МЕНЮ

«Це був квиток в один кінець...»

Сергій ЗЯТЬЄВ
10 жовтня, 2019 - 18:22
Герой України, генерал-майор Ігор ГОРДІЙЧУК — про героїчні події на Савур-Могилі

Савур-могила — так називається височина, розташована на сході Донецької області. До серпня 2014-го про неї знали здебільшого лише місцеві жителі. А тоді, наприкінці літа, вона стала символом мужності, нескореності й самопожертви українських вояків. Серед тих, хто її обороняв, був і половник (на той час) Ігор Гордійчук. Напередодні Дня захисника України я попросив генерал-майора Ігоря Гордійчука згадати ті трагічні й водночас героїчні події.

«ОФІЦЕРІВ ТОДІ КАТАСТРОФІЧНО НЕ ВИСТАЧАЛО»

— Коли почалася антитерористична операція, я обіймав посаду заступника начальника Головного командного центру ЗС, — говорить генерал-майор. — Коли у Криму з’явилися перші росіяни і почалася блокада наших військових частин, я написав рапорт із проханням відправити мене на допомогу нашим хлопцям. Поки очікував реакції командування, на Донбасі підняли свої голови сепаратисти, підтримувані Росією. На початку травня в район АТО вирушав генерал Віктор Муженко — на той час заступник начальника Генерального штабу ЗС України. Дізнавшись про це, я попросив Віктора Миколайовича взяти й мене. Він погодився. Перебуваючи у його підпорядкуванні, виконував різні завдання.

— Як ви опинились у серпні на Савур-могилі?

— Наші підрозділи й раніше, зокрема, ще у липні, намагалися захопити цю висоту, але всі спроби це зробити були марними. Та, врешті-решт, на початку серпня вона все ж опинилася під нашим контролем. Але утримувати її було вкрай важко: російська артилерія постійно обстрілювала позиції українських вояків, а російські найманці намагалися відбити цю висоту. Словом, її оборонці потребували допомоги. І командування прийняло рішення відправити до них групу в складі 14 бійців. Командувати ними доручили мені.

— Чому вибір упав саме на вас, адже жменькою бійців міг командувати і не офіцер із погонами полковника? Хто з вами пішов?

— Офіцерів тоді катастрофічно не вистачало, ситуація була вкрай складною і загрозливою для нас. Мене ніхто не примушував іти на Савур-могилу. Рішення про це прийняв самостійно. Зі мною пішли теж добровольці.

Врешті-решт нам вдалося прорватися на неї і взяти під свій контроль спостережний пункт, розташований на самій вершині. Це дало змогу коригували вогонь артилерії, яка наносила більш точні удари по терористах. І вони, почавши нести відчутні втрати, були розлючені. Тож вирішили нас знищити. Ми опинилися під ураганним артилерійсько-мінометним вогнем ворога. Коли він затихав, починалися атаки бойовиків, які, щоправда, завдяки вмілим діям моїх підлеглих, захлиналися. Але ми розуміли: нам потрібне підкріплення, про що доповіли керівництву. Нас почули: незабаром на допомогу нам прибула група бійців під командуванням полковника-десантника Петра Потєхіна. Разом із ними прийшла і група з кількох десятків добровольців-розвідників.

Після цього частина вояків — за моїм наказом — покинула висоту. Не переповідатиму весь перебіг подій, а скажу лише, що, починаючи з 20 серпня, ми опинилися у повному оточенні: найближчий український підрозділ розташовувався за кілька десятків кілометрів.

— Чому?

— Вони просто змушені були це зробити: надто нерівними виявилися наші сили у порівнянні з тими, що нам протистояли. У ті дні на територію України вже зайшли кілька батальйонно-тактичних груп російської армії: на моїх очах, за великим рахунком, починалася не оголошена Росією війна проти України. І ми це розуміли.

«ТЕ, ЩО ВОГОНЬ ВІВСЯ З ТЕРИТОРІЇ КРАЇНИ-СУСІДКИ, ЦІЛКОВИТА ПРАВДА...»

— Відомо, що російська артилерія обстрілювала наші війська з території самої Росії. Зокрема, таким чином курсанти одного з артилерійських вишів РФ складали державні іспити. Це дійсно так?

— Що то за гармаші були — курсанти чи вояки-строковики — не скажу. А ось те, що вогонь вівся з території країни-сусідки, цілковита правда...

Обороняючи цю висоту, загинуло чимало наших вояків. Невже вона мала таке стратегічне значення, що вартувала стількох людських життів?

— Савур-могила знаходиться у східній частині Донецької області на висоті майже 280 метрів над рівнем моря, неподалік українсько-російського кордону. З її вершини проглядається територія радіусом 30 — 40 кілометрів, і це дає змогу контролювати пересування у цьому районі ворожих сил. Більше того, звідтіля, як на долоні, проглядається і територія, прилегла до кордону з Росією: поява звідти підрозділів російських військ теж не залишилася б непоміченою.

До речі, ця місцина щедро полита кров’ю наших далеких і не дуже предків. Зокрема, в роки Другої світової за контроль над Савур-могилою, на якій німці теж облаштували спостережний пункт, точилися жорстокі бої, і тут полягли тисячі радянський солдатів, серед яких було чимало українців. Іронія долі: мине 70 років і онуки та правнуки полеглих теж проливатимуть тут кров. У борні з нащадками тих, з ким наші діди і прадіди ділили останній шматок хліба і «наркомівських сто грамів».

Петро Потєхін, який пліч-о-пліч з вами обороняв Савур-могилу, вважає: якщо є пекло, то і ви, і він уже там побували. Скажіть, що вам особисто допомагало вистояти? Що додавало моральних, фізичних сил?

— Знаєш, Сергію, у 2014-му подібного пекла було чимало. Через нього пройшли тисячі солдатів та офіцерів, багатьом з яких не судилося повернутися до рідних домівок. Тому я не став би особливо акцентувати увагу саме на нас, оборонцях Савур-могили.

Що допомогло вистояти? Всі ми, від полковника до рядового, виконували накази командування, передаючи інформацію про численні колони російських військ, що прибували у цей район. І хоча за переданими координатами наша артилерія вже не могла завдавати ударів, оскільки їй довелося відійти під тиском регулярних російських військ, наша інформація дозволяла вищому командуванню тверезо оцінювати ситуацію, що складалася, ухвалювати правильні рішення. Принаймні мені в це хочеться вірити...

Підлеглі переконували вас у необхідності залишити висоту, але ви не прислухалися до їхніх порад...

— Ви служили в армії?

— Двадцять п’ять років...

— Тож маєте знати, що людина в погонах керується не лише порадами підлеглих, а насамперед наказами вищого командування, переймаючись при цьому і виконанням бойового завдання. А ще будь-який військовослужбовець, особливо командир, повинен пам’ятати не лише про власну безпеку, а й безпеку інших. А від нас якраз і залежала доля багатьох українських солдатів та офіцерів: захопивши висоту, російські посіпаки мали б змогу відслідковувати всі пересування наших військ, наносити по них більш точні удари.

— Наказ відступити все ж отримали?

— Так. Пізно ввечері 24 серпня.

«Я І ДОСІ НЕ МОЖУ ДО КІНЦЯ ЗБАГНУТИ, ЯК МИ ЗАЛИШИЛИСЯ В ЖИВИХ»

— Учасники тих подій розповідали мені, що в ніч з 24 на 25 серпня, коли почали залишати висоту, всі ви були приречені на смерть, оскільки перебували у щільному оточенні, а підмога, що йшла до вас, загинула...

— Я і досі не можу до кінця збагнути, як ми залишилися в живих. Адже дійсно, бійці з 3-го полку спецпризначення, що проривалися на допомогу, були розстріляні, й нам залишалося сподіватися лише на самих себе і Господа Бога.

Тоді вже вся навколишня територія кишіла не лише терористами, а й російськими військовиками. Як вам вдалося пробитися до своїх?

— Ворожими тилами ми пройшли, як потім підрахували, близько 60 кілометрів, потрапивши згодом у розташування наших військ під Многопіллям. Але пощастило не всім: чимало опинилися у полоні, кількох поранених найманці вбили. Я теж дістав поранення, яке, як потім сказали лікарі, було несумісним з життям. Але, слава Богу, вижив, провівши більше року в госпіталях. Лікарі витягли мене з того світу, за що я їм безмежно вдячний.

— Ви задоволені, що залишились у Збройних силах? Це було ваше прагнення — продовжити службу?

— Звичайно. З проханням про це звернувся особисто до тодішнього міністра оборони Степана Полторака, і він пішов назустріч, призначивши мене начальником Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. Чи задоволений я своїм сьогоднішнім статусом? Так, відчуваю, що Україна не кинула мене і тисячі таких, як я, напризволяще, знаю, що потрібен своїй країні й роблю все від мене залежне, аби майбутня військова еліта виховувалася на справжніх цінностях, виростала національно-свідомою, готовою не за страх, а за совість захищати Україну.

«СПОДІВАЮСЯ, МІСЦЕ, ДЕ РАНІШЕ БУВ ПАМ’ЯТНИК СУВОРОВУ, ПО ПРАВУ ЗАЙМЕ ПАМ’ЯТНИК ІВАНУ БОГУНУ»

— Офіцери ліцею кажуть, що, прибравши з його території пам’ятник російському генералісимусу Суворову, ви вже залишили свій слід в історії цього навчального закладу...

— Не знаю, хто так сказав, але передайте цій людині слова вдячності. (Посміхається.) Насправді ж цього надто замало, щоб тебе пам’ятали і випускники ліцею, і твої колеги-офіцери. Потрібно поліпшувати навчальний процес, особливо посилюючи військово-патріотичне виховання молодих людей, більшість з яких продовжують навчання у військових вишах. Це і намагаємося робити з командно-викладацьким складом ліцею.

Щодо пам’ятника Суворову. Скажіть, як могло так трапитися, що протягом десятиліть існування незалежної Української держави у посадовців не дійшли руки до того, щоб його прибрати? Навіть після російської агресії ніхто цього не робив. Вам не здається парадоксальною ситуація, коли ліцей носить ім’я славного козацького полковника Івана Богуна, а на його території височіє фігура Олександра Васильовича?

 — Скажіть, а що буде на місці демонтованого Суворова? Чи воно пустуватиме?

— Сподіваюся, що у недалекому майбутньому це місце по праву займе пам’ятник Івану Богуну — видатному сину українського народу.