Білоруське дзеркало для України

Протягом кількох днів поспіль отримуємо інформацію з моторошними відео з Білорусі про масові побиття протестувальників силовиками й звірячі знущання над ними. Ситуація непроста. Останній диктатор Європи Олександр Лукашенко готувався до цього. Тому протягом свого тривалого правління всіляко укріпляв Комітет держбезпеки, міліцію, армію, фактично влаштував тотальне стеження за громадянами своєї держави.

Ми, українці, здається, це проходили, пережили два Майдани, інші протестні акції, коли різного роду «беркутня» не лише била протестувальників, а й вбивала їх. Інше питання, чи засвоїли ми ці уроки?

Чесно кажучи, не дуже... Нинішні події в Білорусі — це своєрідне дзеркало для нас. І те, що бачимо в ньому — особливо не тішить.

ТАКИЙ «ПРИЄМНИЙ» ПОСТРАДЯНСЬКИЙ АВТОРИТАРИЗМ

Олександр Лукашенко прийшов до влади, ставши президентом Білорусі, 1994 року. І став, наскільки можна судити, не без підтримки Росії. Взагалі «дивний» то був рік. У нас, в Україні, перед тим «прокинулись шахтарі Донбасу», завдяки яким була відновлена Комуністична партія. Як донецькі шахтарі і з допомогою кого «прокидаються», ми чудово побачили під час «русской вєсни» 2014 року. Українська влада пішла на дострокові президентські вибори. І чинний президент Леонід Кравчук раптом програв ці вибори. Щоправда, чомусь у східних регіонах довго рахували бюлетені. Чи не займалися там масштабними фальсифікаціями? Але хай як там було, а президентом України став Леонід Кучма, якого відверто підтримувала Росія і який робив проросійські заяви.

Складається враження, що 1994 рік став роком своєрідного реваншу Росії після розпаду СРСР. У «братніх» Україні й Білорусі до влади прийшли проросійські лідери. Колишнє керівництво цих країн, яке для росіян було занадто «націоналістичне», від влади, фактично, відсторонили.

Цікаво звернутися до тих меседжів, які використовував Лукашенко в своїй передвиборчій боротьбі і які забезпечили йому успіх. Він говорив, що до влади мають прийти молоді люди. 1994-го йому було лише 40 років! Лукашенко всіляко розвінчував своїх попередників і заявляв, що викорінить корупцію. Щоправда, чимало звинувачень попередників виявилися недоведеними. Але під час виборчої кампанії вони зробили свою справу.

Вам це нічого не нагадує?

Прийшовши до влади і беручи приклад із «російських братів», новообрані президенти України й Білорусі почали вибудовувати авторитарні режими. Вони намагалися зосередити в своїх руках максимум влади, робили ставку на силові структури, переслідували й усували конкурентів та критиків-опонентів.

У Лукашенка це виходило краще. В Білорусі існував низький рівень національної свідомості, зберігалися сильні радянські стереотипи, які вміло використовував Лукашенко, не сформувалася сильна опозиція. 1996-го він провів референдум, продовживши своє перебування на посаду президента на два роки. Російській мові було надано статус державної, через що білоруська мова була витіснена з різних сфер і нині належить до зникаючих мов. Фактично була повернута радянська символіка. Майже за шестирічний термін свого першого президентського строку Лукашенку вдалося створити авторитарний режим. Опозиція була практично знищена. Лідери незадоволених десь зникали, опинялися в тюрмах чи емігрували. 2004 року він зорганізував ще один референдум, який дав можливість обиратися йому на третій термін і більше. Щоправда, щоб утриматись при владі, Лукашенко пішов шляхом створення своєрідної «соціальної держави», копіюючи радянський досвід. Намагався зберегти колишні підприємства, колгоспи й радгоспи, які забезпечували б людей роботою (хай навіть без високої заробітної плати). Забезпечувалося відносно нормальне функціонування медичних, спортивних і культурних установ.

Кучмі, попри те що він теж прагнув стати авторитарним правителем, зробити цього не вдалося. Хоча він і референдум провів, щоб розширити свою владу, і деяких своїх серйозних конкурентів зумів нейтралізувати, і з неугодними журналістами, здається, розібрався, але стати таким, як Лукашенко, «не склалося». Чому — це вже окрема розмова. Україна — не Білорусь.

Але, за великим рахунком, Лукашенко й Кучма — одного поля ягоди. Недаремно ж перший у лапідарному інтерв’ю Дмитру Гордону перед виборами 9 серпня цього року так хвалив другого. Рідні душі!

Звісно, Кучма не критикував Лукашенка за порушення прав людини в Білорусі. Не робили це й інші президенти України. Причини на це були різні — економічні зокрема.

А народ України? На жаль, у своїй більшості симпатизував Лукашенку. Ба більше — сприйняв підсунутий йому міт про «білоруський рай», побудований під умілим керівництвом «бацьки», де існує порядок, стабільність, люди забезпечені роботою, мають якісні й дешеві продукти, нормальні пенсії, гарні дороги, хороше медичне обслуговування і т. д. При чому цей міт культивувався в нас різного роду начальничками, які тужили за радянським минулим, деякими політиками, масмедіа тощо. А що вже казати про наш простолюд, особливо на Сході, який так і не може розпрощатися з радянщиною.

Міт про «білоруський рай» мав і конкретне комерційне вираження. В містах з’явилися магазинчики «Білоруські продукти» (хоча там продавали не стільки продукти білоруські, скільки українські), фірмочки, які пропонували «Двері Білорусі». Навіть українські виробники почали виготовляти продукти «під білоруською маркою». Маємо на прилавках «білоруське морозиво», джеми, зроблені за «національними (?!) білоруськими традиціями», водичку «Вятрачок» тощо.

Навіть зараз, коли в Білорусі почалися масові протести і стало зрозуміло, що підтримка білорусами Лукашенка катастрофічно низька, чимало українців продовжують вірити в міт про «білоруський рай», поширюють різного роду інформацію про те, які великі досягнення Білорусі. В соціальних мережах, схоже, боти «бацьки» запускають різні маніпулятивні матеріали про те, що в Білорусі набагато краще жити, аніж в Україні і що в бідах українців винні «майдануті». Ось і білорусів чекають буди, якщо в них станеться щось таке, як Майдан в Україні. І чимало українців «ведеться» на це, не особливо задумуючись над тим, чому білоруси протестують, якщо їм так добре жити.

Соціологічні дослідження показують: серед зарубіжних політичних лідерів українці найбільше цінують Лукашенка. Його рейтинг сягає понад 60 відсотків. Певно, якби «бацька» балотувався в президенти України, то міг би цілком виграти ці вибори — на відміну від сучасної Білорусі. До речі, в згадуваному інтерв’ю Лукашенка Гордону останній договорився до того, що якби «бацька» був президентом України, то він би не віддав росіянам Крим. І це при тому, що Лукашенко де-факто давно здав Білорусь Росії, створивши з нею союзну державу.

Усе це говорить про те, що українське суспільство так і не вилікувалося від «хвороби авторитаризму». Багато наших людей і далі мріє про «сильну руку», диктатора-господарника, який би «навів порядок». Показово, що українці вважають серед своїх президентів найкращим президентом Кучму, який так близький Лукашенку. 

ЯКИМ Є «БІЛОРУСЬКИЙ РАЙ»? СУБ’ЄКТИВНЕ

У 2005 році (це було якраз після помаранчевої революції, коли «бацька» відбував свій другий президентський термін) мене один білоруський колега підвозив на авто з польського Білостока до Бреста. По дорозі він заїхав у продуктовий супермаркет у Білій Підлясці (це польське місто біля кордону з Білоруссю) й добряче затарився. Я його наївно запитав: як же так, кажуть, у Білорусі продукти дешеві та якісні. Він пояснив, що це не зовсім так. Тому краще їх купувати в Польщі. Взагалі, виявляється, білоруські продукти намагаються не закупляти в європейських країнах. Одна з серйозних причин цього — велика радіоактивна забрудненість білоруських земель після чорнобильської катастрофи. Зрештою, ці землі не є родючими. Тому щоб отримати тут пристойний урожай, треба використати чимало різної «хімії». Але ми білоруські продукти охоче купляємо. Ще й віримо ніби вони суперякісні, бо виготовлені за старими радянськими нормами.

Коли мій білоруський колега довіз мене до Бреста, то, виявилося, що я вже не встигаю на останню електричку, яка прямувала до України. Довелося їхати на автовокзал і чекати там найближчого автобуса до Ковеля. Хоча було не так пізно (близько 8 години вечора), але відшукати якусь харчевню, де можна було б повечеряти, виявилося складно. Знайшовши таку собі намет-забігайлівку біля автовокзалу, я, чесно кажучи, не був вражений якістю тих скромних харчів, які там мені запропонували. Радше — навпаки. Була це котлета з хлібом, яка зовсім не смакувала. Чаю не дали. Бо, виявляється, не було електрики. Налили склянку апельсинового соку, де, схоже, було багато хімії й мало чогось від апельсинів.  Але це таке. Не хлібом же єдиним.

Автобус до України, на Ковель, йшов о третій годині ночі. Не дуже хотілося чекати до того часу. Біля автовокзалу стояло кілька таксі. Я поцікавився, скільки буде коштувати, щоб довезти мене до кордону з Україною (це зовсім поряд). Ціна виявилася доволі пристойною. Я вирішив відмовитися. І ось тоді таксист сказав: «Не рекомендую вам уночі залишатися на автовокзалі». Я подумав, що він таким чином агітує мене взяти таксі. Та виявилося, що таксист мав рацію. Вночі на автовокзалі час від часу з’являлися місцеві хулігани й чіплялися до тих, хто там очікував. Побуянивши трохи, вони зникали. Потім з’являлася міліція, яка теж за певний час зникала. Потім знову з’являлися хулігани. Потім знову міліція. Словом, було весело. Зате стіни автовокзалу були обвішані ідейно правильними плакатами до 60-річчя «Дня Пабєди». Словом, порядок.

Вибравшись із Бреста і приїхавши до українського Ковеля, я зітхнув з полегшенням. Усе ж «дим вітчизни».

У Білорусі часів правління «батьки» мені довелося не раз побувати — з різних причин. Був і в складі таких собі делегацій, де нас загалом непогано приймали, намагаючись показати «товар лицем». Хоча при цьому іноді траплялися проколи й приколи. Міг би про це чимало розповісти. Але доводилось їздити й неофіційно. Одного разу таку поїздку здійснив із одним знаним симпатиком Віктора Януковича. Зрозуміло, останній не міг не симпатизувати «бацьку». Проте той чоловік, побувавши один день у Білорусі, все ж укінці поїздки чесно признався: «Я не хотів би там жити». Якось так...  

У останні дні 2010 року мені довелося здійснити доволі своєрідну поїздку в Білорусь, а саме в Пінськ. У той час між Острозькою академією, де я працював проректором, і Пінським державним університетом налагодилася непогана співпраця. Навіть була невелика обмінна програма студентами-економістами. П’ять наших студентів їхало навчатися в Пінськ на один семестр, а п’ять їхніх — до нас. Я мав супроводжувати білоруських студентів до Пінська й забирати наших студентів до Острога.

Якраз у той час, 19 грудня, відбулися президентські вибори в Білорусі. Опозиціонери вийшли на акції протесту. Існувала певна напруга. Були побоювання, що в нас можуть виникнути проблеми при перетині кордону.

Я ж відав, що білоруські прикордонники не корумповані й з ними непросто домовитися. Пригадалося, що раз, пересікаючи білоруський кордон, я забув забрати з паспорта кілька доларів, які віз для обміну на білоруські рублі. Бідний прикордонник, побачивши ці долари, враз змінився на лиці. Подумав, що я хочу дати йому хабар. Довелось пояснювати. Але корупція корупцією, а старий і добрий радянський «блат» із Білорусі нікуди не зник. Довелося зателефонувати одному своєму знайомому, який працював у Посольстві Білорусі в Україні, щоб нам не створювали проблем на кордоні. Мій знайомий сказав, що я правильно зробив, зателефонувавши йому, бо в Білорусі «зараз дуже переживають за Лукашенка». Це й зрозуміло — переживали передусім чиновники.

Щоправда, на кордоні білоруси нас «маринували» десь із годину. Хоча черги не було. Крім нас, стояло ще одне авто білоруських бізнесменів-»човників». Вони везли з України різний товар. Однак мали право провозити його лише на певну обмежену суму. Тому бізнесмени-»човники» залишили авто на українській стороні. Взяли в руки клунки, перетнули білоруський кордон, поставили там товар з наглядачем. Повернулися назад. Знову взяли клунки і перетнули білоруський кордон. І так кілька разів. І смішно, й сумно було спостерігати за цими вояжами.

Бізнесмени-»човники» везли з України в Білорусь багато товарів, певно, не менше, ніж у зворотному напрямку. Ось у нас, неподалік Острога, є ресторан «Хуторок». Тривалий час біля нього висіло кілька прапорів — України, Євросоюзу й... Білорусі. Чому Білорусі? Бо тут часто зупинялися білоруси, які їхали на закупи в місто Хмельницький.

До речі, білоруські студенти, яких я відвозив із Острога до Пінська, теж добряче затоварилися. Я бачив, як вони емоційно прощалися з нашими українськими студентами — зі сльозами на очах. Складалося враження, що вони не хотіли покидати Україну. Тут вони відчували свободу. Вже на українсько-білоруському кордоні почали змінюватися, «брати себе в руки». А коли приїхали до Пінська, до університетського гуртожитку, то остаточно «опанували себе». Вахтерка грізно подивилася на них й спитала: «Де ваші паспорти?» «Ну, ви нас же знаєте», — відреагували студенти. «Я вам сказала! Показуйте паспорти!», — рикнула вахтерка. Після цього навіть обличчя студентів змінилися. Вони пригадали, куди потрапили.

Спілкуючись із викладачами університету, я постійно відчував їхню скутість. Вони стежили за своєю мовою, боялися сказати зайве слово. Навіть зустрівшись у Пінську з одним зі своїх знайомих, я був подивований обережності, коли він розмовляв зі мною. Зустрічаючись зі мною в Україні, він поводився дещо інакше.

Коли я забирав наших студентів із Пінська, то не бачив, щоб вони сумували. Та й не дуже багато везли з собою білоруських гостинців. По дорозі ж мені розповіли дещо про те, який тотальний контроль встановлений за громадянами Білорусі. Жити в «білоруському раю» їм не дуже хотілося.

Зрештою, близько мільйона жителів цього «раю» працює в «братній» Росії. Для країни, де проживає близько дев’яти з половиною мільйонів, погодьтесь, це багато. До того ж молоді й активні білоруси часто шукають кращу долю на Заході.

Так, внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення в Україні значно нижчий, ніж у Білорусі. Але слід враховувати, що більше половини української економіки перебуває «в тіні». Натомість, у Білорусі (про це мені казали навіть білоруські економісти) існують, як і в старі радянські часи, «приписки», тобто відбувається завищення виробленої продукції. Статистика статистикою, а реальність дещо інша. Я не раз цікавився в білорусів, які бувають в Україні й знають українські реалії, де вищий рівень життя — в них чи в нас. Вони, як правило, говорили, що він приблизно однаковий.

Але, крім ВВП, є ще свобода. А з цим у білорусів дефіцит. 

Тому їм не дуже добре живеться в своєму «раю»...

(НЕ)МОВЧАННЯ УКРАЇНЦІВ

Як реагувала й реагує Україна на нинішні події в Білорусі?

Якщо говорити про владу, то робить вона це стримано. Владу можна зрозуміти. Білорусь для України важливий економічний партнер, наш сусід, з яким маємо величезну ділянку кордону. Сваритися з цим сусідом негоже. Зараз не зовсім ясно, як розвиватимуться події в Білорусі. Тому треба виявляти дипломатичність.

Хоча чи тільки це? Чи немає нинішня українська влада чогось лукашенківсько-білоруського? І чи випадково Лукашенко в згадуваному інтерв’ю Гордону хвалив нинішнього Президента України Володимира Зеленського? А те, що зараз робиться в Україні, коли відбувається переслідування деяких активістів, волонтерів, опозиціонерів, не викликає особливого оптимізму. Але подякуймо владі хоча б за те, що ще не поздоровила Лукашенка з перемогою на президентських виборах, а то й навіть виявляти певний критицизм до того, що він зараз чинить.

Хоча депутат Верховної Ради з провладної партія «Слуга народу» Євген Шевченко все ж таки привітав білоруського диктатора. «Олександре Григоровичу, — написав цей політик із монобільшості, — вітаю Вас із перемогою на виборах президента Республіки Білорусь. Вірю в поглиблення українсько-білоруської дружби!» І це якраз тоді, коли в Білорусі почалися протести.

Подібним привітанням розродився в Фейсбуці ще один політик — колишній депутат Верховної Ради Олег Ляшко. Щоправда, згодом він його зняв.

Ці привітання по-своєму симптоматичні. Виявляється, прихильники «бацьки» є не лише у владному таборі (що не дивно), а й серед радикалів-опозиціонерів.

Симптоматичним було й неодноразово вже згадуване інтерв’ю Гордона з Лукашенком. Чесно кажучи, не хочеться говорити про цей медійний продукт, але доводиться. Річ не лише в тім, що Гордон дав можливість «бацькові» представити себе, коханого, в найкращому світлі. Цей журналіст дійшов до того, що однозначно натякнув: мовляв, українцям треба такого керівника. І прикро, що багато українців (а це кілька мільйонів!), які переглянули інтерв’ю, «повелися» на таку маніпуляцію.

Провідні, принаймні парламентські, партії України в своїй більшості вирішили промовчати про події в Білорусі. Чи не єдиним тут винятком стала «Європейська Солідарність». Її представники засудили репресії в Білорусі, зокрема це стосується Петра Порошенка. До речі, останнього в Гордонівському інтерв’ю Лукашенко серед усіх президентів України охарактеризував найгірше. Показово! І лише за тиждень після президентських виборів у Білорусі, коли вже, здавалося б, не можна мовчати, група депутатів із фракції «Слуга народу» розродились заявою щодо білоруських подій. 

Слід віддати належне, що репресії в Білорусі різко засудив перший президент України Леонід Кравчук. Це робить йому честь — особливо на тлі останніх його заяв щодо врегулювання на Донбасі.

Так, є в Україні чимало людей, які в тій чи тій формі підтримують протестувальників у Білорусі. Відбулися акції солідарності в Києві, в інших містах. Але говорити про значну активність не доводиться.

Боюся, що людей, які підтримують в Україні білорусів, меншість. Але це та активна меншість, яка є промотором революційних змін. Отож «Жыве Беларусь!» І «Слава Україні!»