МЕНЮ

Без офіційної назви війни на сьомому році

Володимир ГУЛА, Київ
12 травня, 2020 - 13:03
Проти України була і далі триває багатоаспектна агресія - відкрита і прихована

Гібридна війна ?

Чи триває війна між Україною і Російською Федерацією від 2014? Чому з'являється відчуття роздвоєння і неточності, необ'єктивності з неадекватністю, коли відповісти однозначно – «так» або «ні» ? Чи не тому, що немає офіційної назви війни, яка б говорила про її характер і державу, яка її розпочала?

Проти України була, далі триває агресія відкрита і прихована багатоаспектна. Задіяні різні спецслужби та канали, зокрема інформаційної інтервенції. Кримський півострів анексовано в 2014. Сьомий рік стріляють на лінії фронту в Луганській і Донецькій областях. З кожним днем ближче до п'яти тисяч вбитих українських військових. Жертви серед цивільного населення, вимушена втеча сімей з рідних домівок від небезпеки, розрухи і терору за вияв проукраїнських поглядів. На офіційному рівні для окупованої території проголошено абревіатуру ОРДЛО, де дислоковане важке озброєння і завезене з РФ, і контрольоване російською армією.

Агресію РФ зафіксовано в документах Організації Об'єднаних Націй. Згідно міжнародно-правових актів, між Україною і РФ не то збройний конфлікт, не то війна, принаймні, ознаки традиційної війни. Розуміння того, що на Сході Європи відсутній мир не означає визнання на міжнародному рівні, що Україна і РФ у стані повномаштабної війни. Бо такої не було, немає і, сподіваємося, не буде. РФ не вважає себе стороною, яка використовує зброю в Україні і твердить про «внутрішньо український» конфлікт. У світових засобах інформації Україна воює «with Russia-backed troops still in the east of the country». Найвживанішим у західних журналістів є слово «сепаратисти», підтримувані Росією.

Виходять книжки про Майдан, Україну, збройний конфлікт, анексію, Росію у цьому контексті подій. Загалом на Заході не акцентують, що РФ полізла саме війною в Україну в 2014 і веде її далі. Про Будапештський меморандум не згадують, як і державу-порушника цього документа про безпеку і недоторканість кордонів України. Це виглядає подібно до ситуації, коли в 2014 році з космосу фіксували використання потужної зброї з російської території неподалік нашого державного кордону. На землі відбувалося знищення військових підрозділів. Від цього унеможливлено українському командуванню задіяти їх в деокупації частини Донбасу. Розголошувати у світі сателітні докази-фото про це означало б підносити статус локальної війни на констатацію збройного нападу з території Росії. Сподіваємося, що ці фото з космосу будуть в майбутньому використані в міжнародних судах як докази злочинів РФ проти українських військових і України. Доречні тут і сателітні фото про передислокування техніки, озброєння через український державний кордон. Це був військовий компонент продовження агресії після Криму вже на Донбасі. Чи вела РФ тоді саме традиційну війну зі своєї території в окремі дні? Запам'яталась постать високого зросту нашого російськомовного артилериста, який обурювався і коментував перед телекамерою, що, мовляв, вийшов би ворог на одне поле з ним, а не так підло стріляти з-за кордону, знаючи що не полетять у його бік снаряди.

Навесні 2014 знайомий канадець запитав після побаченого по телевізору пересування російських підрозділів у Криму: "Україна буде воювати?" Я не знайшов слів, що йому сказати. Не міг уявити, що Україна спроможна воювати з мілітарним гігантом - армією РФ. Сьогодні легко спекулювати, як слід було миттєво реагувати першої лави політичному і військовому керівництву в Києві: дати вчасно команду вивести кораблі у відкрите море; перекинути військових згодних і спроможних виконувати наказ до північних районів Автономної Республіки Крим; розпочати організацію самооборони з охочих ризикувати громадян, зокрема кримськотатарського походження; дати команду перекрити стратегічні транспортні точки або розблокувати їх. Лічені дні і години вирішували долю Криму. Звучали думки, що був втрачений шанс говорити з місцевими депутатами і йти на компромісні домовленості. Допустимо фантазувати, що Україна замість перспективи втратити півострів без відкритої війни з РФ, стала пропонувати ідею створення Кримської республіки трьох національних груп - кримськотатарської, російської і української (на зразок Боснії і Герцеговини на Балканах). Міг мати місце у військових і план розколоти півострів на проукраїнсько-кримськотатарську і проросійську частини. Але будь-які дії вимагали від Києва рішучості. Безперечно, зважувалися тоді і наслідки.

Проголосити воєнний стан в Україні ще не означало, що обов'язково розпочинається повномаштабна війна. Такий логічний крок національного самозахисту і самозбереження державності мобілізував би український народ для оборони, поліпшив юридично-правову базу для ефективного спротиву провокаціям, диверсіям та експансії інспірованого під українофобськими гаслами сепаратизму в областях.

Можливо, коли б Україна чинила збройний опір анексії Криму, то події розвивалися за менш трагічним сценарієм. А саме: не було розстрілу українських військових російськими батальйонно-тактичними групами під час виходу узгодженим «коридором» з оточення в районі Іловайська, втягнення України у процес мінських переговорів, поразки і відступу військ з Дебальцевого, нелогічних тривалих боїв у давно непридатному для використання Донецькому аеропорту з невиправданими втратами життів. Сьогодні легко розмірковувати, як найкраще мали захищати Україну від російської агресії. Але були реалії тодішнього загального бойового потенціалу країни і величезні цифри зрадників серед СБУ, військових, міліції і держслужбовців в АРК. Не має підстав також не вірити в.о. президента України Олександру Турчинову і щодо загрози на той момент переходу російськими військами державного кордону на Сході України.

Крим втрачено без збройного спротиву. РФ мала боєздатну армію і десятиліттями працювала на «невидимому фронті». Протест на Майдані, розстріли його учасників, президент Віктор Янукович ігнорує нагоду залишатися на лояльній  Донеччині, населення якої і місцева влада, вірогідно, підтримали його на особистий заклик, і втікає до Криму, і не зупиняється й там - це все створило для РФ найідеальнішу нагоду розпочати в 20-х числах лютого 2014 відкриту військову фазу гібридної війни.

Залишимо «ура» патріотичну риторику про те, що Україна зупинила Росію і унеможливила прихід російських військ до кордонів ЄС, її носіям. А хіба її військова машина виконувала "задачу" рухатися до них? Об'єктивна історія про перемоги і поразки пишеться на підставі архівних матеріалів. РФ приросла територією великого площею Кримського півострова і стоїть за в ОРДЛО організованим нею режимом (де-факто окупаційна зона під РФ).

Мислячий громадянин, незалежно від того, чи він або вона мали або не мали, в силу обставин та мотивацій, відношення до щонайменшого спротиву ворогу, оборони та визволення території (зі зброєю чи без), хотів би почути визнану на державному рівні офіційну назву війни. Патріотичній людині не байдуже те, яку Українська держава використовує офіційно лексику в обороні суверенітету на сьомому році війни. Вона не бажає, щоб слова про ворога лунали невідповідно, не конкретно, завуальовано.

Зрозуміло, що українські збройні сили не зможуть перемогти в рази потужнішу армію РФ. Не про це ж йдеться... Без об'єктивної назви війни реальність української драми оборони незалежності перебуває в рамках «театру абсурду». Бо за логікою несумісні у контексті сприйняття традиційної війни певні речі. Адже коли держава з державою воює, то між ними відсутня торгівля, не курсують потяги, не їдуть до агресора заробітчани, припинено дипломатичні стосунки, не гастролюють артисти, опозиційні лідери не літають на переговори, зокрема і з тими особами, які голосували 1 березня 2014 року за дозвіл використання військ РФ в Україні, ментальні колаборанти не беруть участь у пропагандистських телешоу ворога, через посередницькі структури не фінансують антиукраїнські проекти і т.д.

На загал для світу українська оборонна війна є неактуальною і далекою. А без адекватної назви війни Україні складніше пояснювати європейським народам характер, методи її ведення і сьогодні, і в майбутньому. Як і те, що всі складові цієї гібридної війни можуть завершитися лише після відновлення територіальної цілісності України мирним шляхом, тобто через солідарні дії європейських держав, США і Канади, з допомогою скоординованих санкційних механізмів проти РФ.

Зупиняти реалізацію дестабілізаційних геополітичних амбіцій РФ - це справа в першу чергу України. Допомагають тому, хто собі активно допомагає, зокрема і словом. Україну можуть зрозуміти і підтримати в світі навіть коли б вона відгородилася від РФ блокадою. Образно кажучи, коли нашою зовнішньою політикою щодо агресора стає знамените гасло «Геть від Москви!» класика української літератури, харків'янина Миколи Хвильового (Фітільова, напіветнічного росіянина). За добробут в ОРДЛО несе відповідальність держава-окупант. Очевидно, загальноприйнятна офіційна назва війни впливала б також і на оборонну стратегію держави, зокрема і на дії наступних президентів, зокрема у тому, які гібридні методи спротиву втілювати безальтернативно. На військову складову, зрозуміло, відповідати ефективно зброєю. РФ веде гібридну війну проти України талановито і безкомпромісно. Вона робить вигляд, що такої нетрадиційної війни немає з її боку. То що, Україні боятися і не називати речі своїми іменами і не виявляти принциповості?

Від АТО, ООС до гібридного миру

Військова складова є однією з «клавіш» багатоетапної різнопланової постійно діючої спецоперації РФ проти України. Професіонали мають встановлювати, чи була роль російських спецслужб у розстрілах протестантів на Майдані для максимальної дестабілізації в столиці. Російська гібридна війна після успіху в Криму призвела до окупації території лише у двох областях. З ким воювали і воюють українські військові, коли, а це очевидно, в Україні немає громадянської війни? Чи є РФ офіційно визнаним ворогом у війні? І саме якій?

З 14 квітня 2014 року проводилася антитерористична операція. 11 січня 2016 президент Петро Порошенко виступив в Тернополі перед особовим складом 44-ї окремої артилерійської бригади (транслював 5 телеканал). Він відзначив високий рівень ефективності роботи української артилерії на східному фронті, як виголошено, «під час нашої визвольної вітчизняної війни чотирнадцятого, п'ятнадцятого, шістнадцятого років». Віддамо належне, що тодішній головнокомандувач був гарним оратором, але від цього офіційна АТО не переставала сприйматися як назва невідповідна, непереконлива і несолідна.

АТО не проводилася в Сімферополі. На Донбасі АТО була програна від початку, бо стала запізнілою і неефективною щодо комплексу викликів та "інструментів" гібридної війни. Результатом операції був, наприклад, вихід великого загону диверсантів з оточеного Слав'янська і безперешкодна втеча дорогою серед полів. Керівник групи вбивць громадянин РФ і до цього офіцер спецслужб на прізвище Гіркін (Стрєлков) брав участь під час анексії на півострові. Він був зафіксований на фото навіть у Києво-Печерській лаврі. Можливо, зустрічався там з кимсь чи лише молився за перемогу? У 2020 році ця особа стала офіційно однією із звинувачених в Нідерландах у збитті малоазійського боїнга з 298 людьми.

30 квітня 2018 АТО замінюють на операцію об'єднаних сил. Хіба через причину, що в ОРДЛО "терористів" побільшало до двох армійських корпусів з танками, і стали вони "російсько-терористичними" військами? Риторичне запитання з сумним гумором. Писати історію оборонної війни з літерами АТО не випадало з року в рік. Не будемо деталізувати відмінності між АТО і ООС (чи ОС). І одна, і друга абревіатура у суті є неадекватними, коли визнавати РФ як ворога, що веде війну в Україні. І не суттєво яким "інструментарієм" користується при цьому.

Питання назви війни між РФ і Україною було і далі є проблематичним. І справа не у тому, що наприкінці лютого 2014 по дипломатичних каналах, вірогідно, лунали рекомендації не використовувати зброю, не провокувати, бо у разі такого кроку Київ залишиться сам.

У контексті теми дозволю зіслатися на бесіду журналіста Юрія Бутусова з уродженцем Казахстану на ім'я Зігфрід, нащадком депортованої родини з ліквідованої сталінським режимом в 1941 Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Німців Поволжя. Думки контрактника ЗСУ з власного досвіду цікаві перш за все незаангажованістю, критичними оцінками і про те, що бракує армїї, чому вона слабка в порівнянні з німецькою (див. на YouTube). Чи не єдиний колишній професійний військовий армії Будесверу вирішив ризикувати життям на чужині. Зацитую декілька речень без перекладу з його другої рідної мови: «Вцелом надо сказать, что это очень странная война, вопервых. Гибридная война, как новое изобретённое явление, как война, в которой ни одна из сторон не стремиться к победе. Это само по себе очень странно... Потому что если есть по факту война, боевые действия, то по факту, по логике вещей должно быть и стремление к победе хотя бы одной из сторон. Но этого не присутствует. Этого не наблюдается. Это очень странно. Вот этот конфликт длится уже больше, чем вторая мировая война и неясно, куда оно вообще движется, что дальше будет».

У світі мав би викристалізуватися консенсус як щодо змісту гібридна війна, так і міжнародних правових наслідків для держав і їх лідерів, які розв'язують цю війну. Україна найбільше постраждала і втрачає від нового зразка війни. Києву слід визнати законодавчо, що саме в такій війні Україна обороняється від агресії РФ. Чи від цього зупиниться тупиковий мінський переговорний процес з його існуючими чи майбутніми "формулами" ? Ні. Попереду Україну чекає в ході гібридної війни лише гібридний мир. Рано чи пізно військова складова цієї гібридної війни зупиниться, чи за "придністровським сценарієм", чи якимсь іншим з втратою ОРДЛО повністю чи надовго. Справа не в тому, чи ОРДЛО де-факто повернемо під контроль України. Питання сьогодні стоять надважливі. Як не програти цілу Україну на дистанції до і після очікуваного гібридного миру? Хто після нас буде грамотно і достойно обороняти нашу країну зсередини під час гібридного миру? Хто буде з нами після нас? Бо зв'язок поколінь тримається через пам'ять про боротьбу, зокрема і через пам'ять про війну з чесною офіційною назвою.

З прийняттям назви російсько-українська гібридна війна абревіатури АТО, ООС впишуться у розуміння її реалій і посядуть логічне місце. Так, не все вдавалося владі і військовому командуванню. Були невиправдані або об'єктивні програші. Але без цього кроку АТО і ООС випадають з контексту не названої офіційно гібридної війни між Україною і РФ, особливо з її військової складової. Важливо нашим громадянам бути солідарними в обороні і засвоювати досвід помилок і минулих, і сьогоднішніх, незалежно від президентських команд.

Історики в майбутньому напишуть, як український народ захищав територіальну цілісність України. Регулярні військові підрозділи РФ розпочинали дії на півострові з 20 лютого 2014. Понад сто спецназівців отримали наказ з Москви захопити 27 лютого будівлю Верховної Ради і Ради Міністрів АРК в Сімферополі. Київ не відповів АТО на це. Після поразки чи бездіяльності тоді протиставляти АТО як контрінструмент проти розгортання відкритої гібридної війни вже на Донбасі було неефективним кроком. Логіка подальшого перебігу подій передбачала, що РФ полізе зі зброєю. Помилково було тоді вважати процес втрати контролю за населеними пунктами на Сході України як результат терористичної активності. Немає значення, які "механізми" були задіяні РФ з метою окупації української землі і як змінювали чи застосовували їх на Донбасі. Це і мета гібридної війни.

Залишити «комплекс недалекоглядності»

Останні два слова вище належать кримському і українському патріоту, кінорежисеру Олегу Сенцову, який вийшов з російської в'язниці декілька місяців тому після обміну ув'язнених і проживає в Києві. Ними він наголошує, що керівництво України недооцінює суть режиму РФ і його мету.

Назва гібридна війна РФ проти України важлива для аспекту послідовної скоординованої оборонної концепції у спектрі розуміння шовіністичного ворога і того, що собою являє його «клавішна» палітра експансії. Це свого роду безальтернативна аксіома у плані внутрішньої політики. Вона вимагає присутності на політичній арені лідерів не з тактичним мисленням, а стратегічним. Назва гібридна війна відштовхує посадовців ситуативних, непослідовних, безпринципних, «малоросійського» менталітету в зовнішній і внутрішній політиці. Такі нездатні осягнути, що РФ поставила мету як не прибрати Україну з політичної карти світу, то з допомогою ОРДЛО закласти тенденцію на фрагменталізацію її території.

РФ намагається залишатися публічно непричетною до вбивств і поранень тисяч українських військових. І при цьому, як не парадоксально, ще пробує відігравати роль миротворця, посередника на переговорах, захисника громадянських прав. РФ загнала себе через анексію Кримського півострова і окупацію частин двох областей в тупикову ситуацію у стосунках з Україною. Хіба Київ погодиться з втратою своєї території де-юре?

Слід усвідомлювати, що нашому східному сусіду не обов'язково приходити до нас на танках, брати під контроль елітними десантними підрозділами залізничний вузол Чоп поряд з Угорщиною, запускати ракети з Криму по військових аеродромах, словом, прямувати армією з боями до річки Західний Буг на Волині. РФ хоче підкорити Україну з допомогою України зсередини в ході гібридної війни. Все це вимагає ефективних безпекових дій всередині країни. Перезріла необхідність прийняття закону про покарання за явні прояви колабораціонізму.

Чи громадяни, які продукували розважальний Квартал 95, а сьогодні є найвищою владою, розуміють, що Україна мусить безкомпромісно оборонятися в гібридній війні? Немає варіантів, бо інакше утвердиться «русский мир» і відбудеться щось на зразок мирної здачі самих себе за якимсь кремлівським сценарієм чи й без такого. Чи недавні артисти і продюсери усвідомлюють, що їм попередній президент зробив послугу, забувши про всенародне бажання народу відчути на ділі запит на справедливість, і передав проти власної волі владу з допомогою телевізора (унікальний виборчий трюк!)? Чи розуміють наші лідери, яким ми бажаємо успіху, що завдяки проросійським телеканалам вони готують передачу своєї влади на майбутніх виборах гіршій команді, для якої не існує РФ-агресора?

Чи розуміє головнокомандувач, що Україна повинна вчитися в таких країн як Ізраїль, який завжди себе захищає талановито і потужно. До речі, біблійний народ має назви своїх воєн з конкретним ворогом від часів Римської імперії до створення в 1948 році держави для євреїв. Коли гине ізраїльський солдат, то це подія номер один в новинах. Його ім'я знає країна, ховає з шаною за присутності високопосадовців. Великий контраст з тим, що відбувається в Україні. А хіба це не деморалізація, коли снайпер вбиває колегу військовослужбовців, а їм заборонено дати смертельну адекватну відповідь, і наступного дня він стріляє в них знову? А чому не працює вислів "око за око" в окопах на Донбасі так, як це працює в подібних ситуаціях в ізраїльській армії?

Одним з наших принципів гуманітарній та інформаційній політиці хай стане вислів: "Україна є Русь-Україна. Росія - це не Русь на землях в наших кордонах!" Бо фактор російського націоналізму при сприянні також ортодоксального крила Російської православної церкви є фундаментальним у цій гібридній війні. Кремль планує нейтралізацію, знівелювання нашої державності від часів Руської держави в Києві та русинсько-української ідентичності (русини-українці). Українська слово "руський" повинно зберігати свій логічний переклад на російську мову принаймні в Україні, тобто «руськый», а не «руський». З метою не втрачати його зміст для нашої культури та історії у перекладах іншими мовами. «Я уже много раз говорил. Я считаю, что мы один и тот же народ», - слова Путіна. Навіть в СРСР за майже всі роки русифікації ніхто такі слова не міг виголошувати про сусідню слов'янську націю, бо суперечило це так званому «пролетарському інтернаціоналізму». У головах адміністрації РФ і найпершого її лідера ні історичної Руси-України «нет»,  ні сучасної України не повинно бути в близькій чи далекій перспективі. Право націй на самовизначення для українців у сприйнятті Путіна випадає навіть з теми відомої фрази про російську демократію, котра закінчується одразу, коли заходить дискусія про українське питання. Всередині Росії вдається накидувати росіянам образ українців як одного разом з білорусами народу. За логікою висловлювань Путіна, українська мова сформувалася, бо землі Руси від Закарпаття та істричної Холмщини (навколо княжого міста Холм, яке сьогодні в Польщі) і далі до Києва і на Схід були у складі Литовсько-Польської держави. А як же пояснити, що чеські землі не зазнали польської окупації, а чеська мова після білоруської має чи не найбільше спільних рис щодо української і є фонетична тотожність у вимові багатьох звуків між ними, зокрема літери "г", такої відмінної у носія російської мови? А чи не від того є близькість наших мов, що прабатьківщина слов'янства знаходиться на землях Руси-України та Білорусі? Путін шукає будь-які виправдання імперіалістичному мисленню у філології. Росія закінчується там, де є російська мова. І як же тоді з болгарською мовою, яка у чомусь навіть ближча до російської ніж українська? Адже болгари ніколи не були під мовним впливом Польщі і царської Росії. Тому "путінська філологія" є також однією з причин Україні брати приклад з Болгарії і рухатися конкретними кроками до  безпекового для нас НАТО.