МЕНЮ

«Чорні дошки» України

Сергій ЗЯТЬЄВ
22 листопада, 2019 - 16:47
23 листопада – День пам'яті жертв голодоморів

Історія взаємовідносин Росії і України – це історія жорстокості, підлості, лицемірства з боку «старшого брата». А ще – масової загибелі українців. Наприклад, громадянська війна і наступні репресії, розв’язані росіянами, відібрали кілька мільйонів людських життів. А Друга світова, до розв’язання якої теж був причетний Кремль, обійшлася нам вже значно дорожче.

Але була в нашій історії ще одна війна, неоголошена, спланована і організована безпосередньо у Москві, яка викосила мільйони українців. Її назва – Голодомор 1932-1933 років, про жертви якого протягом панування російсько-радянської влади в Україні навіть згадувати заборонялося.

«ХЛІБ ДЕСЬ Є, АЛЕ НЕ У НАС…»

Про те, що  1932-1933 роках українці вмирали голодною смертю, знають усі.  Принаймні абсолютна більшість наших громадян. Але витоки цього жахливого експерименту над нашим селянством сягають початку 20-х. Адже Ленін, за чиїм наказом багатотисячна армійська орда окупувала Україну, розглядав її як головного постачальника хліба, без якого його влада не втрималась би. Так звані продовольчі загони, що у значній мірі складалися з кримінальних злочинців,  безжально відбирали у селян хліб. Як це робилося – видно із доповідної записки голови українського уряду Християна Раковського, адресованої Леніну.

«На український уряд було покладено саме складне завдання – дати Росії хліб. Треба пам’ятати, що з 12 українських  губерній 5 є неурожайними, а в решті урожай нижче середнього. Проте ми зібрали і відправили 58 мільйонів пудів хліба. І це в той час, коли вся Росія,  в тому числі Сибір, Північний Кавказ, Туркестан, Крим, зібрали лише 98 мільйонів пудів хліба. В українських губерніях лютує голод, тиф, здихає худоба».

Попри ці зазнання, «товариш Раковський» просив, щоб «російський уряд визначив завдання щодо заготівлі і відпраки в Росію додаткових 40 мільйонів пудів хліба, які допоможуть нашим російським братам будувати світле майбутнє».

А ось ще один вельми цікавий документ – довідка Українського Червоного Хреста.

«В багатьох повітах 80 відсотків засіяного поля згоріло від сонця і люди там зовсім не косили. Україна зібрала  хліба у 1916 році близько 15 мільйонів тонн, а в 1921-му – лише  5 мільйонів тонн. Українці потребують  додатково хоча б кілька мільйонів тонн хліба. Але, незважаючи на це, їх змушують здавати збіжжя,  прирікаючи на голодну смерть».

Незважаючи на це, вождь світового пролетаріату вимагав збільшити поставки  хліба. На думку багатьох істориків – дослідників теми українських  голодоморів – на початку 20 років радянська влада, організовуючи вивезення з України хліба, зробила першу спробу унекопокорити  селян.

Наступні кілька років українське селянство жило відносно спокійно. Але у січні 1928 року радянський режим відновив примусові хлібозаготівлі. Проходили вони під виглядом «конфіскації надлишків продовольчих товарів, які є для українських селян зайвими», як писала у березні 1928-го газета «Правда». Для виконання планів вживалися надзвичайні заходи. Зокрема, партфункціонери, працівники органів внутрішніх справ були направлені в основні сільськогосподарські регіони і персонально відповідали за виконання плану. А на дорогах встановлювалися блокпости, які не дозволяли вивозити зерно за межі сіл,  якщо «смотрящі» бачили, що воно продається на ринках, то воно негайно конфісковувалося, а «спекулянти» притягувалися до кримінальної відповідальності.

Ось що записав у своєму щоденнику український радянський письменник Андрій Головко:

«Хлібозаготівлі викачали весь хліб із селян. Надій на урожай нема. Селянство голодує. Правда, особливо радянську владу звинувачувати не треба, оскільки вона робітнича і, грабуючи селян, підтримує робітників… Хліб десь є, але його їдять канапи, а неми. Якщо б хліб був у нас, ми могли б його роздати селянству. А тепер немає не тільки хліба, але й посівного матеріалу…».

Українці – у абсолютній більшості – вороже ставилися до радянської влади, принесеної з Москви на більшовицьких штиках. Донедавна ми й гадки не мали, що боротьба проти інквізиторського режиму почалася ще у 20-х роках – відразу після того, як московські більшовики оголосили себе господарями на нашій землі.  В архівав колишнього КДБ збереглося чимало свідчень про непокору. Наприклад, органи ГПУ, які придушували спротив, восени 1928 року відзначали:

«Куркульський опір колективізації, починаючи з другої половини грудня, повсякчасно зростає, особливо посилився за останню декаду січня. Лише протягом 2 останніх місяців сталося 85 терориристичних актів, було заарештовано 93-х повстанців. Однак у січні 1929-го відбулося 15 масових повстань, у яких брали участь 2,5 тисячі селян».

Спротив більшовицькій владі поширювався. На початку березня 1930 року  заступник голови ГПУ Української РСР Карл Карлсон доповідав у Москву:

«Повстання і заворушення відбулися у 15 районах Тульчинської округи, 8-ми Проскурівської, 10-ти Бердичівської, селах Волинської, Білоцерківської, Роменської, Хероснської, Уманської округ. Селяни ліквідовують сільські ради, партійні та комсомольські осередки».

«ГОЛОДНА СМЕРТЬ ПОСТАВИТЬ ЇХ НА КОЛІНА»

Радянська влада, звісно, жорстоко карала людей. Свідченням цього може слугувати той факт, що лише з 1 лютого по 15 березня 1930 року було заарештовано 25 тисяч чоловік, з яких близько тисячі розстріляли, а майже 4 тисячі відправили до таборів, при цьому 6 тисяч повстанців виселили за межі України. Але це не лякало селян, навпаки, ще більше придавало їм сил.

Ось що писав керівник українських чекістів В. Балицький своєму начальству:

«На сьогоднішній день заворушення відбуваються у 13 селах. Повністю вигнана радянська влада та актив із 50 сіл, а колгоспи ліквідовані у більшості населених пунктів».

Зважаючи на те, що боротьба україськогоо селянства не лише не затихала, а й набирала обертів, кремлівські вожді вирішили оголосити йому війну – війну штучно створеним голодом.

Люди, рятуючись од голодної смерті, намагалися поїхати до міст, де були запроваджені продовольчі картки, за якими видавали невеличкі продуктові набори. Але їх не випускали, оточивши села загороджувальними загонами військ НКВС. І їм не залишалося нічого іншого, як помирати голодною смертю.

Інколи їли померлих родичів. Людей, що вдавалися до канібалізму, засуджували до 10 років позбавлення волі, а то й розстрілу.

«Я залишилася вдома зі своєю дівчинкою Олександрою, якій 4 роки. Коли вона спала, я взяла ножа і зарізала її. Потім шматками варила дитяче м'ясо. Все це я робила тому, що помирала з голоду. До цього з’їла двох котів і собаку. Хліб, який мала, у мене відібрала сільрада».

«Ми поз’їдали усіх котів, собак, яких відловлювали на сільських вулицях. Зрозумівши, що шестеро наших дітей помруть голодною смертю, вирішили врятувати хоча б кількох. Тому і зарізали двох найменших і найслабших, вважаючи, що вони все одно не виживуть. Завдяки синам прохарчувалися кілька тижнів, наваривши юшки».

Це – витяги зі свідчень жителів Київської області, яких за канібалізм радянська влада теж позбавила життя. Архіви зберігають сотні подібних свідчень страшного злочину комуністичної влади проти власного  народу. Коли їх читаєш, стає моторошно.

В державних архівав виявлено 1 022 кримінальні справи, поррушеними за фактами людоїдства і трупоїдства, скоєними в різних регіонах України під час голодомору. Сплеск таких явищ у той період фахівців галузі судово-психіатричної експертизи пояснюють тривалим голодуванням людей, що призводило до зміни їхнього психологічного стану.

УКРАЇНЦІВ – НА «ЧОРНІ ДОШКИ»

Ще під час хлібозаготівель 20-х років були запроваджені так звані чорні дошки – список сіл, які не виконували планів. Тоді, правда, у більшості випадків потрапляння до них обмежувалося моральними заходами впливу: людей, наприклад, соромили як «несвідомих елементів». Але у 1932-1933 роках до таких «несвідомих» вживалися інші заходи. Наприклад, їх жителі не мали змоги залишити свої домівки, з ними припинялася будь-яка торгівля тощо. Під час складання списків для занесення на «чорну дошку» до уваги бралися не тільки відсотки, які відображали реалізацію плану хлібозаготівель, але і політичне минуле села, починаючи з 1919 року: наявність серед його уродженців як активних діячів часів Української Народної Республіки, так і тих, хто висловлювався на її підтримку або чиї родичі служили у війську УНР. А також  участь селян у «куркульських повстаннях» 1920-1921 років, негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо. Якщо «класових ворогів» і не було, то їх «знаходили». Зауважу, що список сіл, занесених на «чорні дошки» визначали місцеві партійні і радянські органи. Наприклад, за рішенням Вінницького обкому партії село Мазурівка потрапила на неї тому, що тут народився «петлюрівський отаман Хмара», а Карпівці Чуднівського району як «відоме на Волині петлюрівське село в минулому».

Село Турбів Липовецького району заслужило покарання за «велику засміченість петлюрівським елементом».

Центральна українська влада охоче підтримувала пропопозиції своїх ставлеників на місцях: 6 грудня 1932 р. була схвалена спільна постанова ЦК КП(б)У та РНК УСРР «Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Занесли на неї десятки тисяч населених пунктів, обрікши на голодну смерть мільйони їх жителів. В ті роки – за великим рахунком – вся Україна опинилася на «чорній дошці».

Інколи можна почути, що українські селяни голодували з вини української влади, мовляв, це вона необдумано проводила хлібозаготівлі. Так, Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, які були головними натхненниками і організаторами найстрашнішого в історії людства злочину, не вилучали у людей збіжжя. Безпосередніми виконавцями були так звані активісти – комуністи, комсомольці, працівники НКВС та інших партійно-каральних органів. Але наказували їм саме вони, «кремлівські мудреці». Звісно, що місцева компартійна еліта не лише не противилася цим наказам, а й проявляла ініціативу. Зокрема, перший секретар ЦК ВКП (б) України Станіслав Косіор, пам’ятники якому, до речі, до недавнього часу стояли в Києваі та інших українських містах.

ВІДЛУННЯ ГОЛОДОМОРУ

Більшовицький режим завдав українцям величезної шкоди. Наприклад, сьогоднішня несприятлива демографічна ситуація має безпосередній зв'язок з тими втратами, яких ми зазнали в 1932-1933 роки. Американський історик Тімоті Снайдер у своїй книзі «Криваві землі. Між Гітлером і Сталіним» стверджує, що втрати населення України серед ненароджених через Голодомор тих років сягають понад 6 мільйонів чоловік. І це за найскромнішими підрахунками.

Кремлівські яничари, виморюючи українських селян голодом, красномовно продемонстрували, що буде з тими, хто виживе, але не бажатиме миритись зі становищем кріпаків. Саме після тих жахливих подій масові виступи селян припинилися: знесилені фізично і морально, люди стали більш покірними. Серджо Граденіго – італійський консул  в Харкові – тодішній столиці УРСР – писав:

«Цей голод – штучний, і спеціально створений для того, щоб «провчити селян». Наслідком теперішнього лиха в Україні стане російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни й етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ, про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням. Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха».

Слова дипломата виявилися пророчими. Вимерлі села заселяли вихідці з Росії і Україна, насамперед південно-східні регіони, поступово зросійщувалися: українці, які приїздили туди, поступово втрачали свою ідентичність, перетворюючись у «єдиний народ з єдиною історією». Мине вісімдесят років і цей «єдиний народ» - нащадки тих, кого сюди переселили, онуки і правнуки «активістів», які відбирали у наших дідів останні зернини хліба, обдурені  кремлівськими бонзами, почнуть створювати так звані Новоросію, або Донецьку і Луганську народні республіки.

У  «Легенді про Уленшпігеля» є такий  епізод. Мати хлопчини, що іде з дому,  подарувала йому червоно-чорну торбину, у яку поклала попіл із серця його батька, сказавши:

 «Червоне – це його кров, чорне – це наша туга. Хай він завжди б’є тобі у груди, як вогонь помсти катам».

Історія, описана письменником Шарль де Костером, є досить повчальною для нас, українців. Більшовицькі кати винищили голодною смертю мільйони наших батьків, дідів, братів і сестер. Ідеологів і виконавців злочинних наказів давно немає серед нас. Але пам'ять про невинно убієнних священна. Вона досі стукає в наші серця, відгукуючись в них нестерпним болем, невгамовним сумом за ними.