МЕНЮ

«Бунтівна провінція» в російській політичній міфології

Ігор ЛОСЄВ, Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
19 березня, 2020 - 09:11
Визнання українців традиційною державною нацією автоматично відсуває північних сусідів у цивілізованому сенсі на Схід

Як вітчизняним, так і західним аналітикам практично неможливо адекватно оцінити нинішню войовничу політику Росії щодо України без розуміння того образу України, що існував і нині існує в російській соціально-політичній свідомості та російському колективному позасвідомому. А також без урахування загального домінуючого російського ставлення до інших народів, до «іншого» — народу й людини — як такого.

Про другий аспект влучно висловився російський філософ і православний священик Георгій Федотов: «Зрештою імперська свідомість живилася не стільки інтересами держави — ще менше народу, скільки жадобою влади: пафосом нерівності, радістю приниження, насильства над слабшими... Цей язичницький комплекс для Росії [...] означав кричущу суперечність між політикою держави і заповітами її духовних провідників. Російська література була совістю світу, а держава — постраховиськом для свободи народів. Утрата імперії буде моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, що нівечить її духовне обличчя!».

Георгій Федотов — один із найліберальніших російських мислителів, але й він не є вільним від ілюзій щодо «духовних провідників» Росії та російської літератури як «совісті світу». Але то окреме питання. Як окремим питанням є наявність у російській культурі, образно кажучи, «лінії Герцена — Сахарова», представники якої іноді ненадовго отримували значний вплив на російське суспільство, але потім їх дружно закидали лайном, цькували, а то й кидали за ґрати та вбивали. Мова сьогодні не про них, а про домінуючі лінії.

Нинішні катаклізми у відносинах між Росією та Україною, нинішню російсько-українську війну не можна сприймати (хоча чимало людей в Україні так і сприймають!) як щось випадкове. Вони мають глибоке коріння, яке губиться в далекій минувшині, в нетрях сивої давнини. Чимало експертів, переважно російських, указують, інколи цілком справедливо, на економічні, політичні, соціальні тощо причини конфліктів між двома державами. Але автори цих рядків дозволять собі наполягати на тому, що в основі суперечностей між двома суспільствами (держави тут вторинні) є причини не економічні, не політичні (які тут також вторинні), а насамперед психологічні та моральні. Саме вони під час будь-яких перемовин невидимо присутні в напруженій, а часто й гарячій атмосфері з’ясування відносин.

Над російськими та українськими політиками, державними діячами тяжіють потужні, багатовікові ментально-психологічні комплекси, що часто не усвідомлюються представниками як цих двох країн, так і західних демократій. І саме тому мають велику, часом навіть вирішальну силу.

Усвідомлення, артикуляція цих позасвідомих настанов допоможе більш тверезо поставитися до багатьох національних категоричних імперативів.

Однією з найбільш значущих і суттєвих складових ментально-психологічного комплексу кожного народу є присутній там образ, стереотип інших народів. Ці стереотипи можуть бути більш чи менш близькі до істини, а можуть бути фальшивими, ба більше, брехливими, сформованими на ґрунті зумовленої об’єктивними та суб’єктивними обставинами стійкої історичної упередженості.

Феноменологічна цілісність українства містить у собі кілька рівнів прояву національно-культурної тожсамості. Найвищим за своїм характером є рівень державницько-політичний, середнім — культурно-просвітницький, найнижчим — фольклорно-етнографічний (українців, які перебувають на такому рівні самосвідомості, знаний історик Орест Субтельний дотепно назвав «україноспіваючим населенням»).

Відповідно до цього в ментальності російського суспільства також присутні кілька рівнів сприйняття України. Найбільш непримиренний — до державницько-політичного прояву українства, бо тут виникає конфлікт з претензіями російського державно-політичного комплексу, який оцінює державницькі поривання українства як безпосередній виклик і загрозу собі, як заперечення власних найфундаментальніших принципів.

Подібна реакція визначається ще й тим чинником, що майже всі сфери російської культури і масової свідомості тою чи тою мірою пов’язані з національно-етатистською ідеєю з її архетипом особливого історичного шляху Росії, її унікального світового покликання і месіанської функції. Українцям як історичній нації і державному народу тут місця немає.

Ба більше, щире визнання української нації і держави росіянами вимагатиме від них критичного перегляду всієї їхньої історії і геополітичних конструкцій, що породжує цілу низку болючих запитань до самих себе і змушує відмовитися від наріжного каменя національної історичної міфології, а саме: традиції починати російську історію з Давнього Києва й ототожнювати «руське» з «російським», коли вся спадщина Київської Русі сприймається як щось суто російське.

Визнання України як самостійного та рівноправного феномену завдає удару по інтимно-архетиповій схемі російської свідомості та підсвідомості, що багато століть була пов’язана з комплексом «старшинства», принаймні в східнослов’янському регіоні. Визнання українців традиційною державною нацією автоматично відсуває росіян у цивілізованому сенсі на Схід і перетворює східні кордони України на кордони Європи. Між іншим, видатний російський культуролог академік Сергій Аверінцев писав про «ідентичність різдвяної обрядовості від Лісабона до Конотопа»...

Таким чином, ствердження українців у державницько-політичному аспекті призводить до кризи й докорінної деструкції російської національної свідомості. Це одна з причин жорсткого і майже одностайного спротиву російського суспільства — від плебеїв до еліти — правдивому визнанню української державної нації як безумовного фактору історії, політики і культури Центральної і Східної Європи. Один із яскравих прикладів цього — те, що в 2000 роках книжки про Бандеру, Махна, Петлюру й очолювані ними військові та політичні формації вийшли в Москві в серії «Русский бунт»...

Навіть найліберальніші кола російської інтелігенції найчастіше зупиняються перед цією «червоною лінією» — «її же не перейдеши»... На рівні побутового спілкування самий факт державницьких настроїв українців сприймався і сприймається дуже часто пересічним росіянином як особиста образа, як аномалія, як щось неприродне, штучне, а на рівні заангажованих носіїв «російської ідеї» — як прояв ворожих до Росії «темних сил», що зловмисно використовують сепаратистські «романтично-нікчемні мрії» таких собі південноросійських провінціалів. Не випадково-бо в російських масмедіа, навіть ліберальних, щодо України (й інших колишніх частин СРСР) вживається термін «республіка», а от щодо Росії — «країна» («страна»).

Досить оригінально й афористично ці настанови сформулював колишній помічник президента РФ Владислав Сурков. Він заявив, зокрема: «Брошура «Самостійна Україна» є, а України немає. Питання лише в тому, України вже немає чи поки немає? Я, як не дивно, укрооптиміст. Тобто вважаю, що України немає поки що. Але з часом вона все-таки буде. Хохли хлопці вперті, вони зроблять. Однак яка саме це буде Україна, в яких межах вона існуватиме і навіть, можливо, скільки буде Україн — питання відкриті. І у вирішенні цих питань Росії так чи так доведеться брати участь». Яким же способом? Дуже простим: «Примус до братерських відносин («принуждение силой к братским отношениям» мовою оригіналу) — єдиний метод, який історично довів ефективність на українському напрямі. Не думаю, що винайдуть якийсь інший».

Найбільш прихильно російське суспільство ставилося та ставиться до найнижчого фольклорно-етнографічного прояву української самобутності. Малоросія з її борщем і варениками завжди знаходила в Росії багато вдячних поціновувачів «південноросійської екзотики». Багатюща пісенна спадщина України, хореографія, мальовничий національний костюм, перекази й легенди бурхливої історії краю, соковиті народні прислів’я, а тим паче міцна українська горілка — все це сприймалося як прояв унікальної місцевої своєрідності південної гілки російського народу, часто-густо як практично своє, власне. А от прагнення частиною щирих малоросів бодай якоїсь політичної та культурної автономії — як зрада.

Державне усамостійнення України 1991 року було сприйняте майже всім російським суспільством як національна катастрофа, яку треба було якимсь чином пояснити самим собі. Тут, звісно, використали традиційні схеми «зовнішніх спокусників» нібито «геть проросійського» українського народу — мовляв, винен клятий Захід з його споконвічними антиросійськими інтригами. Новацією тут стали «внутрішні спокусники», себто активна частина українців, що «захопила владу» над «байдужим» до політики суспільством України, навіюючи йому «русофобію». Саме цю частину українського соціуму нині в Росії піддають тотальній демонізації, офіційно оголошуючи «фашистами», «нацистами», «ультрарадикалами», «партією війни» тощо. Водночас доволі позитивне ставлення пропагується до тієї частини українського суспільства, якій «всё равно» щодо подальшої долі України. Власне, настрої саме цієї публіки висловив Президент Зеленський з його «какая разница» в новорічному привітанні українцям. Саме такого штибу політика угодовства з Кремлем, що тривала до 2014 року (і, на жаль, певною мірою і після Революції Гідності, бо ж олігархічну систему не було знищено, а ця система ставить на перше місце власну вигоду будь-якою ціною, зокрема й за рахунок національних інтересів), посприяла тому, що Україна досі залишається в російській і масовій, і елітарній свідомості (за винятком не більше як 7 — 10% населення) «бунтівною провінцією», яку конче треба повернути до її «нормального стану», себто до російської «стайні». В цьому сенсі Путін з його концепцією, що росіяни й українці — один народ, є доконаним уособленням «русского духа».

Але тепер уже це можливо лише з «остаточним вирішенням українського питання», коли б це питання назавжди зникло з порядку денного. А це реально тільки за умови цілковитого зникнення українців як нації. Зникнення як цілісності, побудованого на фізичному знищенні мільйонів патріотів, на витісненні за кордон інших мільйонів активних громадян і на перетворенні решти на готову до послуху біомасу (зокрема й на «гарматне м’ясо» Кремля). Потихеньку російське суспільство готують до необхідності саме такого розв’язання української проблеми, зокрема й постійними заявами Путіна про те, що росіяни й українці — це «один народ» і повторенням на всіх рівнях пропаганди, що української нації «не було, немає і бути не може». На жаль, ці зловісні плани російської верхівки мають значні шанси на спробу втілення їх у життя, враховуючи специфіку нинішньої «зеленої» влади в Україні...