МЕНЮ

Без грифа «таємно»

Сергій ЗЯТЬЄВ. Фото надані автором
13 лютого, 2020 - 17:47
Як з’ясувати долю діда чи прадіда, яких чекісти забрали посеред ночі і їхні сліди загубилися на Колимі чи в підвалах НКВС?

Київ, Золотоворітська, 7. За цією адресою міститься Галузевий державний архів Служби безпеки України. Які таємниці він зберігає і чи може пересічна людина з ними ознайомитись? Як з’ясувати долю діда чи прадіда, яких чекісти забрали посеред ночі і їхні сліди загубилися на Колимі чи у підвалах НКВС? Говоримо з директором ГДА СБУ Андрієм КОГУТОМ.

«ОРГАНІЗАТОРОМ І НАТХНЕННИКОМ СТРАШНИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОГО НАРОДУ БУВ КОМПАРТІЙНИЙ РЕЖИМ ТА ЙОГО ВОЖДІ»

— Матеріали нашого архіву охоплюють період від 1918 року, коли була створена ЧК, і до останніх днів існування Радянського Союзу, — розповідає Андрій Андрійович. — У нашому розпорядженні близько 800 тисяч справ, з яких близько 250 тисяч зберігається в Києві, а решта — в регіонах. Вони стосуються різних за статусом людей, подій, різняться за об’ємом. Справа на одну людину може складатися від одного до десятків томів, а колективні, в яких фігурують десятки громадян, складаються з кількох аркушів.

Найбільший масив архіву — кримінальні справи на репресованих у 1920 — 1980 роках діячів української культури, політиків. Зокрема, в Києві їх зберігається на більш як 100 тисяч осіб. Це, наприклад, справи Юрія Тютюнника, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола та їхніх однодумців.

Одним із таких вражаючих прикладів є справа під шифром «Весна». Вона складається з 3449 томів і по ній проходять тисячі осіб, як правило, військових командирів РСЧА, які були так званими колишніми людьми. Тобто вони розпочинали службу ще в царській армії. 328 основних фігурантів цієї справи були засуджені до смертної кари або різних строків ув’язнення. Поштовхом для початку справи став приватний лист перлюстрований особливим відділом 21-ї дивізії, що дислокувалася в Сибіру. На думку чекістів він носив виразний «антирадянський характер» та начебто свідчив про існування в Конотопському округу повстанської організації. Ця, найбільша справа нашого архіву, є яскравим свідченням репресій більшовицького режиму проти Червоної армії.

Є також справи тих, хто потрапив під репресії комуністичного режиму, але досі не реабілітований. Також у нас зберігаються і справи працівників радянських спецслужб.

Маємо фонд друкованих видань КДБ: підручники, брошури, за якими чекісти вчилися боротись з «ворогами народу». Є документи творчих спілок, організацій, з якими боролися чекісти. Насамперед ОУН і УПА, які найбільше дошкуляли радянським спецслужбам і на боротьбу з якими вони витратили не лише забагато часу, а й сил. Документи, які є в нашому розпорядженні, переконливо свідчать: організатором і натхненником страшних злочинів проти власного народу був компартійний режим та його вожді, а каральні органи старанно виконували їхні вказівки.

Яскравим прикладом є справа 376, яка зберігається в фонді друкованих видань, та насправді є «антологією» трофейних документів ОУН та УПА. Чекісти зібрали всі документи в 86-ти томну справу. Чим зробили важливий внесок у вивчення боротьби українських повстанців проти окупаційного режиму. Ця справа цілком оцифрована та доступна всім зацікавленим на сайті наших партнерів — Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua.

«У МОСКВІ ДО ОСТАННЬОГО НЕ ВІРИЛИ, ЩО УКРАЇНА ВИЙДЕ З СРСР»

— Напередодні розпаду Радянського Союзу до Москви багато вивезли документів, які проливають світло на діяльність каральних органів?

— У середині 80-х років, з початком демократичних перетворень у СРСР, чекісти неофіційно аналізували весь цей процес, намагаючись передбачити фінал. Коли ці перетворення почали супроводжуватись в деяких республіках хаосом, відкритими виступами проти компартії, дійшли висновків, що для них вони можуть закінчитись погано.

Можливо в зв’язку з цим 1990 року було видано наказ №00150, який зобов’язував чекістів провести чистку архівів, що й було зроблено. До речі, чистки архівів проводилися і раніше.

— Які саме з них були «почищені»?

— Насамперед ті, що компрометували саме керівництво СРСР, а також людей, які користувалися в суспільстві моральним авторитетом, а насправді жили подвійним життям, співпрацюючи з КДБ. Це, зокрема, стосувалося окремих представників наукових кіл, творчої інтелігенції, церкви тощо. Загалом, що ближче до сучасності — то менше документів.

— Ваше ставлення до пропозицій окремих політиків, громадських діячів «розшифрувати» імена тих, хто писав доноси на своїх колег, сусідів? У деяких країнах Східної і Центральної Європи, Балтії це зробили...

— Спочатку потрібно ці імена знати.

— Вам як головному архіваріусу СБУ вони відомі? Принаймні — за бажання — можете дізнатись хто й на кого «стукав»?..

— До нас часто звертаються з проханням надати списки агентів чи сексотів. Мушу розчарувати, але таких списків не існує. Для того, щоб встановити, чи співпрацювала та чи та особа з органами, потрібно провести історичне дослідження. І тут насамперед важливо розуміти, що кожен випадок може бути і, найімовірніше, буде унікальним. Часто агентами ставали не зі своєї волі, а радше навпаки. Також важливо дослідити, які були результати діяльності того чи того сексота. З тих справ, які я бачив, не поодинокими випадками є такі, коли замість того, щоб когось здавати, вони навпаки намагалися вигородити. Також можна зустріти справи, коли звичайні громадяни, ніякі не агенти, писали доноси на своїх сусідів та рідних. Це не просте питання, яке потребує вдумливого та комплексного підходу.

— Як могло так статися, що тисячі справ, які показують хижацьку суть радянської влади та її каральних органів, усе ж не були вивезені до Москви чи знищені? Наприклад, щодо репресій проти творчої інтелігенції, Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років.

— По-перше, про Голодомор та репресії почали відкрито говорити ще в другій половині 80-х, під час Перебудови. З приходу до влади Михайла Горбачова в квітні 1985 року, почалося поступове відкриття правди про страшні злочини режиму: згадайте тодішні публікації в багатьох масмедіа. Отже, не було гострої необхідності приховувати те, що вже було відомо мільйонам людей.

По-друге, в Москві до останнього не вірили, що Україна вийде з СРСР. Упевненість у цьому, на мою думку, є причиною того, що величезна кількість документації залишилася в Україні.

«НАЙБІЛЬШЕ ДО НАС ЗВЕРТАЮТЬСЯ РОДИЧІ, БІЛЬШ НІЖ ПОЛОВИНА ВІД УСІХ ШУКАЮТЬ ІНФОРМАЦІЮ ПРО СВОЇХ РІДНИХ»

— 2015 року парламент прийняв пакет так званих декомунізаційних законів. Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 — 1991 років» — один із них. Розкажіть що він передбачає?

— Закон, про який ви кажете, є одним із тих, що мають виключити повторення в нашій історії будь-яких проявів тоталітаризму. Перефразовуючи відомий вислів, скажу так: не знаючи про трагедії минулого, які звели з білого світу мільйони людей, ми не убезпечимось від їх повторення в майбутньому. І коли я чую, що доступ до архівів не сприятиме консолідації суспільства, то категорично не згоден з цим твердженням: правду, хоч якою б гіркою вона була, українці повинні знати.

— Чи можна сьогодні нащадкам репресованих, чиї сліди загубилися в нетрях ЧК-НКВС-МДБ-КДБ, спробувати з’ясувати їхню долю?

— Звичайно: весь механізм цих пошуків якраз і виписаний у згаданому вище законі. Для цього потрібно написати листа, надіславши його — звичайною чи електронною поштою — на адресу Галузевого архіву СБУ в Києві. На сайті СБУ є зразки таких звернень. У листі вказуються прізвище, ім’я, по батькові, дату й місце народження людини. Бажано назвати, якщо відомі, дату й місце арешту, де проживала перед арештом: будь-яка інформація, навіть другорядна, на перший погляд, може допомогти в пошуку архівних документів. Якщо вони збереглися, ми запросимо вас для ознайомлення з ними.

До речі, якщо людина зазнала так званого розкуркулення чи депортації, то слід звертатися до архіву МВС і його регіональних відділень. У нас зберігаються справи, як правило, за політичними статтями. Крім того, на початку 1990-х справи про реабілітованих почали передавати в державні архіви. Туди ж потрапили справи остарбайтерів, тих, хто був у німецькому полоні і кого не судили за кримінальними статтями. Тому з цими питаннями слід звертатися в обласні держархіви чи в центральний архів.

— Часто звертаються до вас з проханням посприяти в з’ясуванні долі близької людини?

— Останнім часом таких звернень побільшало. Найбільше до нас звертаються родичі, більш ніж половина від усіх звернень, які шукають інформацію про своїх рідних, третина — науковці, решта — запити від громадських та державних організацій.

З моральної точки зору наше суспільство вже надало свою оцінку виконавцям репресій, ба більше, засудило їх на законодавчому рівні. Що ж до правової оцінки, то тут відповідь мають дати кваліфіковані юристи. Варто також пам’ятати, що багато тих, хто причетний до масового нищення людей, наприклад, у 1937 — 1938 роках, уже давно відійшли

До речі, раніше існували обмеження на поширення інформації про нереабілітованих осіб. Сьогодні їх немає і якщо людину в силу тих чи інших обставин не реабілітували, документи, які її стосуються, можна отримати і дізнатися, що з нею трапилося.

Наведу такий приклад. Якось до Києва приїхала 91-річна Казимира Чайковська — громадянка Австралії, колишня киянка. Мета — знайти інформацію про родичів, зокрема про батька. Вона прийшла до нас, залишила звернення. Нам пощастило, що ці документи були безпосередньо в нас, і ми оперативно їх знайшли. Наступного дня ми передали їй копії справи про її батька Юліана Чайковського, якого заарештували ще в 1920-х роках. Його історія виявилась насправді дивовижною. Колишній військовий австро-угорської армії Юліан Чайковський з 1915 по 1919 роки перебував в Сибіру. Неодноразово заарештовувався, коли намагався доїхати до рідного містечка Сторожинець (Чернівецька область). Сидів у в’язницях у Бендерах, Івано-Франківську, Львові. Відбував покарання на Соловках за підозрою в шпигунстві для Польщі та Румунії. Після приїхав до Києва, де одружився, а в 1930-х роках його знову заарештували. З цього моменту дані про нього губляться. Ми, власне, знайшли слідчу справу і матеріали допиту Юліана Чайковського, проведені працівниками ЧК у Одесі 1921 року.

— А як вчиняєте стосовно людей, які не бажають оприлюднення інформації, яка їх стосується?

— Усе залежить від конкретного випадку: якщо є на це правові підстави, то ця інформація далі архіву не вийде.

«З МОРАЛЬНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ НАШЕ СУСПІЛЬСТВО ВЖЕ НАДАЛО СВОЮ ОЦІНКУ ВИКОНАВЦЯМ РЕПРЕСІЙ»

— Свого часу до вас звернувся Борис Стекляр — колишній офіцер МДБ, який брав активну участь у боротьбі з УПА, причетний до загибелі відомого художника-повстанця Ніла Хасевича. Він вимагав засекретити до самої його смерті всю інформацію, яка стосується його служби в МДБ-КДБ...

— Був такий випадок. Законодавство говорить, що інформація про працівників комуністичних спецслужб не може бути засекречена чи обмежена в доступі. Наскільки відомо з медіа, громадські активісти намагалися притягти Бориса Стекляра до відповідальності за його діяння в післявоєнні роки на теренах Східної України.

— Чи існує хоча б гіпотетична ймовірність того, щоб колишні чекісти, руки яких по лікті в крові, відповіли врешті-решт за свої «подвиги»?

— Це складне питання. Маємо тут розрізняти дві площини: моральну та правову. З моральної точки зору наше суспільство вже надало свою оцінку виконавцям репресій, ба більше, засудило їх на законодавчому рівні. Що ж до правової оцінки, то тут відповідь мають дати кваліфіковані юристи. Варто також пам’ятати, що багато тих, хто причетний до масового нищення людей, наприклад, у 1937 — 1938 роках, уже давно відійшли.

— Останнім часом, особливо напередодні 9 травня, російські масмедіа широко тиражують інформацію про тісну співпрацю українців з німецькими окупантами, мовляв, українські поліцаї розстрілювали військовополонених, євреїв у Бабиному Яру. Чи є у вашому розпорядженні документи, здатні спростувати чи підтвердити подібні твердження?

— Нагадаю, що в роки Другої світової війни німці створювали допоміжні поліцейські підрозділи в усіх окупованих країнах і республіках колишнього СРСР, зокрема й у Росії. Україна, звісно, теж не стала винятком. Окупанти набирали поліцаїв серед військовополонених, серед місцевого населення, а не лише серед виключно українців. Тож серед них були й росіяни, білоруси, представники інших національностей, які проживали тоді на теренах СРСР.

Йшли в поліцію не лише «колишні петлюрівці і буржуазні націоналісти», як це стверджувала протягом десятиліть більшовицька пропаганда, а й представники радянської влади. Наприклад, учорашні міліціонери. Відомі випадки, коли деякі з них втікали до партизанських загонів, потім вливалися до лав Червоної армії і навіть отримували бойові нагороди!..

«НАД З’ЯСУВАННЯМ ІСТОРИЧНИХ ФАКТІВ В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ МАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ ІСТОРИКИ»

— Сьогодні чимало публікацій присвячено непростим українсько-польським відносинам у роки Другої світової війни і в післявоєнний час. А що кажуть щодо цього документи?

— Думки на одні і ті самі події польських і українських істориків, політиків часто діаметрально протилежні. Ми звинувачуємо поляків у нищенні українців. А вони — нас. Документи, що є в нашому розпорядженні, свідчать, що це була кривава трагедія, коли сьогодні поляки вбивали українців, завтра українці вбивали поляків, а післязавтра все повторювалося. Над з’ясуванням фактів мають працювати історики двох країн, а не політики, які намагаються здобути на цій трагічній темі політичні дивіденди.

— Віктор Янукович, прийшовши до влади, намагався згорнути зусилля свого попередника, спрямовані на відновлення гіркої правди про наше минуле. Архів СБУ потрапив у поле його зору?

— Звісно, що потрапив! Одним із перших своїх указів він звільнив з посади директора архіву Володимира В’ятровича, який до недавнього часу очолював Український інститут національної пам’яті, а сьогодні є народним депутатом України. Валерій Хорошковський, призначений головою СБУ, «на місці» реалізовував політику Януковича щодо призупинення розсекречення архівних справ, які стосувалися не такого вже й далекого, але страшного, минулого. Наприклад, припинилося наповнення електронного архіву СБУ новими документами.

Упевнений: коли б не Революція Гідності, українці не мали б того доступу до архівних справ, який вони мають сьогодні. Ба більше, чимало сторінок з нашого минулого ще довго б залишалися під грифом «таємно» чи «цілком таємно», хоча жодної таємниці вони не містять.

Згадайте випадок з Русланом Забілим — директором львівського музею «Тюрма на Лонцького», експонати якого розповідають про знищення в червні 1941 року співпрацівниками НКВС арештованих. Руслан, який є активним дослідником трагічних сторінок нашої історії, приїхав до Києва, щоб зустрітися з тодішнім головою СБУ. І його затримали просто на залізничному вокзалі, звинувативши в розголошенні державної таємниці!..

— Так, я добре пам’ятаю той випадок. Для чого було його затримувати?

— Для того, щоб на його прикладі показати: кожного, хто надто цікавитиметься трагічним минулим, чекають великі неприємності. Але тоді на захист Забілого виступили політики, відомі діячі культури, історики, зокрема й закордонні. І влада дала «задній хід», не наважившись запроторити його до буцегарні. Щоправда, вилучені в Руслана Забілого документи він отримав лише після втечі Януковича до Росії...

«УСІ ДОКУМЕНТИ, ПЕРІОДУ 1917 — 1991 РОКІВ, ЩО ВИСВІТЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ ЧК-НКВС-МДБ-КДБ, Є ВІДКРИТИМИ»

— На будівлі Національного архіву США викарбовано: «Демократія починається тут». Під цими словами слід розуміти те, що вільний доступ до інформації сприяє демократичному розвитку країни і суспільства. Скажіть, будь ласка, пересічний українець може ознайомитися з будь-якою справою з майже мільйона, що зберігаються в архіві СБУ?

— Сьогодні є повний доступ майже до всіх справ, що в нас зберігаються. Триває оцифрування архівних документів. Наразі в «цифрі» доступно лише 5%, але ця кількість постійно зростає. В нашій читальні ви можете ознайомитися з електронними копіями документів, фотознімків з історії каральних органів та їх «підопічних». А також з матеріалами, які відображають трагедію Голодомору 1932 — 1933 років, діяльність УПА, дисидентський рух в Українській РСР тощо.

— Наприкінці липня 1937 року з’явився наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», який наступного дня був затверджений на політбюро ЦК ВКП(б). Чи можна сьогодні говорити про кількість українців, які стали його жертвами?

— За оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. Решту відправили до в’язниць і таборів, які знаходились у віддалених районах СРСР. Повернулися звідти далеко не всі.

Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ категорією — ув’язнення в таборах НКВС СРСР. Первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26 150 осіб, але в січні 1938-го був збільшений до 83 122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися вищі чиновники України, зокрема, наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

У ті страшні часи було покарано понад 500 тисяч так званих куркулів — селян, які любили свою землю й уміли на ній працювати. Щодо точної кількості репресованих, зокрема й розстріляних, то на це непросте і вкрай важливе для суспільства запитання сьогодні складно відповісти. Адже різні джерела подають різну статистику. Важко прийти до єдиного знаменника спираючись на архівні дані. Одне можу сказати: робота в цьому напрямі продовжується. Адже в нас не проведена робота щодо уточнення кількості жертв тоталітарного режиму, як це зробили країни Балтії.

— Чи містяться в архіві дані про місця масових поховань «ворогів народу»?

— У нас є кримінальні справи по місцях розстрілів і поховань. Їх багато. Ми знаємо, що існують ще чимало таких місць, невідомих нам. Адже залишки людей, знищених катами НКВС, і досі знаходять.

— На сьогодні в архіві СБУ є документи, які стосуються радянського минулого і які досі залишаються засекреченими?

— Згідно з чинним законодавством, усі документи, періоду 1917 — 1991 років, що висвітлюють діяльність ЧК-НКВС-МДБ-КДБ, з 21 травня 2015 року є відкритими. Для кожного громадянина України. Але, разом з тим, окремі з них все ж залишаються таємними. Річ у тім, що за часів Януковича низку документів було засекречено вже під українським грифом «Таємно» або «Цілком таємно». Стосовно них потрібно провести процедуру розсекречення, що ми й робимо. Але в силу певних процедур процес цей є тривалим. Урешті-решт українці отримають і до них доступ.