого народу. А скількох українців відправили за цей час до концтаборів? При цьому тисячі вулиць, міст і сіл носили імена катів, які методично винищували наш народ. Тому я вітаю ухвалення декомунізаційних законів і їх реалізацію. Але... Як на мене, то легше всього демонтувати пам’ятники і перейменувати вулиці і навіть населені пункти. Декомунізація має відбутися ще й у головах людей.