МЕНЮ

Бундестаг та українська трагедія

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів
8 травня, 2020 - 10:22
Немає нічого неможливого, навіть за умови протидії Росії та відвертого небажання Німеччини з нею сваритися

Чи дуже громадяни України цікавилися геноцидом у Руанді 1994 року, коли етнічна більшість хуту нищила меншість тутсі? Який відсоток опитаних зможе показати цю країну на карті та пригадати хоч якусь інформацію тепер? Або ж інакше — ми ледь не кожного дня чуємо повідомлення про трагічний перебіг пандемії короновірусу в Італії, Іспанії, Великобританії, США... Як часто в наші новини потрапляють повідомлення про загрозливий стан у таких країнах як Бразилія чи Мексика? Не кажучи вже про густонаселені країни Азії (крім Китаю) чи таку екзотику, як Африка. За однотипності подій та співставності їхнього розмаху. Тобто в сенсі уваги з нашої егоїстичної точки зору цінність людського життя може бути різною — відповідно до країни що розглядається. Більші зв`язки, взаємовпливи, залежності (економічна, культурна, соціальна...) обумовлюють більший інтерес і навпаки. В демократичних суспільствах обізнаність виборців вирішальної мірою (або принаймні суттєво) впливає на поведінку політиків — політологи можуть навести власні розрахунки за яких відсотків суспільної підтримки того чи іншого питання політик, найімовірніше, діятиме беззастережно, коли коливатиметься, а коли — не помічатиме їх.

Щодо національної катастрофи, Голодомору 1932-1933 рр. Україна ризикує перевірити на собі правдивість такої реакції на прикладі сучасної Німеччині, де у Бундестазі мають розглянути петицію стосовно визнання Голодомору геноцидом українського народу — рік тому вона зібрала необхідні 50 тис. підписів, пройшла не надто вдале для України обговорення в петиційному комітеті парламенту, тож чекаємо голосування. Минулорічні події супроводжувалися фактичною відмовою Українсько-німецької комісії істориків (DUHK) дати власну експертну оцінку та наступною гучною полемікою з послом України Андрієм Мельником. Не вдаючись в деталі (цьому присвячувалася стаття в номері газети «День» за 4 листопада 2019 р.) дозвольте наголосити: вважаю, що таким чином Комісія не виконала одне з оголошених нею ж завдань, а саме: «...Комісія займається історією України в радянський період та темою Голодомору». Що для проєкту, чим є Комісія (підтриманий як державою ФРН, так і державою Україна),  неприпустимо. І посилання на академізм тут недоречні.

Розгляд парламентами чи урядами країн світу питання про визнання Голодомору геноцидом — не новина. Щонайменше сімнадцять держав ухвалили таке рішення, в тому числі — Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Ватикан, Португалія, Грузія... Ще дев`ять — засудили як акт винищення людства, серед європейських країн — Чехія, Іспанія, Словаччина, Італія, Іспанія. Тобто йдеться про країни-сусіди переважно з радянським минулим або «соціалістичного табору». Вони відчули подібні біль та знущання на собі, що значною мірою полегшувало роботу для української дипломатії. Або ж це країни масової трудової міграції українців останніх років — мабуть, цей фактор виявився досить впливовим, аби вони зробили символічний жест до України. Чого не скажеш про Німеччину, Францію, Великобританію та переважну більшість інших країн ЄС.

На цьому тлі навіть факт розгляду петиції в парламенті ФРН та дискусія навколо нього виглядає як успіх всіх, хто був причетний до вищезазначеної ініціативи. Та чи цього достатньо до ухвалення позитивного рішення в сучасній Німеччині.

На жаль, ситуація навколо петиції восени минулого року зовні набула характеру особистого конфлікту між представниками української дипломатичної служби в Німеччині та керівництвом DUHK. Хто що хотів довести, чому не відповідав вчасно, на якому етапі не був почутий — тепер вже деталі. Склалася така думка і спробуйте довести інше. Це в середовищі, яке хоч якось володіє інформацією. Для абсолютної більшості німців це або взагалі не питання, або ж (в кращому випадку) якесь не надто зрозуміле з`ясування історичних відносин між українцями та росіянами (хай би вони й далі між собою розбиралися, а нас не чіпали). Про них пересічний німець чути не бажає — йому досить економічних втрат від санкцій що тривають, а тут ще короновірус...

Поясніть причину, чому за таких обставин депутати Бундестагу мають дати позитивну відповідь на українську петицію? Жодного тиску виборців не собі вони не відчувають, зацікавленості немає, а російські впливи штовхають зовсім в іншу сторону. До речі, присутність росіян у Берліні вражає — в центрі міста їхній прапор розміщений на найвищій із можливих щогл (хіба не вище куполу Бундестагу), біля станцій метро ви постійно чуєте російські мелодії, на вулицях, в магазинах, кафе скрізь вловлюєте російську мову (навіть якщо не всі росіяни), маса російської та радянської символіки на сувенірних розкладах. Нагадування про минуле та сучасні взаємини, русофільство — на кожному кроці. Через інформаційні ресурси діє російська пропаганда. А також є великі бізнес-інтереси. На цьому тлі присутність України геть не помітна. Чи захоче звичайний політик, що дбає про свою популярність, свідомо піти проти течії що переважає? Іншими словами — це не тема для абсолютної більшості німецьких політиків.

Не для політиків — теж. Існує маса зв`язків та умовностей до яких людина звикає як до самого себе. Скажімо, академічна свобода та етика відносин у професійній сфері. Для істориків вона передбачає чітке слідування джерелам та фактам. А якщо висновки щодо наслідків подій кимось заперечуються? До того ж з більш, ніж з прозорими вказівками на політизацію предмету наукових досліджень. Щоправда, можна самому вивчити питання. Але ж можна й не робити цього, пославшись на розбіжності точок зору що існують та погодитися з логікою відповідей українських колег — в сенсі невтручання держави та політики до професійної діяльності. Або ж дати абстрактну відповідь, уникаючи чітких визначень та використовуючи численні люфти. Залишаються хіба що цінності — ті самі, європейські. Однак автоматично вони не спрацьовують.

Історик існує не сам по собі, а в професійному середовищ, яке може бути доволі нетолерантним для порушників усталених (писаних чи ні) норм. В США таким порушником академічного спокою свого часу став Джеймс Мейс — він пішов проти висновків переважної більшості своїх колег — совєтологів та русистів. Згодом, не без гіркоти, історик згадував, що для самого себе не зовсім уявляв наслідки, коли приймав запрошення піти на роботу до Комісії Конгресу США з розслідування Голодомору 1932-1933 р. Мейс заплатив високу ціну — фактично обструкцією зі сторони американських колег, які сприйняли його результати як політично заангажовані. Або їм так здавалося — через домінуючі традиції в оцінках. Між іншим за цим всім — ставки, години, стипендії, гонорари, тобто — комфортне життя. Героїв не так багато, чи не так? Щонайменше, поки що в Німеччині такого не знайшлося.

Між іншим, Мейс брутально порушив ще одне табу академічного середовища — вже в Україні він доклав чимало зусиль для популяризації теми свого життя не лише як історик, але й як публіцист. Тобто не боявся «забруднити руки» та не ставав в позу рафінованого науковця, якого цікавить виключно наука, без її суспільної складової та громадянської відповідальності. На якомусь етапі він буквально змусив українців звернути увагу на свою трагедію та її наслідки — зрозумівши, що без сторонньої допомоги постгеноцидне суспільство навряд чи на таке наважиться.

Увага, інтерес — от ключові чинники, які можуть змінити ситуацію. На тепер вони не сприяють Україні. Після Майдану 2013-2014 р. та підйому в Німеччині зацікавленості Україною тепер ця хвиля спала: ми не в топ-новинах, закриваються або зменшуються обсяги програм, спрямованих на допомогу Україні, німці опікуються проблемами значно важливішими (на їхню думку), ніж українські прагнення (тим більше — історичні).

В принципі, інформаційне поле можна змінити, але точно не зусиллями одного посла чи навіть посольства. Якщо вже держава Україна оголосила визнання парламентами світу Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом, то вона мала б докласти чимало зусиль та спрямувати ресурси на досягнення мети, попередньо визначити для цього завдання, спланувати відповідні їм заходи та йти крок за кроком, поступово досягаючи можливих результатів. Перший із необхідних — добитися, аби німці в своїй переважній більшості не ідентифікували СССР та Росію. Тоді існуватиме надія переломити ситуацію в громадській думці на свою користь. Зрештою, коли українцям роблять закид — мовляв, це політичне питання — в тому є сенс, адже парламент ухвалює не лише правові, але й політичні рішення. Як такі вони побудовані на компромісі (більшому чи меншому) та ґрунтуються на дослідженій інформації. 

Ймовірно, що компромісом міг би стати погляд Джейма Мейса на геноцид українського народу — він дещо відрізняється від зафіксованого в українському законодавстві. В розумінні дослідника «національна група» — не лише етнічна, але й соціальна (українських селян нищили і як українців, і як селян). Тут він дуже близький до Рафала Лемкіна — власне, автора терміну геноцид. Але це ще треба пояснити, причому багаторазово, не боячись вийти із зону комфорту. І точно не на вузькофахових конференціях, а громадськості, включно з політиками.

Дуже важливий елемент — показати роль тогочасної держави Німеччина в трагедії  Голодомору (скажімо — знали, але не реагували). Відома заява Геббельса з його визнанням (із власних міркувань), але то вже був 1935 рік. 2016 р. Бундестаг визнав вбивства вірмен у 1915-1918 рр. геноцидом — попри демарші Туреччини та наявність потужної діаспори турків. Тоді одним із ключових аргументів що застосовувався була опосередкована причетність (через союзницькі відносини під час І світової війни з Оттоманською імперією) Німеччини. Резолюцію внесла Партія зелених — відома своїми діячами, прихильними до України. Тож в принципі, немає нічого неможливого, навіть за умови протидії Росії та відвертого небажання Німеччини з нею сваритися. Але в будь-якому разі, головна причина не в німцях, а в нас: якщо українці не надто стараються, то чому мають переживати німці. Це ще раз підтверджують нікому не потрібні (крім зовнішнього ворога) суперечки та пояснення навколо питання, яке для українців мало б стати консолідуючим.

Виглядає так, що за нинішніх політичних реалій Німеччини перспектив у Бундестазі українська петиція не має. Хотілося б зробити інше спостереження, але поки що не бачимо для цього підстав. Для того, аби ситуація змінилося має трапитися щось, що знову підвищить інтерес до України та переконає німців у доцільності зробити символічний жест. Скажімо, Україна ствердить новий імідж — сучасної динамічної демократії, зразка для інших. Одночасно суттєво наростить бізнес-контакти з Німеччиною та проведе довготривалу просвітницьку кампанію з просування інформації про себе. Це дозволить подолати стереотипи та упередження. Не стільки історії, скільки історичної пам’яті — в тому числі стосовно Росії, між іншим — зняти острах перед нею. Історична пам`ять без участі фахових істориків в сучасному світі не формується. !